Галина Малик: Мандри та подвиги хитромудрого переможця дванадцятиголового змія лицаря Горчика, його банконосця Третього Зайвого та красуні Каролі - 2
ГАЛИНА МАЛИК
МАНДРИ ТА ПОДВИГИ ХИТРОМУДРОГО ПЕРЕМОЖЦЯ ДВАНАДЦЯТИГОЛОВОГО ЗМІЯ ЛИЦАРЯ ГОРЧИКА, ЙОГО БАНКОНОСЦЯ ТРЕТЬОГО ЗАЙВОГО ТА КРАСУНІ КАРОЛІ - 2.
Розділ перший.
По тому, як хитромудрий лицар Горчик з друзями – Третім Зайвим та красунею Каролею – перемогли багатоголового Змія Горинича, повернувся лицар додому.
А поки повертався – слава про його подвиги попереду прибігла.
Отож став він славнозвісним і дуже популярним. Дівчата йому почали листи писати, перед його будинком тинятися та у коханні признаватися.
Йому навіть з дому страшно стало виходити!
Тільки вийде з під»їзду у новій футболці – її зараз же фанатки на клаптики подеруть, та ще й за ці клаптики поб»ються!
А у лицарській школі його портрет на дошку пошани повісили. І учням вчителі Горчика почали за приклад ставити.
А вже коли вийшла книжка про його мандри та подвиги – жити славновісному лицарю Горчику стало взагалі неможливо!
Малеча за ним всюди бігає, автографи просить – ну тобто щоб він на книжках тих свій підпис ставив. З инших лицарських шкіл його на виступи запрошують. А в одній навіть Клуб лицаря Горчика створили!
Дійшло до того, що лицар від тих своїх фанатів ховатися почав!
Недалечко від його дому старий сад ріс. Так ото лицар у тому саду від фанатів і переховується. Сяде собі під стару грушу, вийме цукерок від фірми «Пороша», та й гризе собі потихеньку.
А фанатки скрізь бігають, його шукають, до мами пристають:
- Де та де цей ваш славнозвісний Горчик?
От якось одного разу сидить він під своєю грушею, цукерок гризе. Над ним на гілках мавки гойдаються, цукерка випрошують. Під ногами у траві маленькі динозаврики бігають – крихти від цукерка підбирають. Ніде нема нікого! Тиша! Гарно!
Аж раптом чує лицар – наче хтось його кличе.
Озирнувся він – нема нікого!
«Причувається мені, чи що? – гадає сам собі. – Вже від тих фанатів голоси вчуватися починають!» – зітхає гірко герой. Знову всівся, тільки хотів до цукерка братися, коли знову:
Гооорчику!!
Схопився лицар на ноги – оббіг кругом дерева... Нема нікого!
Тільки-тільки хотів за цукерка знову братися...
Коли це як гаркне хтось у нього над головою грубим голосом:
Ха-ггга! Оглух ти, чи що?!
Горчик з несподіванки аж цукерок у траву впустив. Динозаврики притьмом на той цукерок накинулися і за мить
схрумали!.
Піднімає лицар голову, аж над ним на гілці сидить якесь опудало. Мордате, банькате, з круглим черевом, усе лускою вкрите. Очі на Горчика вирячило і язик висолопило.
Горчику прикро стало, що він перед незнайомцем так осоромився, що аж цукерка впустив. Відкашлявся він і каже:
Кхе-кхе, чого це ти гарчиш, як навіжений, ще й на грушу
виліз?!! Ану злазь та кажи, чого тобі від мене треба.
- А от і не злізу! – банькатий каже. – Мені й тут добре!
- Е-е-е, боїшся! Мабуть за автографом приперся! – уїдливо Горчик йому.
- Здався мені твій автограф! – аж пирхнув лускатий. – Яка мені тут знаменитість знайшлася! Пхе! Багатоголового змія він переміг!!! Та ще й не сам, а ціла купа друзяк йому допомагала! Пхе! – знову пхекає лускатий.
Горчик від образи аж почервонів! Він, бачие, вже потроху став звикати зі своєю славою. А тут якесь опудало його славу принижує!
А ти хто такий? – узявся Горчик у боки. – І чого сюди
прителіпався? Чого тобі від мене треба?
Сплигнув тоді лускатий на землю:
Зараз, зараз, відважний лицарю, - хе-хе! – про все
дізнаєшся!
Розділ другий.
Поплескав себе банькатий-лускатий по череву та й каже:
- Кличуть мене - Ніхто, а прийшов я до тебе, бо дійшла до наших далеких країв слава про твої неймовірні подвиги!
- Як-як тебе кличуть? – Горчик перепитує. – Скільки живу, такого чудернацького імені ще не чув!
- Хе-хе! – хитро мружиться банькатий. – Ти багато ще чого не чув, бо ще дрібний-невеликий!
- Ану-ану, - Горчик супиться, - ти думай, що кажеш! Бо зараз як дам! То побачиш, великий чи ні!
- Та стривай, гарячий який! – відскочив убік лускатий. – Я не битися з тобою прийшов...
- То кажи вже, що тобі треба і які це ваші такі краї далекі!
- Прийшов я до тебе аж від Скіфського моря! Є на цьому морі острів.Зветься він Зміїним.
