Галина Малик: Мандри та подвиги хитромудрого переможця дванадцятиголового змія лицаря Горчика, його банконосця Третього Зайвого та красуні Каролі - 2

ГАЛИНА МАЛИК

МАНДРИ ТА ПОДВИГИ ХИТРОМУДРОГО ПЕРЕМОЖЦЯ ДВАНАДЦЯТИГОЛОВОГО ЗМІЯ ЛИЦАРЯ ГОРЧИКА, ЙОГО БАНКОНОСЦЯ ТРЕТЬОГО ЗАЙВОГО  ТА КРАСУНІ КАРОЛІ - 2.

Розділ перший.

По тому, як хитромудрий лицар Горчик з друзями   – Третім  Зайвим та красунею Каролею – перемогли багатоголового Змія Горинича, повернувся лицар додому.

А поки повертався – слава про його подвиги попереду прибігла.

Отож став він славнозвісним  і дуже популярним. Дівчата йому почали листи писати, перед його будинком тинятися та у коханні признаватися.

Йому навіть з дому страшно стало виходити!

Тільки вийде з під»їзду у новій футболці – її зараз же фанатки на клаптики подеруть, та ще й за ці клаптики поб»ються!

А у лицарській школі  його портрет на дошку пошани повісили. І учням вчителі Горчика почали за приклад ставити.

А вже коли вийшла книжка про його мандри та подвиги – жити славновісному лицарю Горчику стало взагалі неможливо!

Малеча за ним всюди  бігає, автографи просить – ну тобто щоб він на книжках тих  свій підпис ставив. З инших лицарських шкіл його на виступи запрошують. А в одній навіть Клуб лицаря Горчика створили!

Дійшло до того, що лицар  від тих своїх фанатів ховатися почав!

Недалечко від його дому старий сад ріс. Так ото лицар  у тому саду від фанатів і переховується. Сяде собі під стару грушу, вийме цукерок від фірми «Пороша», та й гризе собі потихеньку.

А фанатки скрізь бігають, його шукають, до мами пристають:

- Де та де цей  ваш славнозвісний Горчик?

От якось одного разу сидить він під своєю грушею, цукерок  гризе. Над ним на гілках мавки гойдаються, цукерка випрошують. Під ногами у траві маленькі динозаврики бігають – крихти від цукерка підбирають. Ніде нема нікого! Тиша! Гарно!

Аж раптом чує лицар  – наче хтось його кличе.

Озирнувся він – нема нікого!

«Причувається мені, чи що? – гадає сам собі. – Вже від тих фанатів голоси вчуватися починають!» – зітхає гірко герой. Знову всівся, тільки хотів до цукерка братися, коли знову:

    Гооорчику!!

Схопився лицар на ноги – оббіг кругом дерева... Нема нікого!

Тільки-тільки хотів за цукерка знову братися...

Коли це як гаркне хтось  у нього над головою грубим голосом:

    Ха-ггга! Оглух ти, чи що?!

Горчик з несподіванки аж цукерок у траву впустив. Динозаврики притьмом на той цукерок накинулися і за мить

схрумали!.

Піднімає лицар голову, аж над ним на гілці сидить якесь опудало. Мордате, банькате, з круглим черевом, усе лускою вкрите. Очі на Горчика вирячило і язик висолопило.

Горчику прикро стало, що він перед незнайомцем так  осоромився, що аж цукерка впустив. Відкашлявся він і каже:

    Кхе-кхе, чого це ти гарчиш, як навіжений, ще й на грушу

виліз?!! Ану злазь та кажи, чого тобі від мене треба.

  - А от і не злізу! – банькатий каже. – Мені й тут добре!

  - Е-е-е, боїшся! Мабуть за автографом приперся! – уїдливо Горчик йому.

- Здався мені твій  автограф! – аж пирхнув лускатий. – Яка мені тут знаменитість знайшлася! Пхе! Багатоголового змія він переміг!!! Та ще й не сам, а ціла купа друзяк йому допомагала! Пхе! – знову пхекає лускатий.

Горчик від образи аж почервонів! Він, бачие, вже потроху  став звикати зі своєю славою. А тут якесь опудало його славу принижує!

    А ти хто такий? – узявся Горчик у боки. – І чого сюди

прителіпався? Чого  тобі від мене треба?

Сплигнув тоді лускатий на землю:

    Зараз, зараз, відважний лицарю, - хе-хе! – про все

дізнаєшся!

Розділ другий.

Поплескав себе банькатий-лускатий по череву та й каже:

- Кличуть мене - Ніхто, а прийшов я до тебе, бо дійшла до наших далеких країв слава про твої неймовірні подвиги!

- Як-як тебе кличуть? – Горчик перепитує. – Скільки живу, такого чудернацького імені ще не чув!

- Хе-хе! – хитро мружиться банькатий. – Ти багато ще чого не чув, бо ще дрібний-невеликий!

- Ану-ану, - Горчик супиться, - ти думай, що кажеш! Бо зараз як дам! То побачиш, великий чи ні!

- Та стривай, гарячий який! –  відскочив убік лускатий. – Я не битися з тобою прийшов...

- То кажи вже, що тобі треба  і які це ваші такі краї  далекі!

- Прийшов я до тебе аж від  Скіфського моря! Є  на цьому  морі острів.Зветься він Зміїним.

- Це з якого дива? –питає Горчик. – Там що, змій багато?

