Галина Малик: Вуйко Йой і Шкутильга
Книга третя.
ЧАСТИНА ПЕРША.
НЕЗВАНИЙ ГІСТЬ.
Розділ Перший.
Серед невеликого міста стояли хатки. Вони були стародавні. Їх було стільки, наче у невеличкому селі. І в тому селі були справжні вулиці. Біля кожної хатки зеленів город і росли дерева. Посередині села стояла школа. На невеликій гірці – церква.
Це село звалося СКАНЗЕНОМ. Сканзен – це музей просто неба. До нього ходять відвідувачі і дивляться, як у цих хатках колись жили люди.
У сканзені зовсім недавно оселилося восьмеро друзів.
Їх кликали: вуйко Йой, цвіркун Лишиня, карусельний гномик Рукасель, Мишеня, Яке Не Хотіло Вирости Великим, Кріт Степанович, жабки Кася і Куся та Страшна Велика Кука.
І весь час з ними траплялися якість пригоди!
Як ось, наприклад, цього зимового дня, коли Рукасель прокинувся раніше від вуйка Йоя…
Рукасель прокинувся і одразу побачив, що вся кімната світиться якимось незвичайним світлом.
Швиденько вистрибнув з колиски і визирнув у вікно. Те, що він там побачив, змусило його застрибати на лавиці.
Він стрибав, високо підкидаючи ноги, і гукав:
- Гурра! Гуррра-ра!
Схарапуджений вуйко Йой вистромив голову з-
під волохатого ліжника.
Йой, що сталося? – невдоволеним сонним
голосом спитав він.
Гурра! Рипийшла зима! – гукнув йому Рукасель.
Йой, прийшла, то й прийшла! Що тут
дивного?! Чого б ото я стрибав, наче цвіркун Лишиня з переляку!
Я не стирбаю! Я тацнюю!
Танцюєш? Хи-хи! І як називається цей твій
танець?
Це ставоринний данський танець зрадіння! –
поважно мовив Рукасель.
Чого-чого?
Зрадіння! Ну, коли ти несподівано зрадієш, то
можеш починати тацнювати цей танець! От!
Йой, а ти не можеш затанцювати танець
хропіння у своїй колисці? Аби дати декому ще хоч трохи спокійно поспати?!
Ні! У дожному разі! Треба вшидше бігти на
гірку, доки сніг не розтав! Або не знялася буря! Або не почав падати град! Або… або… не сталося іще щось старшніше!
Вуйко Йой побурчав ще трохи - для годиться. Бо йому й самому не терпілося почути, як рипітиме під ногами перший сніг.
Але вийти з хатинки виявилося не так просто. Над лазом, через який вибиралися з комори вуйко з Рукаселем, виросла ціла кучугура.
Отож вони заходилися рити у пухкому снігу тунель.
Коли це зненацька почули голос Великої Куки. Вона гукала:
Гей там! Під снігом! Обережно! Я йду на
допомогу! Гей! Ви мене чуєте?
Чуємо! Чуємо! – відповіли вуйко з Рукаселем.
Сховайтеся в комору! – гукнула Кука. – Я зараз
буду розгрібати сніг! Аби я вас не зачепила!
Вуйко з Рукаселем швиденько сховалися назад до комори. Не минуло й хвилини, як до них просунулася голова Великої Куки.
Вона усміхалася на весь рот. Два її ока сяяли зеленим і жовтим світлом. Третє, червоне, було заплющене. Це означало, що Велика Кука в дуже доброму гуморі.
Все! Вилазьте! Готово! – сказала голова і
зникла.
І справді, сніг біля їхнього лазу було розчищено,
наче екскаватором. Це Велика Кука своїми довгими і сильними ногами розгребла його за одну мить.
Вуйко Йой та Рукасель вилізли назовні.
Вони навіть примружилися – так біло сяяв навколо свіжий сніг. Вуйко глибоко вдихнув морозне повітря і сказав:
Йой, ну й файно ж!
Рукасель був цілком з ним згоден. Ще б пак! Хто,
як не Рукасель, народився у далекій холодній країні на Півночі!? У країні, яка звалася ДАНІЯ. І в цій країні взимку завжди було багато-багато снігу. Тому сніг Рукасель дуже любив.
