Легенда Іван Довбня — Олекса Довбуш

У пана Сіладія кріпаки дуже важко відробляли панщину. Цілий тиждень робили панові, а тільки в неділю могли робити собі. Кожного понеділка до днини приходив у село панський гайдук, зганяв кріпаків, як свинар свиней, і кочував на панщину. Хто в понеділок не виступив на роботу, того на другу неділю вели на дереш.

Серед села був стовп, і до того стовпа прив'язували провинця, та так його гайдуки били, що водою відливали. Хоч як важко було в пана робити, але на дереш іти було страшніше, а тому мало хто залишався дома.
Гриць Лятин не міг іти на панщину, бо мав високу гарячку Відколи поховали його жінку, він не встає з постелі. Коло нього звиваються семеро дрібних сиріт, а він лежить і горить, як на вогні. Але гайдук нічого не хотів ні чути, ні знати Йому треба стільки й стільки голів зігнати на роботу, і все. Не буде він за якогось там Гриця попадати в панську неласку. Скільки Гриць не просив гайдука, щоб його залишив, бо він хворий, скільки не миленькав, нічого не помогло. Мусив виступати на роботу разом з усіма іншими.
Наказав старшенькій десятирічній дівчинці, аби давала малим їсти, узяв шматок сухого хліба в тайстринку й помалу потягся на панщину.
На роботу до пана треба "було йти кілька годин через гори. Грицеві було дуже важко йти. Він часто посижкував та зліжкував, але гайдук не давав йому відпочивати. Він злився, що через Гриця не приведе кріпаків своєчасно на роботу.
Кілька дужих людей взяли Гриця попід руки і вели його, майже несли.
Далеко за селом у лісі зустрів їх чужосільський чоловік. Був це чорнявий високий леґінь. На плечах мав сокиру, на якій була завішена невеличка тайстринка. Чемно вклонився людям і спитав, чому це вони так повільно йдуть. Люди сказали, що Гриць Лятин дуже слабий та через нього всі йдуть помалу. Леґінь підійшов до Гриця, ще раз йому окремо вклонився:
— Добрий день, вуєчку! Ой боже, як ви заслабли! Чув
я, що у вас таке нещастя, і оце якраз ішов до вас, щоб вам
допомогти.
Гриць відклонився і здивовано вдивлявся в легіня. Хотів щось спитати, але леґінь продовжував:
— Вертайтеся, вуєчку, додому до діточок, а я піду за вас на панщину. У мене цей тиждень вільний. В нас так заведено, що люди один тиждень собі роблять, а один па
нові.
— Та як же...— почав Гриць кволим голосом.— Як же я вам віддячуся?
— Нічого, нічого! Вертайтеся, а я за вас відроблю тиждень.
І леґінь підбіг до гайдука, заявив, що хоче йти на роботу замість свого хворого вуйка. Той оглянув дивака від ніг до голови, упевнився: це з тих, що в їх руках горить робота, аби тільки захотів робити. І погодився на виміну. Йому що. Він повинен доставити панові певну кількість голів, а там чи буде Гриць, чи Луць — яке йому діло. Навпаки, ще й зрадів, що позбудеться Гриця і зможе привести людей на домовлений час.
Леґінь підійшов знов до Гриця.
— Ну ось і все добре. Гайдук згідний, щоб ми міняли ся, то й міняймося. Але я не думав, що вас зустріну вже в дорозі, та не взяв собі мериндю. Будьте добрі, виміняй
мося тайстринками. Ви беріть порожню мою, а я візьму повну вашу.
— Та й моя майже порожня,— зніяковіло говорив Гриць.— Там лиш скибка сухого хліба.
— Нічого, вуєчку! Добре буде! Раз ви хворий думали з тим вибути тиждень, то й я не вмру з голоду.
І, не чекаючи відповіді, зняв із сокири свою тайстру та подав її Грицеві, а від нього взяв його і насунув на топорище.
— Но, бувайте здорові, вуєчку! Скоро видужуйте! А я до вас ще колись зайду.
І з тим замішався з людьми.
А Гриць довго сидів на пеньку, де його залишили односельчани, бо гайдук не дозволив, щоб хтось відпровадив його додому.
Все ще не міг збагнути Гриць, як то сталося, що він не йде на панщину, а додому. Що то за чоловік? Звідки?
Відпочивши, Гриць узяв тайстринку на плече і в три дороги потьопав додому. Дома глянув у тайстринку і зразу догадався, що це за дорогий леґінь...
Гайдук устиг своєчасно докочувати кріпаків. Зразу заявив панкові, що замість хворого Гриця буде робити його родич чи знайомий, і тихо шепнув панові, щоб використав його на добрій роботі: такого плечистого силача між їхніми кріпаками нема. Пан зрадів цій нагоді, бо давно вже думав спустити воду з млаки, але не було дужого чоловіка на таку тяжку роботу. Зразу покликав легіня до себе і пішов з ним на оглядини місцевості.