- Це з якого дива? –питає Горчик. – Там що, змій багато?
- Та колись, може, й було багато... А тепер залишилася одна, зате дуже страшна і люта – морська зміїна мати - Зміївна!
- Ов! – дивується лицар.
- Отож! – знову хитро мружиться банькатий. – Живе вона в морі. Але щоночі вилазить на той острів. І нема нікому на тому острові життя! Поковтала вона вже сто сіл і міст, і залишилася сама столиця. Весь нарід, що врятуватися встиг, у ту столицю збігся. За мурами сховався, ворітьми зачинився і смерті чекає!
- А я тут при чому? – Горчик дивується.
- Як при чому? До кого ж, як не до тебе, Хитромудрого переможця Дванадцятиголового Змія та багатоголового Змія Горинича, по допомогу йти?!
Горчикові навіть мову відняло від здивування. А Ніхто далі провадить:
Зібрався увесь нарід і вирішив мене по тебе послати, на
допомогу покликати! Аби ти, славний лицарю, приїхав на острів Зміїний, став на герць з тою страшною морською зміюкою та порятував всенький люд від неї! От і доведеш усьому світу, що слава попереду тебе не марно біжить! Що насправді ти відважний і хоробрий, готовий мирний нарід від напастей обороняти!
Горчик подих перевів, до тями прийшов, сів знову під грушу і голову рукою підпер.
Подумав-подумав, та й каже:
Ну що ж, треба – то треба. Поїду я до вашого моря
Скіфського, на острів Зміїний. Спробую ту вашу морську потвору перемогти. Тільки мені спорядитися треба та ще декого на підмогу покликати! Ти поки-що десь тут погуляй, а як зберуся – так і вирушимо.
Банькатий-лускатий лише головою киває – погоджується.
Розділ третій.
А відважний лицар Горчик свиснув тим часом у два пальці. Так свиснув, аж груші на землю посипалися. Одного
динозаврика ве-е-еликою грушею навіть причмелило!
А Ніхто від переляку за стовбур сховався! Дивиться – втямити не може, що воно тепер буде?
Аж тут земля задрижала, дерева зашуміли, трава полягла...
І стала перед лицарем горчиком конячка – його вірна і давня приятелька – Сива Кобурка. Як ви вже знаєте, була вона дуже вередлива і панькана. Але зате дуже хоробра, як виявилося.
Отож стала вона перед лицарем - ніздрі роздуває, копитом землю риє...
Чого тобі, славний лицарю? – питає.
Та оце, як його, збирайся в дорогу!
У яку ще дорогу? – Сива Кобурка питає. – Знову на турнір
поїдемо, чи що? Чи, може, в гості до Красуні Каролі з Третім Зайвим? Вони он вже скільки разів на вареники кликали! То я миттю! Тільки гриву причешу, стрічками прикрашу, зуби почищу та копита пофарбую – і готова!
У які ще гості! – супиться Горчик. – Тут он люд гине, а їй
гості в голові! Битися поїдемо!
Би-и-и-тися? – аж на задні ноги присіла Кобурка. – Е-е-е,
ні! Битися я не згодна! З якого це дива мені пригод на свою гриву шукати?! Мені й тут добре! А тобі чого ще треба? Славу ти собі здобув – от і насолоджуйся нею!
Е-е-е, от і видно, що нерозумна ти коняка! Слава – як той
меч у піхвах! Якщо його світу не показувати – заіржавіє! Чи ти, може, боїшся?
Хто? Я? – аж губу закопилила Кобурка. – Добре вже, не
кидати ж тебе самого... Кажи, коли вирушати...
Тут Ніхто побачив, що справа налагоджується, з-за груші помаленьку висунувся....
Як Кобурка його вздріла, схопилася на ноги, дибки стала та як заірже!
Та чого ти! – Горчик її заспокоює. – Це Ніхто, він по нас
прийшов з далеких країв, аж від Скіфського моря, з острова Зміїного!
Як це – ніхто! Це чудисько небачене, банькате-головате, ще
й лускою вкрите! Жени його геть! Бо я з цим страховиськом нікуди не поїду!
Сама ти страховисько! – образився гість. – Мене серед мого
племені першим красенем вважають! Дивися, яка луска у мене велика та гладенька! Ще й усіма кольорами переливається!
Луска у нього переливається! – не вгамовується конячка. –
У мене від твого вигляду у животі все переливається і бурчить! Забирайся з моїх очей! Дивитися на тебе гидко!
Посміхнувся криво Ніхто, а сам собі під носа шепоче: «Ну постривай, клята коняко, я тобі це ще пригадаю!»
А Кобурка не заспокоюється:
- Чого це ти, Горчику, цьому страховиську віриш? А раптом воно тебе у якусь пастку заманити хоче?!
Почухав лицар потилицю і каже:
Пастка чи не пастка – там видно буде! А лицарю не
годиться ні ворога, ні ворожих пасток боятися!
Розділ четвертий.
Отож змастив лицар Горчик свої лицарські лати олією
«Олейна», аби блищали і не іржавіли. Накинув на Кобурку попону і своє знамено взяв, з гербом вишитим - трилисником конюшини. Попрощався з рідними, помолився перед дорогою далекою, та й вирушив у путь.