Вуйко тим часом рушив до нарубаних і рівненько складених під коморою дров. Треба було занести трохи дровцят до хати. Аби господиня мала що підкидати до печі, коли прийде на роботу.
Довга вуйкова гуня – вивернутий вовною назовні кожух - тяглася за ним і залишала широкий слід на снігу. Взимку вуйко зазвичай ходив у гуні та постолах, яким вже було майже стільки років, як і вуйкові. Єдине, що додав нещодавно Йой до свого зимового вбрання, були шкарпетки. Чудові – у білу та синю пересмужку - шкарпетки, які на новосілля йому подарував Рукасель.
Вуйко завернув за ріг своєї хати і раптом зойкнув і затиснув пальцями свого великого носа! Бо його ніс вдихнув такий сморід! ТАКИЙ!!! Ще гидкіший від того, яким смердить від залізних чудовиськ!
З переляку вуйків надчутливий ніс аж задерев»янів! І наче виключився! Вуйко потягнув повітря раз… другий… Нічого! Його ніс, який відчував навіть як пахне малесенька конвалія за дві довгих казки від нього, не працював! Такого з ним ще ніколи не було!
Ґвалт!,
Рятуйте!
Що це таке?! – зарепетували думки у вуйковій
голові.
Ану, цитьте! – гримнув на них Йой. – Зараз
дізнаємося, що тут так смердить!
Вуйко ступив ще кілька кроків. І розгублено
закляк на місці.
На невеличкій колоді під дровами ХТОСЬ СИДІВ!
Розділ Другий.
По-перше, вуйко розгубився тому, що не чекав побачити будь-кого так рано вранці під своєю хатою. А по-друге, він розгубився, бо НЕ став невидимим. А вуйко Йой дуже не любив, аби його бачив хтось незнайомий.
У його голові знову заметушилися думки. Одна гукала:
- Швидше, швидше треба стати невидимим!
Друга:
Треба сховатися за рогом! Може, він ще нас не
помітив!
А третя думка пробурмотіла:
- Годі репетувати! Вже помітив!
І справді. Незнайомець пильно придивлявся до вуйка Йоя. Він сидів, закинувши ногу на ногу і попихкуючи піпою.
Так, так! Він тримав у роті справжнісіньку довгу гуцульську люльку –ПІПУ! Над піпою закручувався у кільця сизий димок. Це від цієї піпи сканзеном розносився той страшенний сморід!
Звісно, вуйко знав, як смердить тютюн з піпи. Таку самісіньку піпу палив і колишній господар хатинки, у якій жив Йой. Просто за сто п»тдесят років, які вуйко жив сам, він дуже звик до чистого лісового повітря. Так дуже, що навіть не впізнав запаху тютюну з люльки.
Рукасель, який ішов за Йоєм, теж побачив незнайомця і вражено витріщився на нього.
З-за рогу вискочила Велика Кука і з розгону налетіла на вуйка і Рукаселя. Вони всі попадали у сніг. Вуйко борсався, намагаючись вилізти з-під тої купи, що навалилася на нього.
А коли виборсався, почув сміх.
Це незнайомець, що й далі сидів собі незворушно, тихенько сміявся. Отак:
Хіх-хіх-хіх!
Від цього сміху у вуйка аж мурашки поповзли
спиною. Бо це не був втішний сміх. Це був ЗЛО-втішний хихіт. Передчуття чогось недоброго заворушилося у вуйка Йоя біля серця. Але він і виду не показав.
Йой, і чого б ото я хіхкав! – сердито сказав
вуйко, обтрушуючи сніг і одягаючи крисаню, яку ледь не загубив у снігу. – Краще б допоміг!
А я що, одне-друге, наймався вам
допомагати? - скрипучим голосом зверхньо відповів незнайомець.
Він не злякався навіть Великої Куки! Хоч її
різнобарвні три ока могли злякати будь-кого, хто бачив її вперше.
Йой почав пильно придивлятися до нечеканого
гостя. На зріст той був приблизно такий, як вуйко. На голові мав потерту шапку-вушанку. Сіра куртка, що була на ньому, застібалася на один великий ґудзик, який ледве тримався.
Але найдивніше, що привернуло увагу вуйка Йоя – це була взуванка нечеканого гостя.
Атож!
Права нога його була взута у старий розтоптаний валянок. А ліва… Ліва – у дивовижний червоний черевик із зеленими шнурівками!
