Першотравневі Майки (Маївки) - своєрідні закарпатські "валентинки"

maivkyКолись, ще до Радянських часів, перше травня з нетерпінням чекала уся закарпатська молодь. І це жодним чином не було пов'язано з політичними “маївками”, приуроченими до Міжнародного дня солідарності трудящих. Побутував у Закарпатті надзвичайно гарний звичай – дарувати дівчатам березові "майки" як вияв сердечної симпатії хлопців до коханих дівчат.

- Готувалися хлопці до цього дня  завчасно, - пише Дмитро Копинець у книзі "Обрядові дійства та розваги молоді". - Примічали в Дуброві берізки, щоб потім не шукати їх, готували різнокольорові панклики (стрічки), придивлялися  до подвір’я любаски (милої), прикидаючи, де зручніше прибити майку. Робили це в таємниці від інших. Довіряли свої наміри лише найближчим приятелям і то лише тому, щоб потім вночі не йти по берізку самому. Вирушали по одному, коли вже стемніло. Ішли городами, щоб уникнути зайвих зустрічей і розпитувань. Зустрічались за селом десь у Малій Чиряті на умовленому місці. Там же розходилися, потім зустрічалися знову, коли поверталися в село, несучи берізки. Дома кожен легінь прибирав майку на свій смак: прив’язував барвисті стрічки до гілок і гарну хустину на самий  її  верх. Потім, коли село глибоко спало, прокрадався до подвір’я милої і встановлював майку. Не було в селі такої дівчини, щоб не мріяла про неї в ту ніч. А вранці, коли ще ледь починало зоряти, дівчата вибігали з хати, щоб глянути - є майка чи ні. Якщо була, то це означало,  що дівка на виданні, чекай восени сватів. Коли ж ні – плач не плач, а ще не підріс  сватач.

Дуже цікавили майки і старше жіноцтво. Було про що потім поговорити й попліткувати: котрий то легінь, чи з нашого села, чи з сусідніх? Як давно ходить до дівчини, чи файний, чи роботящий? Батьків дівчини теж цікавило, котрий то міг бути хлопець. Робили різні припущення, інколи й сама дівчина не знала, хто той легінь, що приділив їй таку увагу. Тому з нетерпінням чекали вечора, коли прийде ТОЙ САМИЙ. Звичайно, не обходилося в цей вечір і без жартів. Якщо хлопці сердилися на якусь зухвалу і горду дівчину, то могли замість майки прилаштувати в її дворі суху гілку акації, на яку чіпляли різні ганчірки. Але таке, звичайно, траплялося рідко.

Спогади Митра Ороса з Буштина
Як мы із братом Митром ставили майку
 - Ісе было доста давно, ще у 1946 годі За тыждинь до першого мая каже мені брат Юра: “Митре, я бы  хотів покласти майку (маївку) Юлині Івана Іляшового. Та я хотів бы-м, абы  ты  помуг мині. “Добре”,- я погодився. Першый раз мы обоє пушли у бовт (крамницю) до Лойошкы. і убрали там різні прикраси: панкликы (стрічки) усякого цвіту, три файні жебеловкы ( носовички) і файну английову шірінку (хустку). Потом, на другый динь, мы обоє пушли у Дуброву пудобрати файну велику березу. Потратилисьме майже пудня, довісь-ме найшли пудходяще деревце на Мигалихуновуй Дуброві. Того года перше мая припадало на суботу. Тому треба было ізрубати березу у п’ятницю понад вечур і привезти її думу на тилізі, бо мы бы были ніяк не принесли її самі. Тому мы упросили уд нянька воза  і урушились-ме із дому дись у три часы пополудню Колись-ме прийшли близько до Мигалихунової Дубровы, я пустив коней пасти, а Юра пушов подивитися, ци ще жиє наша береза. Коли пудойшов блище, то увідів там старого Мигалихуна, якый пудчищав свою Дуброву. Щобы нас не увідів там Мигалихун, мы із возом пушли мало май дале і там почекали, докі ун не пуйде думу. Прийшлося там  чекати добрі два часы.  І колись-ме увіділи, що старый Мигалихун із своїми волами пушов думу, мы  скоро повернули свої коні, абы зрубати намічену вчора березу. Зрубавши,  мы скоро погрузили її  на тилігу і залишили Дуброву, щобы нас ніхто не увідів. Але так, як іще было доста видко, мы у Малуй Чиряти почекали до вечера, щобы іти селом незамітно. Колись-ме прийшли думу, то вже было  див’ять часу вечера. Мы із братом не стали гаяти час і зразу взялися прибирати майку. А щобы устигнути  до пуночи, попросились-ме допомогти і сестру Юлину. На самый вершок березы  Юра прикріпив  англійову шірінку, а дись на середині  три жебеловкы. Та щобы майка была файна, мы усюды розвішали усякого цвіту, панкликы. Коли минуло одинадцять часу, мы вже были готові. Щобы прикріпити майку до дубового шаранца на двирцях, мы  взяли з собов чотыри ковальські довгі гвозды і сокыру. Коло самої пуночи мы упрягли коні і повезли на тилізі прибрану березу ід Юлишному  дворови, Нуч была місячна, айбо  доста холодна. Кругом было тихо, лише тут-там чувся стукіт – то хлопці прибивали майкы своїм любаскам. Мы сперли свої коні мало дальше, коло Юры Поповича, а самі взяли майку і понесли до Юлининых двириць. Ледвы мы пудняли майку гурі шаранцом, бо была дуже высока. Дале я придержовав дерево гурі шаранцом, а брат Юра  прибивав її  до шаранца. Та щобы не вкрав її хтось, загнав у неї всі чотыри гвозды. Як была прибита, то мы ще подивилися гурі нив, як упозерає і вернулисьме ся думу. На другый динь рано – першого мая, мы рішили подивитися селом, у котрої дівкы май файна майка. Ранок быв тихый, сонячный, лише дув легкый вітрик, уд якого файно колисалося убраня на майках. Все село уйшло на вулицю, щобы подивитися на таку красоту Майже по сусідству стояли майки трьох цімборок: Анці Івана Копинцьового, Анці Мигаля Комендарьового, мало дальше-Анці Юры Форкошового, а посередині між ними і наша майка у Юлини Іляшової. Та наша была май высока і май файна. Юлина із маттірьов стояла коло двириць, а коли нас увідііла, то стала ся сміяти.
У неділю коло церкви Юлина  похвалилася нам, що, як учула стук сокыры, то зразу встала, пудбігла до оболока і упознала нас обох, коли мы прибивали майку. Тої ночи я простояла коло оболока аж до рана, бо боялам ся, щобы  другі хлопці не вкрали її уд мене. Через два годы брат Юра оженився на Юлині. Проходили годы, а Юра, бывало, коли не стрітит мене, усе пригадує, як мы двоє клали його любасці майку.

На жаль, починаючи з 1946 року, цей романтичний закарпатський звичай заборонили. Натомість всіма ідеологічними засобами нав’язали інші, політичні маївки, котрі у свою чергу канули в історію разом з режимом. За 70 років виросло кілька поколінь молодих людей, які вже навіть і не чули про таку чудову закарпатську традицію. А шкода.


Додати коментар

Увага! Наші коментарі модеруються. КОЛИБА вже багато років місце толерантності і ввічливості, тому ми залишаємо за собою право видаляти грубощі, неконструктивну критику і коментарі, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Дякуємо.

Захисний код
Оновити