Жорнинський злодій-лицар

На північний захід від Мукачева височіє гора Жорнина. Про неї ходить по навколишніх селах цікава легенда. Народна фантазія населила дикі романтичні околиці тої гори розбійниками та оповідями про величезні скарби, що криються в печері за дверима залізними, як зерно в засіках. Дехто запевняє, що ті залізні двері вже знайшли, але тільки вернулися на те місце знову з інструментом, гадаючи їх відкрити,— по дверях не стало й сліду, хоча хвильку тому не тільки своїми очима їх бачили, а й руками торкали. Часто в лісі можна було зустрітися з русинами, які вірили легенді про скарб і копали, довбали скелясту землю, шукали цілими днями, тижнями,— а все марно.

Фантазія людей сягає далекого минулого, коли в Угорщині владарював король Ладислав Святий з Арпадовичів (1077-—1095). Тоді ці землі, іменовані Березьким лісом, були королівським ловищем. Кочуючі русинські пастухи, королівські мисливці, сокільники, собаководи та окремі вільні хлібороби лише подекуди заселяли величезні простори. Тоді нібито й став Мукачівський замок страшилом, захистом, а водночас і владним господарем цілого краю. За легендою, був тоді бургграфом у Мукачівському замку якийсь Мануїл, лицар грецького походження. Король Ладислав мав родинні зв'язки з грецьким царем, тому чимало грецьких лицарів прийшли в Угорщину і засіли кращі місця й маєтки. Так і Мануїл дістався в Мукачівський замок і став паном на цілий край.
Чоловік це був жадібний і свавільний і, за легендою,— справді страшило для краю. Свій гнів він зганяв на підданих русинах. Жив серед розкоші, мов якийсь східний тиран, і тримав у замку цілий гарем. Красива жінка,— була то пані чи простачка,— неминуче потрапляла до нього. Не робив він поділу й за походженням. Брав кожну, котра йому полюбилася,— була то селянка чи шляхтянка. Бідні селяни й дрібні шляхтичі аж у зуби різали, а мусили пану Мануїлові терпіти: його військові ніхто не міг дати відсічі.
Мануїл був ласкавий до своїх жінок і вельми щедрий. Оточив їх увагою, засипав подарунками, які, само собою, віднести з замка ті не могли. А що таке життя потребувало величезних коштів, то пан Мануїл робив зі своїми найманцями розбійницькі походи по краю: брав «податі» з усіх панських палаців, оббирав ізмаїльських купців, що йшли до Польщі або верталися з Польщі й завжди мали запаси єдвабу, уборів, золотих та срібних коштовностей. Відбирав, зрозуміло, й купецькі мішки з грошима.
З Мукачівського замка постійна варта чатувала дороги, що вилися до гір. Тільки на обрії з'являлися купецькі валки, на поклик сурми виходили Мануїлові найманці з замка і поволі, на конях, їхали доти, доки не вибрали зручного місця — найчастіше нападали в якійсь безлюдній долині, де купці отаборювалися на спочинок.
Так Мануїл нагромадив у Мукачівському замку незмірні багатства. В окремій пивниці, до котрої ніхто не смів зайти, були цілі купи золота і срібла, величезні сувої шовку й оксамиту.
І дарма до Будина йшли скарги за скаргами. Король Ладислав їм не вірив. Він і припустити не міг, що його урядник, бургграф, вірний грецький лицар, міг стати останнім злодієм, розбійником, хижаком.
Але скарги йшли і йшли, що далі, то частіше,— про викрадання жінок, про напади на торгові валки, котрі вже й оминати почали дорогу через Мукачево. І якщо вічного нічого не буває, мав настати край і грабункам пана Мануї-ла. Королеві поскаржився високий угорський пан, що Мануїл зухвало викрав його доньку. Мусив король ту справу з ясувати. Але все ще вважав, що ті звинувачення — чисті вигадки. Як би не було, а вирішив перш за все переконатися, а тоді вже кого треба карати. І послав він купку своїх урядників до Мукачева, доручив їм вивідати всю правду. Минув тиждень, поки урядники стали під вежами Мукачівського замка. Сигналом із рожка попросили дозволу ввійти. Пан Мануїл передбачав небезпеку і не квапився: бажання прихожих він погодився вдовольнити лише за тої умови, коли старший урядник представиться наказом самого короля. По довгих переговорах дійшло до того, що впустили до замка лггше кількох із королівським посланням.