«Бідака! - подумки пошкодував незнайомця вуйко. – Навіть на пристойне взуття не спромігся!»
Далі вуйко побачив пошарпану валізку якогось невизначеного кольору. Було зрозуміло, що вона втратила свій природний колір від довгих мандрів.
Що більше придивлявся вуйко до прибульця, то більше йому здавалося, що чимось він схожий на нього.
Це помітив і Рукасель. Він здивовано переводив погляд з Йоя на незнайомця, і з незнайомця на Йоя. А потім нахилився до вуйкового вуха і тихенько сказав:
Може, це твій якийсь ладекий родич?
Йой, нема в мене ніяких родичів! Ні далеких,
ні близьких! – сердито відповів вуйко. - Тим більше ТАКИХ!
Яких це – «таких»? – почув незнайомець
вуйкові слова. І додав, попихкуючи піпою: - Що, одне-друге… пих-пих! ...не подобаюся… пих-пих! …я вам?... пих-пих!
Друзі мовчали, гречно не підтверджуючи слова
незнайомця.
А той вийняв піпу з рота і примружився, аж його очі стали подібні на дві маленькі щілинки. Потім пошкріб пальцем свою ріденьку руду борідку і сказав:
- А мені тут подобається! І я збираюся тут, одне-друге, оселитися! Ось так, любчики ви мої! І вам доведеться з цим змиритися! Бо мені начхати, одне-друге, хочете ви цього чи ні!
Він підвівся, вибив піпу об колоду і засунув її до пазухи. Потім взяв свою пошарпану валізку і сказав:
Ну що ж, любчики, одне-друге, піду
влаштовуватися!
Він неквапом рушив із двору. Всі побачили, що
він сильно накульгує. І саме на ногу, взуту у старий розтоптаний валянок…
Біля хвіртки незнайомець спідлоба зиркнув на вуйка через плече. Його очі злісно зблиснули. Він ступив ще крок і… розтав у повітрі. Друзі чули лишень, як рипить сніг під його валянками. Та ще бачили, як у снігу з»явилися глибокі сліди.
Один слід – круглий. Другий – з ямкою від високого підбора і довгим носком – слід червоного черевика.
Ці сліди попрямували до хвіртки і зникли за огорожею.
Розділ Третій.
Оце так так!
Вражені з»явою неприємного незнайомця, друзі мовчали.
Рукасель навіть забув, що збирався кататися з гірки.
Звідки взявся цей непривітний старигань? І що він збирається робити у їхньому сканзені? Для чого він хоче тут оселитися? І чому він схожий на вуйка Йоя? І як це так, що він по-йойськи вміє ставати невидимим?
Ці та подібні думки крутилися не лише у вуйковій голові. Рукасель та Велика Кука питали самі у себе точнісінько те саме.
Їхні роздуми перервала раптова з»ява цвіркуна Лишині.
Він стрибнув у двір вуйкової хатини і швидко зачинив за собою невеличку хвіртку, ще й притримав її спиною. Цвіркун відхекувався, наче після довгого бігу.
Вуйко Йой побачив витріщені перелякані Лишиніни очі і спитав:
Йой, що сталося?! За тобою хтось женеться, чи
що?
Н… нне ззнаю! – видихнув Лишиня.
То що ж тоді з тобою? Щось приснилося?
У-уявіть собі, я собі йду собі, нікого собі не
займаю!.. І раптом – бац! Мене! Хтось! По спині! Прямо у сніг! От! – Лишиня почав витрушувати з-за коміра та з рукавів сніг.
Лише тут вуйко, Рукасель та Кука завважили, що він весь виваляний у снігу.
А потім… - продовжив Лишиня свою розповідь,
- хтось так єхидно: хіх! хіх! хіх! - поки я із замету вибирався. Спочатку я було подумав, що це ти, - Лишиня тицьнув пальцем у бік Йоя, - розважаєшся зранку. Але від тебе ніколи не смерділо таким… таким… - Лишиню аж пересмикнуло від огиди, - димом, чи що?
Йой, тютюном! Ти що, ніколи тютюну не
нюхав? – пробурчав вуйко.
Ну як я не здогадався! – ляснув себе по чолу
Лишиня. – Звісно, у сканзені ж палити заборонено! Тут же все дерев»яне – раз! – і може бути пожежа! Але я бачив оті тоненькі білі палички, які люди смокчуть, а потім дихають димом, наче якийсь Змій-Горинич!