Була це велика лука, в кількадесят гектарів, де в дощову погоду стояло велике озеро, а в сушу росли мочаристі трави, які худоба не хотіла їсти. А пану все мало. Дивився на цю велику заболочену місцевість: скільки б голів худоби можна прогодувати, коли б тут була добра трава!
— Ось де будеш робити,— сказав пан легіневі, показуючи мокру луку, яка в цей час була тільки трохи заповнена водою.— Як хочеш, так роби, але щоб через тиждень тут не було води. Зробиш — дістанеш ще й подарунок, не зробиш — дам тебе й твого вуйка на дереш
— Зрозумів, вельможний пане!—сказав, підсміхаючись, леґінь.— Зроблю, що в моїх силах, а що не зможу, то не зможу, бо й бог не бере там, де нема що брати.
— На язик, бачу, ти добрий, увидимо, який будеш на руки,— сказав пан, здивований таким вільним тоном кріпака.
— Важкі мої руки, великоможний паночку,— відказав леґінь, показуючи міцні кулаки.— Роботи вони не боять ся, хоч дехто їх і боїться. Але не в тому справа... Мені
потрібно декілька чеканів і декілька лопат та добрий ломик.
— Чому декілька? — перепитав пан.
— А тому, що як одне зламається, щоб зразу друге взяти, а не тратити час на лагодження.
— Мудра думка,— посміхнувся пан.
Леґінь сходив за потрібним знаряддям, роздягся і взявся до роботи. Гайдук не помилився в силі цього легіня. Мав тіло, яке тільки богатирям щастило мати. В його дужих руках чекан гепав об землю, як ступа. З широчезної лопати злітала в повітря глина, як пух.
У пана вдома була струнка чорноока молода жінка. Він її дуже любив не тільки за красу, але й за хазяйновитість.
Огляд кріпаків пані робила два рази на день, щоб на власні очі побачити, як іде робота, і полаяти, кого треба, або й потягнути ремінником, хто відстає. Це вона робила не тільки з обов'язку великоможної панії, але й із насолоди.
Сьогодні на білому коні прискакала вона подивитись на роботу на мокрій луці. Ще далеко була і вже побачила, що з невеличкого грунка вилітає земля, як із вулкана. Коли підійшла ближче, у канаві побачила якесь страховище, обліплене зо всіх боків грязюкою.
Пані кілька хвилин дивилася на цю дивовижну картину, а потім загукала:
— Гей, ти, кроте, ану вилазь, най побачу тебе!
— Не докучай, бо не маю часу,— відповіло з каналу.— Пан наказав, щоб до суботи робота була закінчена, а ти балачки розпустила.
— Вилазь, вилазь! Я заступниця того пана, що ти так вірно виконуєш його накази.
«Кріт» підняв голову і побачив перед собою чудову красуню на білому коні й трохи зніяковів.
— Ви пробачте, що я так вам відповів. Я ж не бачив.
— Не бачив, не бачив,— перекривила його пані,— а те пер бачиш і дивишся, як теля на нові ворота, і не слухаєш, що кажу. Вилазь! Чуєш? Я хочу тебе побачити на землі.
— Та як же так?—зніяковіло запитав хлопець.— Я ж такий страшний, що ви перелякаєтесь.
— Вилазь! — гнівно сказала пані за своєю буденною звичкою.— Вистрибуй, а то батогом витягну.
Хлопець легко, як коник-стрибунець, вискочив і, замість стати перед панії, стрибнув у глибоку воду, що була поблизу, зручно поплавав, помився.
За хвилину хлопець у всій своїй красі стояв біля коня. Пані граціозно стрибнула на землю, подивилась на приманливе юнацьке тіло і спитала:
— Як тебе звати?
-— Іван. Іван Довбня.
— Яка довбня?
— Такий собі звичайний кріпак Довбня.
— У якого ти пана?
— Та пані, може, й не будуть знати,— зам'явся Іван,— бо це дуже далеко звідси.
— А може, й буду знати. Я знаю всіх панів,— образилася пані.
— Я кріпаком у пана Ердивдія. Дуже добрий пан.
Пані справді не знала такого пана, але не хотіла соромитися перед кріпаком. Перепитала:
— Ердивді? А, так, знаю, знаю. Дуже добрий пан. А як ти сюди потрапив?
— Є в мене родич, Гриць Лятин. Я дізнався, що він хворий, і працюю за нього.
Пані вислухала, помилувалася юнацьким тілом і, замість звичайного батоження, тільки злегка поляскала його по голому тілу, похвалила за добру роботу, вистрибнула на коня і помчала до інших робітників,
Іван наполегливо робив до самої ночі, а потім знову цілий день і до ночі, а коли вже не терпілося закінчити роботу, на поміч йому прийшли якісь люди. Кожен став на певну ділянку каналу, й закипіла робота, як у пеклі.
У середу вранці, ще далеко до світанку, рів був викопаний. Залишився тільки кількаметровий шматок, що відділяв озеро від каналу. Невпізнані люди тихо зникли, а Іван пішов спати в пластя.