- Та колись, може, й було багато... А тепер залишилася одна, зате дуже страшна і люта – морська зміїна мати - Зміївна!

- Ов! – дивується лицар.

- Отож! – знову хитро  мружиться банькатий. – Живе  вона в морі. Але щоночі вилазить  на той острів. І нема нікому  на тому острові життя! Поковтала вона вже сто сіл і міст, і залишилася сама столиця. Весь нарід, що врятуватися встиг, у ту столицю збігся. За мурами сховався, ворітьми зачинився і смерті чекає!

- А я тут при чому? – Горчик дивується.

- Як при чому? До  кого ж, як не до тебе, Хитромудрого переможця Дванадцятиголового Змія та багатоголового Змія Горинича, по допомогу йти?!

Горчикові навіть мову відняло  від здивування. А Ніхто далі провадить:

    Зібрався увесь нарід і вирішив мене по тебе послати, на

допомогу покликати! Аби ти, славний лицарю, приїхав на острів Зміїний, став на герць з тою страшною морською зміюкою та порятував всенький люд від неї! От і доведеш усьому світу, що слава попереду тебе не марно біжить! Що насправді ти відважний і хоробрий, готовий мирний нарід від напастей обороняти!

Горчик подих перевів, до тями прийшов, сів знову під  грушу і голову рукою підпер.

Подумав-подумав, та й  каже:

    Ну що ж, треба – то треба. Поїду я до вашого моря

Скіфського, на острів Зміїний. Спробую ту вашу морську потвору перемогти. Тільки мені спорядитися треба та ще декого на підмогу покликати! Ти поки-що десь тут погуляй, а як зберуся – так і вирушимо.

Банькатий-лускатий лише головою киває – погоджується.

Розділ третій.

А відважний лицар Горчик свиснув тим часом у два пальці. Так свиснув, аж груші на землю посипалися. Одного

динозаврика ве-е-еликою грушею навіть причмелило!

А Ніхто від переляку за стовбур сховався! Дивиться –  втямити не може, що воно тепер буде?

Аж тут земля задрижала, дерева зашуміли, трава полягла...

І стала перед лицарем горчиком конячка – його вірна і давня приятелька – Сива Кобурка. Як ви вже знаєте, була вона дуже вередлива і панькана. Але зате дуже хоробра, як виявилося.

Отож стала вона перед  лицарем - ніздрі роздуває, копитом землю риє...

    Чого тобі, славний лицарю? –  питає.
    Та оце, як його, збирайся в дорогу!
    У яку ще дорогу? – Сива Кобурка питає. – Знову на турнір

поїдемо, чи що? Чи, може, в гості до Красуні Каролі з  Третім Зайвим? Вони он вже скільки  разів на вареники кликали! То я миттю! Тільки гриву причешу, стрічками прикрашу, зуби почищу та копита пофарбую – і готова!

    У які ще гості! – супиться Горчик. – Тут он люд гине, а їй

гості в голові! Битися поїдемо!

    Би-и-и-тися? – аж на задні ноги присіла Кобурка. – Е-е-е,

ні! Битися я не згодна! З якого це дива мені пригод на свою гриву шукати?! Мені й тут добре! А тобі чого ще треба? Славу ти собі здобув – от і насолоджуйся нею!

    Е-е-е, от і видно, що нерозумна ти коняка! Слава – як той

меч у піхвах! Якщо його світу не показувати – заіржавіє! Чи ти, може, боїшся?

    Хто? Я? – аж губу закопилила Кобурка. – Добре вже, не

кидати ж тебе самого... Кажи, коли вирушати...

Тут Ніхто побачив, що справа налагоджується, з-за груші помаленьку висунувся....

Як Кобурка його вздріла, схопилася на ноги, дибки стала  та як заірже!

    Та чого ти! – Горчик її заспокоює. – Це Ніхто, він по нас

прийшов з далеких  країв, аж від Скіфського моря, з  острова Зміїного!

    Як це – ніхто! Це чудисько небачене, банькате-головате, ще

й лускою вкрите! Жени  його геть! Бо я з цим страховиськом нікуди не поїду!

    Сама ти страховисько! – образився гість. – Мене серед мого

племені першим красенем вважають! Дивися, яка луска у  мене велика та гладенька! Ще й усіма  кольорами переливається!

    Луска у нього переливається! – не вгамовується конячка. –

У мене від твого вигляду у животі все переливається і бурчить! Забирайся з моїх очей! Дивитися на тебе гидко!

Посміхнувся криво Ніхто, а сам собі під носа шепоче: «Ну постривай, клята коняко, я тобі це ще пригадаю!»

А Кобурка не заспокоюється:

- Чого це ти, Горчику, цьому страховиську віриш? А раптом воно тебе у якусь пастку заманити хоче?!

Почухав лицар потилицю і каже:

    Пастка чи не пастка – там видно буде! А лицарю не

годиться ні ворога, ні ворожих пасток боятися!

Розділ четвертий.

Отож змастив лицар Горчик свої лицарські лати олією

«Олейна», аби блищали  і не іржавіли. Накинув на Кобурку  попону і своє знамено взяв, з гербом вишитим - трилисником конюшини.  Попрощався з рідними, помолився перед дорогою далекою, та й вирушив у путь.


Додати коментар

Увага! Наші коментарі модеруються. КОЛИБА вже багато років місце толерантності і ввічливості, тому ми залишаємо за собою право видаляти грубощі, неконструктивну критику і коментарі, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Дякуємо.

Захисний код
Оновити