Йой, нарешті! – буркнув вуйко Йой.
Він вже здогадався, хто штовхнув Лишиню у замет. Звичайно, це міг бути лише незнайомець у валянках!
Це оцей, як його, - вигукнув Рукасель, - ну-у,
що ото: «одне-друге».
Одне-друге? Яке одне-друге? – не зрозумів
Лишиня.
Злюче!..
Набахнюче!..
Смердюче!..
Кугляве!.. – загукали навперебій Кука з
Рукаселем.
Яке-яке? – аж затамував подих Лишиня. Бо
навіть він, вже звикнувши до Рукаселевих «зав»язаних у вузлики» слів, іноді не розумів приятеля. Адже найбільше Рукасель плутав літери, коли хвилювався.
Йой, НАХАБНЮЧЕ і КУЛЬГАВЕ! – пояснив
вуйко.
Це аж ніяк не заспокоїло Лишиню. Він так
витріщив очі, що вони, здавалося ось-ось вистрибнуть у сніг!
- Йой, тихо! – гукнув вуйко. – Ви його так зовсім перелякаєте!
Всі замовкли. Трохи заспокоїлися. І розповіли Лишині про незнайомця.
Поки вони розповідали, з нірки під ґанком
вилізло Мишеня, Яке Не Хотіло Вирости Великим. Воно теж уважно слухало розповідь.
А коли розповідь закінчилася, всі замислилися.
Мовчанку перервав Лишиня. Він рішуче насупився і сказав:
Поки ми не дізнаємося, хто він і навіщо
прийшов сюди, треба за ним стежити!
Йой, тільки не кажи, що треба знову викликати
сищика Пищика! – вигукнув вуйко.
(Ви, напевно, пам»ятаєте сищика Пищика? Аякже, друзі викликали його влітку. Аби розгадати загадкові сліди, що з»явилися у сканзені. Тоді вони справді не могли без нього обійтися. А що ж вони робитимуть зараз?).
Ет, зараз ми й самі впораємося! – переконливо
сказав Лишиня.
Самі-і-і? – недовірливо протягнув Рукасель і
покрутив головою.
Самі-самі! – підтвердив задоволений Лишиня. –
По-перше, ви його вже бачили і тому знаєте, як він виглядає! А по-друге… Подивіться навколо!
Всі почали озиратися.
Що ви бачите? – хитро примружився цвіркун.
Що-що…- бачимо наш сканзен! – сказав вуйко
Йой.
А я бачу свою ку… ру.. курасель! – сказав
Рукасель.
А я бачу шматочок печива під дровами! –
пискнуло Мишеня.
Велика Кука нічого не сказала.
Та ні! –нетерплячий Лишиня аж тупнув ногою.
– Що ви бачите нав-ко-ло!
Йой, не починай знову свої викрутаси! –
зібрався розсердитися вуйко Йой. – Кажи вже, що ти надумав!
Та оце що таке? Що? Що? – Лишиня вхопив
пригорщу снігу і підкинув його над головою.
Та сніг! – сказали всі разом.
А що дуже добре видно на снігу?
Хатки! – сказав вуйко.
Курасель! – сказав Рукасель.
Шматочки печива! – сказало Мишеня.
Велика Кука знову промовчала.
Лишиня схопився за голову і почав бігати
двором. Він бігав і щось вигукував сам до себе. Всі стояли і, витріщивши очі, спостерігали за цвіркуном.
Велика Кука нагнулася до вуйка і тихо промовила:
Видно, його добряче копнув валянком оцей
«одне-друге»! Бач, що з ним робиться!
Нарешті Лишиня зупинився. Він узявся в боки і
спитав:
ЩО О-ЦЕ ТАКЕ?
І тицьнув пальцем на сніг, помережаний його
слідами.
Сніг!
А що на снігу?!
А на снігу твої сліди! – лагідним голосом
мовила Велика Кука.
Розділ Четвертий. План.
ПФФФФУ! – Лишиня удав, що витирає з чола піт.
– Нарешті! Отож по цих слідах ви й стежитимете за незнайомцем!
Як? – здивувався Рукасель. - По твоїх слідах?
За незнайомцем?