Тільки вступили королівські посланці до замка, зажадали вислухати пана Мануїла — про його напади, грабежі та викрадання. Спочатку він усе заперечував. Проте посланці назвали певні імена й наполягали, аби їм дозволено було оглянути замок. Це обурило Мануїла, і він відкинув будь-яке посягання короля на його особисті справи. Посланці, природно, розцінили випад як образу улюбленого короля і не робили з того таємниці, що мають намір про все доповісти.
— Ви вже ніколи не доповісте, панове! — вигукнув у відповідь Мануїл і, оскаженілий, дав своїм воякам, що стояли напоготові, умовний знак. І почалася боротьба — не на життя, а на смерть. Скінчилося все, звичайно, перемогою Мануілових вояк. Вони й викинули мертвих королівських посланців просто перед замок, під ноги іншим, що лишилися за стіною. Ті остовпіли від жаху, побачивши спотворені мертві тіла.
Попросту поховавши вбитих королівських урядників, ті, що зосталися живими, спішно сіли на коней і помчали, щоб доповісти королю про біду.
Дуже засмутила, вразила короля звістка про те, що сталося в Мукачеві. Мануїлова зрада, вбивство послів були до того зухвалими, що король відразу ж спорядив до Мукачева сильний військовий загін і наказав привести Мануїла на суд — живого або мертвого. Але володар Мукачівського замка не дрімав. Ще тоді, коли тільки проскакували чутки про скарги, що поступають до короля, він почав будувати таємно новий замок — у зручному місці, в пралісах, на горі Жорнина. І так спланований був замок, з такими укріпленнями., що здобути його було неможливо.
Мануїл гарячково поспішив із будівництвом, аби не припізнитися. Знав, що за вчинене з королівськими послами кари довго чекати не доведеться. І встиг! Нелюдським виснаженням робітників, зігнаних із цілого краю, вдалося завершити будову. І коли відбірний королівський загін став перед Мукачівським замком, пан Мануїл був уже на Жорнині. Перевіз із собою і всі награбовані скарби, красунь своїх і такий запас харчів, що голод його не страшив. А розбій, само собою, він і не думав полишати, для цього міцна й неприступна твердиня годилася більше, як просторий, але з усіх боків відкритий для ока замок.
І ввійшло королівське військо в Мукачівський замок, коли він був уже опустілим. Тільки тут-там проходив двором поодинокий слуга. Від слуг вояки й дізналися про нове місто замкового пана. Негайно рушили туди. Але ж люди, що лишилися в старому замку, все-таки достеменно не знали, де новий, бо ніколи його не бачили. Це додало старшим серед вояків роботи. Нарешті відшукали той замок — серед дрімучих лісів — і оточили. Та даремне пробували вони взяти твердиню нічним нападом. Мануїлові розбійники, що звикли за довгі роки до небезпечного ремесла їхнього пана, боронили своє укріплене гніздо, як орли, і все менше сил залишалося у вояків, що йшли на приступ. Одної ночі замкова охорона так несподівано напала на королівське військо, що розсіяла його. Облозі настав край.
Коли святому Ладиславові стало про це відомо, вжахнувся він нового злочину й дав собі слово, що сам прилюдно скарає самовдоволеного лицаря. На чолі великого відбірного загону виступив він до Мукачева, аби взяти в полон лицаря Мануїла.
Цілий день оточувало військо укріплений замок, але кожна спроба здобути його швидко зривалася. Щоб уникнути великого кровопролиття, король надумав скорити твердиню хитрощами. Перед усім потрібно було виманити із замка лицаря Мануїла.
Вимогу здати фортецю Мануїл відкинув із насмішкою. І тоді, після даремної кількаденної облоги, король вдав, що від надії взяти твердиню відмовляється й відступає геть. А тим часом у лісі притаївся невеликий загін, що мав чатувати виходи з фортеці.
