Герби і печаті Тячівщини: Тячево, Буштино, Рахів, Великий Бичків і Ясіня
На території Тячівського і Рахівського районів два міста — Тячів і Рахів. Причому перше одержало міський статус ще на початку XIV століття, а друге стало містом у 1957 році. На Рахівщині є ще один населений пункт, який у минулому мав статус містечка — нинішнє селище міського типу Ясіня. Ми представимо емблеми ще двох населених пунктів цього регіону, які мають статус селищ міського типу, — Буштина і Великого Бичкова.
Герб Тячева
Перша згадка про Тячів належить до 1329 року, та, як вважають, він був заснований у середині XIII століття. Історичний розвиток міста визначався, з одного боку, близькістю марамороських солекопалень, а з другого — Хустського замку. Жителі Тячева одержували доходи від реалізації солі і брали участь у її видобутку. В обов'язки тячівців входила доставка провіанту для гарнізону ближньої Хустської фортеці та участь у її добудові й ремонті.
Після розпаду Угорської держави увесь Мараморош увійшов до складу Трансільванського князівства і Тячів відіграв значну роль у зв'язках цього князівства з Польщею. Наприкінці 1575 року, коли Польський сейм обрав трансільванського князя Іштвана (Степана) Баторі (1533 -1586 pp.) королем Польщі, переговори проходили в Тячеві, а вслід за цим у березні 1576 року в місто прибула делегація з Польщі для пишного прийому нового короля.
Жителі міста брали участь і у визвольній війні (1703 - 1711 рр.). Після її придушення Тячів фактично був позбавлений міських привілеїв і опущений до становища містечка.
У 1828 році в 298 будинках проживав 1351 чоловік. За Географічним словником Угорщини, станом на 1839 рік у Тячеві налічувалося 1816 жителів, із них — 533 греко-католики, 1108 — реформати, 164 — римо-католики, 9 — євреї, 2 — лютерани. Із введенням у дію залізничної лінії населення міста на кінець століття (1900 р.) значно зросло і становило майже 6000 чоловік (5998), ще через сорок з лишнім років (в 1944 р.) тут у 2353 будинках мешкало 10713 чоловік.
Із Тячевом були зв'язані останні роки життя і творчості видатного угорського живописця Шандора Голлоші (1857 - 1918 pp.). У заснованій ним тут колонії художників тривалий час перебували відомі російські, українські, вірменські живописці. Примітністю міста є пам'ятник вождю угорської революції 1848 - 1849 pоків Лайошу Кошуту. У Тячеві
працював шкільним інспектором відомий письменник Олександр Маркуш (1891- 197Грр.), який видавав тут пізнавально-педагогічний журнал «Наш родний край».
Перша відома нам печать міста належить до 1608 року. На ній так званий польський орел, зображений на гербі Польщі. Це зв'язано з тією роллю, яку Тячів відіграв у трансільвансько - польських економічних і політичних зв'язках XVI - XVII століть. Напис угорською мовою: «Печать міста Тячева». Цей же мотив на гербі міста останньої третини XIX століття. На малюнку чорний орел з висунутим язиком на фоні сріблястого кольору.
Емблема Буштина
Буштино вперше згадується в латинських документах 1373 року в формі Буштафалу, (село Бушта — угор.). Назва походить, як вважають, від власного імені Бушта.
Поселення знаходилося неподалік від Хустського замку, воно мало постачати гарнізон продовольством, будівельним матеріалом. Жителі Буштина займалися також видобутком і транспортуванням солі. У селі функціонувала спеціальна соляна контора.
У 1715 році село налічувало всього 25 господарств (приблизно 100-120 жителів). За даними, що належать до 1828 року у 121 будинку тут уже мешкали 1072 чоловіка. Ця ж цифра наведена у Географічному словнику Угорщини станом на 1839 рік із зазначенням релігійної приналежності населення: 816 чоловік сповідували греко-католицьку віру, 254 — римо-католицьку і двоє — реформатську. За даними 1882 року, у Буштині в 349 будинках було 1699 жителів, серед них 1053 русини, 522 угорці і 124 німці (до двох останніх категорій відносили і євреїв). У цей час
у селі працювала лісопильня із 140 робітниками, частина яких приїжджала з навколишніх сіл. Станом на 1944 рік у селі налічувалося 712 будинків із 3342 жителями. На 1981 рік у селищі міського типу Буштині мешкало 7100 жителів.
Стару печать поселення не виявлено. На печаті 20 - 30-х років нашого століття зображені граблі, коса і бджолиний вулик. Ця нехитра емблема підкупає простотою і безпосередністю. З усього видно, що її створив народ, без участі спеціалістів із геральдики. I створена вона всупереч її правилам. У геральдиці замість коси як сільськогосподарського знаряддя вживається серп. А коса в руках старої чи скелета — це алегорія смерті. Становить інтерес і напис на печатці. Поряд з чеським дається короткий і місткий український текст: «Громада Буштина».
Рахів
Перші згадки зустрічаємо в латинському тексті у формі "Рахів". У документах XVIII — початку XX століть фігурує подвійна назва «Бочко-Рахо». Назва походить від однойменної річечки, що означає назву «Горіхово» (Горіховий Потік).
Рахівчани займалися переважно скотарством, зокрема вівчарством, полюванням, бджільництвом, рибальством, плотогонством. На правому березі Тиси видобували сіль. Наприкінці XVI століття (в 1600 році) тут налічувалося всього 14 селянських дворів, тобто приблизно 80 — 100 чоловік. У XVII столітті село входило до Хустської казенної домінії, а жителі стали від неї залежними. Інтенсивне зростання населення протягом XVII—XVIII століть одержало відображення у даних, що належать до 1828 року. Тоді в 423 будинках тут проживало більше 2000 душ. Правда, Географічний словник Угорщини фіксує дані 1839 року дещо менші — 1147 жителів, з яких 1085 — греко-католики і 162 — римо-католики (тобто угорці і німці).