Та не по моїх, а по його слідах! По його
слідах!!! – вже аж кричав Лишиня.
Так він же нас побачить! Як ми за ним ходимо
по його слідах! – сказало Мишеня.
Є серед нас дехто, кого він не бачитиме! –
сказав Лишиня і скоса зиркнув на вуйка Йоя.
Всі теж подивилися на вуйка.
Що таке? – сказав вуйко Йой. – Чого ви на мене
витріщилися?
Всі швиденько повідводили очі. Але вуйко вже все зрозумів. І негайно почав сердитися. А коли він сердився, то ставав червоним, як розжарена заслінка у печі. І навіть починав тупати ногами! А деколи, як його вже дуже сильно щось «допікало», як він казав, вуйко навіть плювався! Так, так! Плювався! Ось так:
Тьху! Тьху!
Отож і зараз, зрозумівши, на що натякає Лишиня,
він почервонів, затупав ногами і загукав:
Що-оо?! Ти хочеш, аби я, як та нишпорка, бігав
по всьому сканзену за цим… цим… «одне-друге»?! Та нізащо в світі! Тьху! Тьху! Тьху!
Всі принишкли. Бо нікому не хотілося потрапляти під гарячу вуйкову руку. Лишиня приготувався стрибнути якнайдалі, якщо до нього дійде черга. Навіть Велика Кука присіла в сніг і зіщулилася, аби не стирчати перед вуйковими очима.
Але вуйко Йой, потупавши ще трохи ногами, почав заспокоюватися. Він узяв пригорщу снігу і потер собі чоло. А потім сів на ґанок, віддихався і сказав:
Йой, як я буду за ним стежити, якщо мої
великі пальці не хочуть ставати невидимими?!
І він поворушив своїми великими пальцями. Які саме зараз і були невидимими. Бо на них були Рукаселеві шкарпетки – раз! – і вуйкові зимові постоли – два!.
- Старий! – радісно підскочив до нього Лишиня, побачивши, що небезпека отримати від вуйка потиличника минула. – Старий! Так я ж про це й веду мову! Зараз твоїх пальців ніхто не побачить, бо вони весь час ховатимуться у снігу!
- Як у снігу?
- Отак - у снігу! Ось спробуй!
Вуйко мить подумав і невдоволено пробурчав:
Спробуй… Спробуй… Сам би спробував
спробувати…
Але все-таки заплющив очі, набрав повні груди повітря, заплющився і…
…відчув, як по всьому його тілу побігли малесенькі мурашечки... під пахвами залоскотало... між пальцями засвербіло... а великий палець на правій нозі затерп...
Вуйко ще не встиг розплющити очей, як почув несамовитий регіт!
Йой наполохано озирнувся довкола. І побачив, що всі його друзі тримаються за животи! Лишиня намагався щось вимовити крізь сміх, але у нього виходило щось радше схоже на шипіння чи булькання, чи квакання. Цвіркун повалився у сніг і тицяв пальцем на вуйкові ноги.
Йой теж поглянув на свої ноги…
І побачив, що…
На притоптаному снігу біля ґанку стояло… двоє шкарпеток у пересмужку! Шкарпетки стояли і тихенько ворушили пальцями! Адже подаровані Рукаселем шкарпетки чомусь не робилися невидимими, як уся вуйкова одежа!
Це було справді смішно! Тому вуйко не розсердився, а й собі почав сміятися. Спочатку тихенько, а потім усе сильніше та сильніше. А потім він упав у сніг поруч із Лишинею і задер ноги догори.
Це додало сил друзям, які вже було стомилися сміятися.
Аякже, тепер у повітрі літали, беркицялися і переверталися двоє шкарпеток у синю і білу пересмужку!
Нарешті вуйко заспокоївся і витер сльози, що від сміху виступили в нього на очах.
Доведеться на час стеження скидати
шкарпетки! – зітхнув він. – Нічого не поробиш!
Отож вуйко ззувся, зняв Рукаселів подарунок і
знову взувся. Звичайно, клятий великий палець на правій нозі любісінько витріщався на білий світ через невидимий постолик!
Але коли вуйко зачерпнув постолами трохи снігу, неслухняний палець зник! Замість нього на доріжці виднівся невеличкий сніжний горбок! Помітити його можна було, лише дуже пильно придивившись.