Вже сонце сходило, коли почув, що його гукають. То була пані. На білому коні.
Іван швидко схопився, обтрусив з одягу сіно і побіг на
голос пані.
— Як це ти, хлопче, робив?- питала здивовано пані побачивши довжелезний готовий канал.
— Копав,— скромно відповів Іван.
— Ти, мабуть, і вночі працював?
— Так! Працював і вночі, вельможна пані.
— Чому ж і вночі? Від тебе ніхто не вимагав
— Я люблю всяку роботу, а тому не хочу цілий тиждень сидіти над однією. Хочу спробувати іншої до душі.
Пані тільки осміхнулася. Видно, їй ці слова пристали до душі.
— Ну, добре,— сказала заспокоєно.— Зараз сідай і відпочивай, а я покличу пана, і тоді будеш спускати озеро.
Крутнулась на коні і вихором помчала.
Незабаром з'явилася ціла зграя панських посіпак з паном і панією. Позбігались і кріпаки, що поблизу робили. Всім було цікаво подивитися на казкову роботу невідомого силача.
Іван за кілька хвилин зняв решту шарів грунту. Вода ринула в канал і весело хлюпотіла, неначе випущена з віковічної тюрми. Кріпаки замислено дивились то на велетня, що стояв над каналом, то на воду.
«От, коли б знайшовся такий велетень, щоб нас визволив від панщини, щоб і ми могли, як ця водичка, весело та щасливо пошуміти по своїх вільних домівках»,— подумав не один із кріпаків.
До кінця дня вся вода стекла з озера, тільки водні тварини гамзіли в калюжах та жаби розскакувались по берегах.
Івана покликали у панський двір, посадили рядом зі слугами обідати. Навіть сам пан підійшов до столу та поцікавився, чи смакує обід.
По обіді пан запропонував Іванові відпочити. Підсів до нього на лавочку на подвір'ї і спитав, який хоче подарунок за таке велике діло.
— Дякую, вельможний пане, за таку ласку до мене, а це й є подарунок від вас,— сказав спокійно Іван.
— Ну... воно ніби так,— протягав задоволено пан,— але це тільки слова, а я хочу тобі даруночок зробити.
— Ні, ні! Дарунки — то гріх, то спокуса,— заперечив Іван.— Ось наш пан шанує своїх кріпаків, добре поводиться з ними, сито годує їх, а вони за це люблять його і
добре працюють.
— Ти хочеш сказати, що я поганий до своїх кріпаків, що вони в мене голодні...
— Ані в думці таке не мав. Я ж ваших кріпаків зовсім не знаю. Я тільки кажу про нашого пана, що він такий.
Панові дуже не подобалось, що Іван так розхвалює свого пана. Ще, чого доброго, скаже його кріпакам, та ті й стільки не захочуть робити, як роблять.
У четвер Івана послали працювати біля молотарки. Тут він теж носив по два-три міхи зерна, кидав снопами, що молотарка не постигала молотити. У п'ятницю працював із
косарями. Урвав аж дві коси, але скосив за трьох. Ішов усе останнім і гнав по три ручки.
У суботу Іван відходив додому. Прощаючись із паном і панією, він дякував за ласку й обіцяв ще колись навідатися.
І слова він дотримав. Тої ж суботи пізно ввечері прийшов Іван із тридцятьма хлопцями, але тепер уже не як кріпак Іван, а як ватажок опришків Олекса Довбуш.
Увесь двір був захоплений опришками під кліп ока, бо Іван Довбня все добро розгледів протягом тижня. Слуги не встигли й галасу підняти. Сам Довбуш із кількома найсильнішими опришками зайшов у світлиці до пана і пані.
— Ну, ось і мої дужі хлопці,— сказав, посміхаючись, Довбуш,— але вони не прийшли на нероб робити, а прийшли провчити нероб, як треба чесно робити і як поважати робочі руки. Отже, просимо збиратись і гайда з нами до опришківської школи. Заберемо й ваше золото, й худібку, щоб було з чого людям жити...
А тим часом Гриць Лятин зажив ліпше, бо у виміняній тайстрині були гроші. Зразу догадався, що то був опришок, а може, й сам Довбуш, але про свій здогад мовчав.
Довго Грицеві не доводилось іти на панщину, бо не було пана. А спокою не мав: його водили на допити, били, катували. Але Гриць не обмовився ні словом, Гриць нікого не знав, Гриць мовчав, як риба у воді. Нарешті зрозуміли, що справді він міг нічого не знати, так як і сам пан не знав, що Іван Довбня — це Олекса Довбуш.


Додати коментар

Увага! Наші коментарі модеруються. КОЛИБА вже багато років місце толерантності і ввічливості, тому ми залишаємо за собою право видаляти грубощі, неконструктивну критику і коментарі, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Дякуємо.

Захисний код
Оновити