Несподівана тиша під стінами здивувала розбійника-лицаря. І вислав він розвідників, аби з'ясувати, що твориться навколо. Розвідники повернулися аж третього дня й доповіли, що королівське військо вже далеко від замка, остерігатися, що буде новий напад, підстав немає. Шкодували тільки, що все-таки двоє розвідників несподівано зіткнулися з групою королівського війська, яка замикала відхід, і загинули або ж потрапили в полон. Та це не дуже заклопотало пана Мануїла. Військо відійшло, твердиня вистояла І На честь перемоги вчинив Мануїл пишну гостину з музикою, танцями, жінками, запрошені були на цей раз і охоронці фортеці. Розвага була в розпалі, коли хтось загримів у ворота. Був то один із двох розвідників, що вчасно не повернулися. Цілим жбаном вина вітали його повернення. Та й сам Мануїл не стримував радості, що королівське військо далеко і явно відходить.
Розвідник розповів, як то сталося, що в полон потрапив, як удалося втекти,— на жаль, самому, бо другий поранений. Після розказаного розвідник мав право віддаватися разом із усіма іграм, розвагам, напоям.
А між тим розвідник повернувся не випадково. Він розумів, що рано чи пізно замок упаде, тому охоче згодився у відповідь на слова королівських суддів, поміняти зашморг на королівську ласку. А вимагалося від нього не так уже й багато: виманити лицаря Мануїла із замка. Забава, яку він застав, полегшувала план. Дочекавшись, коли розбійники, а головне,— сам лицар ще кілька разів побачать дно у жбані з вином, хитро примовився зрадник до свого пана, шепнув йому на вухо, що красуня Оленка, на яку пан Мануїл давно чигає, хоч і втекла була зі страху перед паном із дому, але тепер вона знову в своєї матері. А побачив це нібито Мануїлів розвідник тоді, коли вертався до замка. - Радив привезти її відразу, бо завтра вона може знову сховатися.
П'яного лицаря не довелося вговорювати. Вискочив він із-за столу й розпорядився подати коней. Адже навколо — жодної небезпеки! Королівське військо далеко, а до Оленки всього шмат дороги. За дві години красуня буде в його обіймах!
Шість коней виведено на подвір'я замка, шість вершників виїхали за ворота в темну ніч. Гнаний пристрастю, мчав лицар Мануїл лісом, а за ним його охоронці. Навіть на те не зважили, що близько подав голос сич.
Кінь нісся галопом у тихому лісі, й знову близько озвався сич. А коли втретє почувся його гук, лицар Мануїл уже лежав зв'язаний перед старшим королівського загону. Той усе планував разом із лицаревим розвідником і чекав у засаді, на узліссі. І от здався Мануїл чужій силі, хоч і боровся, як лев. Його охоронців було перебито, а самого зумисне взято в полон неушкодженим.
Королеві Ладиславу відразу ж дали знати, що Мануїла схоплено. І на другий день король знову був у Мукачеві. Ще раз оточило військо розбійницький замок на Жорнині, але тепер не було кому очолити розбійників, то й не було колишньої самовідданості в обороні. До того, король попередив, що кожному, хто піддасться, буде подаровано життя. Розбійники на це пристали і самі порішили таких, що опиралися. Так було здобуто неприступний замок.
Король звільнив полонених жінок, і радість прийшла в ті родини, куди вернулися оплакувані. Всі дякували королеві. Розбійницьке гніздо король наказав геть знести. А похованих скарбів знайти не вдалося, хоча про них і було знаття. Бо ж ніхто не бачив, у якому саме куточку лісу сховав їх лицар.
Аби покарати Мануїла на страх іншим, наказав король везти його під неослабною сторожею до Ужгорода і там судити прилюдно.
До суду не дійшло. Коли розбійник-лицар зрозумів, що все втрачено, сам осудився: повісився в тюрмі на грати. Століття минули відтоді, але та історія не забулася. Мануїлові скарби існують досі в думках людей і збуджують їхню фантазію. У темні ночі не раз люди бачили в лісах на Жорнині людську подобу, що обходить скелі та правічні дерева. Тоді боязко хрестилися. — Боже, ізбави нас від зла! —просили. Бо то, кажуть, душа Мануїла шукає свої скарби.


Додати коментар

Увага! Наші коментарі модеруються. КОЛИБА вже багато років місце толерантності і ввічливості, тому ми залишаємо за собою право видаляти грубощі, неконструктивну критику і коментарі, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Дякуємо.

Захисний код
Оновити