От саме це я й мав на увазі! – задоволено
потер долоні Лишиня.
Розділ П»ятий.
Зовсім необов»язково, аби за незнайомцем
стежив сам вуйко! – раптом лагідним голосом сказала Велика Кука.
Як це? – аж підскочив Лишиня.
Дуже просто! Адже будь хто з нас може одягти
вуйкову крисаню і стати невидимим! – так само лагідно пояснила Кука.
Точно! – ляснув себе по чолу Рукасель. – Як же
ми могли забути! Адже сищик Пищик відкрив Левику Таємницю Вуйкової Кирсані! Вона робить недивимим того, хто її одягне! Але лише тоді, коли вона сама стає недивимою! Вона набирається недивимості від вуйка Йоя. Молодець, Куко!
Йой! – зрадів невидимий вуйко. - Бери крисаню і починай!
І Лишиня відчув, як йому на очі насунулася невидима крисаня.
З досади Лишиня навіть крякнув. Він ніяк не очікував такого повороту справ. Але робити було нічого. Він справді став невидимим!
- Стривайте, стривайте! – раптом аж підскочив цвіркун. – Як же я за ним стежитиму, якщо я його навіть зовсім не бачив?!
- Йой! А навіщо тобі його бачити? – взявся в боки вуйко, який знову зробився вмдимим. – Досить, що ти бачитимеш його сліди!
І вуйко тицьнув на дивні сліди непрошеного гостя, які ще не встигли затоптати.
- ЦІ сліди з ніякими іншими не сплутаєш!
- Отак завжди! – зітхнув Лишиня. – Сам подав ідею – сам і виконуй! І хто мене за язика тягнув!
Цвіркун глибше натягнув крисаню. Аби не загубити її по дорозі. Адже крисаня була йому завелика і сягала аж до плечей. Добре, що вона була невидима, бо інакше б Лишиня нічого не бачив перед собою.
Він рушив до своєї хатинки, розмірковуючи, звідки і як починати стежити за непроханим гостем. Аби не залишати слідів на ще не розчищеній дорозі, цвіркун мандрував звичним для себе способом – стрибаючи з паркану на паркан.
«Спочатку, - казав сам собі Лишиня, - треба розвідати, де саме оселився цей «одне-друге»! А далі вже буде легше за ним наглядати».
На цьому йому почувся якийсь звук. Це скрипів сніг під чиїмись кроками. Лишиня уважно озирнувся довкола. І побачив, як на снігу почав з»являтися ланцюжок слідів! Це були сліди від розтоптаного валянка і довгоносого черевика!
Цвіркун завмер і навіть перестав дихати, аби не виказати себе.
А незнайомець (звичайно, це був він!) дійшов до хвіртки, на якій сидів Лишиня, і зупинився. Він нерішуче потоптався на місці, а потім рушив у двір садиби.
Це була та сама хатинка, у якій колись вуйка замкнула господиня. І у якій Йой перелякався о-хо-рон-ної сиг-на-лі-за-ці-ї, гадаючи, що це якесь страшнюче, ревуче чудовисько.
Влітку до комори приладнали невеличкий дашок, аби під нього складати дрова. Приладнали саме з того боку, де знаходився потаємний хід до комори.
І тут Лишиня побачив, як незнайомець у одному черевику і одному валянку знову став видимим!
Від несподіваної його з»яви Лишиня ледве не звалився з хвіртки. Якимось дивом він встиг зачепитися за дошку і видряпатися назад. Серце його гучно калатало: а що як його почув оцей «одне-друге»?! Але той не почув.
Старигань тим часом поставив під стіну свою обшарпану валізку. Сторожко озирнувся навсібіч. І почав нишпорити навколо хати.
І, звичайно, дуже швидко знайшов прикиданий трісками та осіннім листям потаємний лаз!
Він відгріб тріски та сміття. Потім притяг свою валізу і спробував, чи пролізе вона досередини. А далі з кректанням та бурмотінням зник у темному лазі.
«Єсссс!» - Лишиня зробив такий рух рукою, наче смикнув за стоп-кран у поїзді. Тепер він знатиме, де оселився приблуда!
Розділ Шостий.
Минув день. Потім ще один. Потім ще три.
А незнайомець наче розчинився у повітрі.
Ніхто його не зустрічав у сканзені. Хоч Лишиня з Рукаселем встановили чергування біля хатки, у якій оселився непроханий гість.