Наприкінці XIX століття Рахів був зв'язаний залізничною лінією з Королевом і Чопом, а з другого боку - зі Льововом.
Спостерігається дальше інтенсивне зростання населення. У цей час (1900 рік) воно становило 5873 чоловіка, з них 4157 - русини, 896 - угорці, 772 - німці (до останніх двох національностей відносили і євреїв).
Майже через піввіку (у 1944 році) в Рахові налічувалося 12445 душ, які проживали у 3020 будинках. Станом на 1990 рік у місті 15 тисяч жителів.
Рахів і Рахівщина — батьківщина ряду видатних діячів культури. Уродженцем міста був видатний славіст, україніст, який навчався у Петербурзькому університеті, Олександр Бонкало (1880 -1959 pp.) Із 1919 по 1924 рік він очолював кафедру української мови і літератури в Будапештському університеті.
У Рахові вчителював чудовий український сатирик і гуморист уродженець Трибушан (нині Ділове) Марко Бараболя (1910 - 1945). Тут же похована народна поетеса Миколая Божук (1907 - 1938), уродженка Великого Бичкова. Видатний художник, співець природи нашого краю Йосип Бокшай (1891 - 1975) народився у Кобилецькій Поляні.
Стара печать Рахова не виявлена. Нам відомі два варіанти емблеми 20 - 30-х років нашого століття, які, очевидно, відображають мотиви попередньої печаті. На одній із них зображено голову оленя. На ній напис чеською мовою, а також українською, який гласить: «Съльський уряд Рахов».
Олень — краса Карпатських гір — символізує багатство фауни тутешніх місць. Це одна з найулюбленіших тварин геральдики, оскільки вважалося, що олень лише запахом своїм здатний відігнати змію. Це послужило підставою розглядати його як геральдичний знак боротьби зі злом. Іноді зображена лише оленяча голова, як на нашій печаті. Оленя прийнято зображати і стоячим, як ми бачимо на другому варіанті рахівської емблеми.
Емблеми Великого Бичкова і Ясіня
Перша згадка Бичкова належить так само як і Рахова до 1373 року, коли він фігурує у латинському тексті як Бочкоу. У документі 1442 року фігурує як «валаське» (тобто румунське) поселення. В описах 1806 і 1808 років згадується як «Орос Бочко», тобто Руське Бочко.
Наприкінці XV століття село стало центром Beликобичківської казенної домінії. Значиа частина населення працювала на збудованій тут у першій половині XVIII століття лісопильні на ріці Шопурці. Жителі села працювали також плотогонами, спускаючи ліс по Тисі.
Станом на 1828 рік тут 438 будинків і 2720 жителів. Географічний словник Угорщини 1839 року дає лише 2197 жителів, з яких 1627 греко-католиків, 558 — римо-католиків (отже, угорців і німців). Важливою віхою в історії села стало заснування в 1868 році лісохімзаводу з участю іноземного капіталу. На «Клотільді» (так називалося підприємство) наприкінці
ХІХ століття трудилося більше 800 робітників. Із будівництвом залізниці і з подальшим розширенням лісопильного та цегельного заводу, що появився наприкінці XIX століття, кількість жителів досягла 5299 чоловік. Через 4 десятиліття (1944 рік) у Великому Бичкові 1637 будинків і 7426 жителів. Станом на 1980 рік у селищі міського типу налічувалося 8800 жителів.
На печаті Великого Бичкова 1844 року зображено селянина, який у поті чола оре землю двома волами. На ній напис угорською мовою: «Печать поселення Великий Бочко 1846». Виявлено також овальну печать Великого Бичкова 1781 року. На ній у пишному обрамленні в стилі барокко зображення того ж землероба, що оре волами. Судячи з напису, це печать казенного складу по зберіганню солі та іншої продукції, що у цей час був уже тут. Навколо своєрідного герба латинською мовою написано: «Печать казенного (камерального) депо Бочко. 1781».
Ясіня
Ясіня вперше згадується в латинському тексті 1505 року у формі «Єзен». У 1555 році появляється угорська назва «Керешмезе», що означає «Ясенева поле».
Жителі поселення займалися мисливством, рибальством, скотарством, обробкою дерева (виготовленням дранок, матеріалів для плотів). У 1672 році Ясіня стало частиною Великобичківської казенної домінії. На кінець XVIII століття (1775 рік) у селі 249 господарств, тобто приблизно 1000 - 1200 жителів. При цьому в списку населених пунктів 1773 року Ясіня вважається містечком. 28 рік тут уже 799 будинків. А чисельність населення в 1839 році - 2788 чоловік, із яких 2264 - греко-католики, 506 - римо-католики, 16 - євреї, 2 реформати. На кінець ХІХ століття (1900 рік) кількість жителів досягла 9029 душ. Ще через 40 з лишнім років у 3228 будинках села проживало 12717 чоловік, тобто Ясіня тоді був найбільшим за числом жителів населеним пунктом Рахівщини.
На печаті Ясіня 1863 року дерево, під яким чоловік пасе кіз. Це вказує на значення скотарства у житті общини. Напис угорською мовою: «Печать поселення Керешмезе 1863». Репродукція печаті була підготовлена для включення в гербівник населених пунктів Угорщини 1880 року. Цей малюнок зберігся у Національному архіві в Будапешті. На ньому є показання про забарвлення емблеми: фон — сріблястий, дерево і грунт — зеленого кольору.
Із публікацій газети "НЗ", 1991