Цехове ремесло у середньовічному Ужгороді

Відомо, що більшість середньовічних європейських міст була невеличкими, у кожному з них нараховувалося до тисячі городян. Поява міст стала можливою тоді, коли селяни почали виробляти достатньо сільськогосподарської продукції, щоб прогодувати не лише себе, а й інших. Відтоді частина людей вже могла обрати собі інше, більш рибуткове і престижне заняття, скажімо - ремісниче виробництво чи торгівлю.

Такі ділові, розважливі, підприємливі люди були і в Ужгороді, вони селилися біля замку, монастиря, біля важливих доріг, річкових переправ і мостів. Жителями міст, городянами, ставали переважно ремісники, торгівці, люди із сфери обслуговування (напр., візники, вантажники, цирульники, слуги тощо). Городяни Ужгорода мали в місті та його окрузі поля й городи, садки й виноградники, тримали корів і свиней, займалися бджільництвом і рибальством. Але, на відміну від селян, перш за все вони були майстрами-спеціалістами, ремісниками: ковалями, бондарями, чоботарями, перукарями, пекарями, пивоварами, ткачами, кравцями, теслярами, каменярами, гончарами, шевцями, мулярами, слюсарями, чинбарями, годинникарями, столярами, ювелірами тощо. Від селян їх відрізняло ще й те, що вони з самого початку виробляли свою продукцію на продаж, працювали на ринок.

Ремісники об'єднувалися в свої професійні організації-цехи. Навіщо це вони робили? Гуртом зручніше було захищатися від свавілля будь-кого, та, головне, від конкурентів, які прибували з інших міст. Попит на більшість ремісничих виробів був тоді незначним, адже селяни самі забезпечували себе майже всім необхідним, тому й конкуренція становила для майстра грізну небезпеку. Перші цехи в Ужгороді, як і в Закарпатті, виникли у ХV ст. Звичайно, на нинішні заводські чи фабричні цехи вони були зовсім не схожими. Все життя і організацій виробництва в цеху, згідно із західноєвропейською традицією, визначалися статутом, тобто певними правилами, що регулювали життя цеху.

Зміст статуту повинен був знати кожний член цеху, тож його часто зачитували при всіх урочистих подіях, прийомі в цех нових членів тощо. За дотриманням статуту пильнував воборний старшина цеху, який мав право накладати штраф на порушників його правил.

Основною фігурою в цеху, звичайно, був майстер. Але щоб ним стати, треба було пройти триступеневу систему навчання (учень-дідмайстер-майстер). Кожний етап завершувався публічним іспитом - виготовленням "зразкового предмета", який оцінювала спеціальна комісія. У навчання до майстрів поступали 12-14-річні підлітки. Перший етап навчання тривав від 2 до 4 років. Учні жили у майстра і знаходилися на повному його утриманні. Крім роботи в цеху, вони виконували і всю домашню роботу у сім'ї майстра, тому робочий день їх тривав 15-17 годин. По завершенню навчання у майстра учень одержував мандрівну книжку і вирушав у трирічну мандрівку по інших містах з метою вдосконалення своєї професійної майстерності. Всі пересування учня по містах, як і його робота у майстрів, нотувалися у мандрівній книжці. Після завершення строку мандрівки підмайстер повертався у рідне місто і складав іспит на майстра, при цьому знову повинен був виготовити "зразковий предмет", "вибір-шедевр". В урочистій обстановці при розгорнутому прапорі приймали нового члена в цех. Так само відбувалося і посвячення у майстри. Звичайно, подолавши такі нелегкі випробуванні майстер ставав віртуозом своєї справи. Такі люди серед ужгородців користувалися великим авторитетом і повагою.

Протягом XVI - XVII століть в Ужгороді утворилося і діяло чимало, як для невеликого міста, цехів. Існували цехи шевців, гончарів, столярів, пекарів, бондарів, цирульників та багато інших. Славився Ужгород і своїми борошномельними промислами (недаром Підградська вулиця колись називалась Млинарською). Кожен цеховий майстер працював у своїй майстерні, своїми інструментами, свій товар він виробляв від початку до кінця, до цілковитої готовності. Ужгородські ремісничі товари користувалися попитом не лише на місцевому ринку, але й вивозилися далеко за межами краю, в тому числі у Східну Словаччину, Галичину, Східну України, Росію, Угорщину, Румунію, Польщу, Австрію, інші країн.

 

Підручник “Мій Ужгород”