Сканзен саме чомусь не працював, тому відвідувачів зовсім не було. І ніхто не заважав друзям стежити за хаткою.
Вуйко Йой час від часу навідував їх і питав:
Ну що? Виходив?
Рукасель з Лишинею заперечливо крутили
головами. Вони побудували собі зі снігу затишний спостережний пункт під плотом. Але на чергування все одно на всяк випадок Лишиня одягав вуйкову невидиму крисаню. У ній він виходив з криївки, аби пильно оглядати сніг - чи немає на ньому слідів незнайомця. Але жодного разу жодного сліду нікому побачити не вдалося!
Йой! – хитав і собі головою вуйко. – Ну й дива,
присягаюся моїми великими пальцями! Що ж він там їсть?! Може, він вже помер з голоду!
Лишиня глибокодумно, зовсім як вуйко, замислено чухав собі чоло під крисанею і міркував:
А якщо він давно пішов геть? А ми тут сидимо,
наче ці, оце саме, телепні!
Кіт Рудик, що працював у цій хаті домашнім котом, казав:
Я, хлопці, всі кутки обнишпорив, під усі лавиці
залазив, навіть у піч, няв!, заглядав!
І що? – питав з надією Лишиня.
А-ні-чо-гі-сінь-ко! – розводив лапи Рудик. –
Вашим незнайомцем у хаті навіть не пахне!
Йой, такого не може бути! – сердився вуйко. –
Він же повинен смердіти за три довгих казки своєю піпою!
(Ви, звичайно, пам»ятаєте, що вуйко Йой всі
відстані вимірював у казках! Наприклад, одна коротка казка – це як від школи до вуйкової хатки. А одна довга – це як від одного кінця сканзену до іншого.)
Не смердить! – заперечливо хитав головою кіт
Рудик. – Мені після життя на смітникові тут, у сканзені, все дуже приємно пахне!
Вуйко Йой вже давно лікував свого задерев»янілого носа, тричі на день п»ючи чай з ромашки, м»яти та чебрецю. Але тільки на третій тиждень почав знову потроху відчувати пахощі.
І ось нарешті настав день, коли вуйко спочатку відчув, як запахло чебрецем. Він потягнув носом...
О, і м»ятою!
Вуйко вибіг на ганочок. І відчув, як запахло вже близькою весною!!! Ціла купа пахощів накинулася на Йоїв ніс! Йому запахло першими підсніжниками, що ледь-ледь почали ворушитися під снігом! І першими шпаками, які вже десь летіли через великий солоний океан! І розталими калюжами! І дзвінким капіжем з мокрих бруньок на дерев»яних хатках!
Навіть забувши накинути гуню, Йой побіг до хатинки, у якій, як гадали усі, мав ховатися незнайомець. Вуйко біг і сподівався, що вже нікого давним-давно там немає!
Та ба!
Ще не пробігши й половини шляху, відчув знайомий сморід, що линув від хати, де оселився незнайомець.
«Йой, на жаль, нікуди він не подівся!» - сам собі скаржився вуйко, принюхуючись тепер кожного разу, як проходив повз хату.
А може… - несміливо припускало Мишеня,
Яке Не Хотіло Вирости Великим, - …може він заснув на всю зиму, як наші жабки Кася і Куся?
Найбільше сердився на зникнення незнайомця Лишиня.
Аякже! Він розробив такий гарний план стеження! І все даремно! Жодних слідів! Жодних цікавих відкриттів! Ніяких приголомшливих новин! Нудно!
Лишиня довго міркував, куди міг подітися цей… цей… Шкутильга!
«О! – сказав сам собі Лишиня. – Так я його й зватиму – Шкутильга!».
Лишиня швидко подався до вуйка Йоя.
Знаєш, як ми його зватимемо?
Як? – спитав Йой.
ШКУТИЛЬГА!
Вуйко витріщив очі й почухав чоло під
крисанею.
ЕЕЕ… А чому саме так?
Бо… бо у нього ШКУТИЛЬ-гає но-ГА!
Йой, називайте його хоч горщиком, аби він
тільки кудись від нас подався! – сердито махнув рукою вуйко.
Так незнайомець отримав нове ім'я.
Хоч у нього, як виявиться пізніше, було інше,
своє власне.