Олекса Довбуш та Іван Рахівський

Перший леґінь йому був Іван Рахівський. Цей Іван Ра-хівський служив за вівчаря в одного ґазди та був такий бідний, що вже не було й біднішого від нього. Голий, як бук, та чорний, та сонцем смажений, та дощами січений, вітрами сушений.

Прийшов Довбуш на ту полонину, підсвистав собі Івана.
— Чи не мав би охоти зі мною піти?
— А чому би і не мав,— каже Рахівський (бо він з Ра-
хова був).—Лиш от не маю в чім.
— А в тім не твоя голова.
Та поклав Довбуш руку свою тому Іванові на голову, та й став відтоді Іван у десять разів дужчим, як був.
Ідуть вони вже вдвох. Дивляться, а то везе чоловік дванадцятьма волами сирого дуба, а воли не бірують того сирого дуба везти. Та так б'є чоловік бідну худобу, що жаль дивитися.
Підійшов Олекса й каже:
— Не мордуй, чоловіче, худоби своєї, бо то й від бога
гріх, а дай-но, сарако, я тобі того дуб'яка ізнесу.
Та взяв на плечі того дуба і виніс на самий верх до хати. А як виніс, то говорить ґазді:
— Ґаздо любий та солодкий, не маю у що свого побра
тима вбрати. Якби не був скупим, то дав би моєму по
братимові лудіння якого доброго. Як маєш давати добром,
то тобі подякуємо, та й колись при нагоді те тобі вернеться
в грошах. А як не маєш злагодою давати, то візьму сам, та
вже нічого не заплачу.
А той ґазда видів, який Довбуш дужий, дав лудіння, що мав ліпшого.
Пішли далі. Вже лісг Дивляться — біжить лісом хлопець, та так дуже біжить, аж смеріччя хитається.
Зупинив Довбуш хлопця.
— Де біжиш, хлопче?
— Я,— каже,— прозиваюся Іван Бойко. Дєдя мій — ба
гач великий, має полонину в Чорногорі, а я пасу на тій по
лонині вітцівську худобу. А мав отець пару волів, та таких,
що, може, й ціни їм нема. Та вже так дєдя шанував тих во
лів, що й сказати не можна. Як вивели їх у полонину та
поставив мене дєдя за бовгаря до тих волів, то вішає на
стіну кріс та й каже: «Видиш — кріс вішаю на кілок. Не
встережеш мені волів — застрелю тебе, як котюгу, своєю
вітцівською рукою». Та вже так хтіло бути, що пас я, пас тих волів, а якась причка ймилася — той великий прийшов та й задер одного вола, Що маю робити? Невже, так собі гадаю, дєдєві віл дорожчий від рідного сина? Нехай буде, що буде — чекаю дєді. Прийшов дєдя. Так і так, кажу, одного вола задер ведмідь. Ех, як почув це дєдя, як не схопить кріс зо стіни. А я те бачу — та в ноги. Бухнув дєдя в послідь, та не вцілив. А я ось біжу тепер, а сам не знаю, куди.
— Чекай, хлопче, підеш зі мною. А тепер ходім до стаї
до вашої, до дєді до твого. Не бійся нічого!
Прийшли, а старий Бойко як побачив сина — затрусився зі злості. Та Довбуш ооклав йому руку на плече:
— Слухай, ґаздо, ти хотів убити сина за вола, то аби
ти його не вбив, я його беру собі, а за вола тобі заплачу
бордюг червоних.
А сам підклав мізинний палець під ріг стаї. То підійме цілу стаю, то знову попустить, то підійме, то знову попустить.
Хотів Бойко поговорити щось інакше, але бачить, що з таким не зговорить. Каже:
— Та беріть!
Забили руки, та й пішов Бойчук. А то було таке хлоп'ятко, що варт дивитися: у плечах — о! — а руки, як довбні.
Та й напідкликав із собою Довбуш дванадцять легінів. Один в одного, як дуби, як громи, рівним-рівні, сильним-сильні. Бо то не брав лиш би брати, а брав, що сам знав. Міг би й більше, але не хотів. А приходило багато, кожному хотілося під Довбушевою барткою походити. Як приходив який, просився до ватаги, то насамперед Довбуш велів йому класти руку на дубовий *ень, а сам замахував-ся барткою, ніби хотів рубати. Як леґінь відсмикував руку, то зараз його геть. А котрий витримував першу пробу, допускав його Довбуш до другої.
А друга була проба така. Брав Довбуш молоду смерічку, облуплював її з кори, аби була ковзка, перекидав через прірву і велів по тій смеречині переходити. Перейшов — маєш другу пробу. Не перейшов — там тобі на дні жаба й цицьки дасть.
І таких проб було у Довбуша дванадцять. Не дивно, що мало хто зміг витримати. Зате хто вже витримав, то був леґінь! Та кожного як прийняв, то благословляв Довбуш
своєю правою рукою, і від того ставав леґінь у десять разів дужчий, як був. Та ще добирав Довбуш, щоб були у нього всякі ремісники, які б самі собі робили і кріси, й пістолі, й ножі на такі бартки сталеві, що ними можна було каміння тесати, от як ми тепер дерево тешемо. А Іван Ра-хівський мав крицяну бартку, що нею міг рубати залізо, як папір.
Так Довбуш зібрав тих дванадцять легінів, які йому потім дуже згодилися.


Додати коментар

Увага! Наші коментарі модеруються. КОЛИБА вже багато років місце толерантності і ввічливості, тому ми залишаємо за собою право видаляти грубощі, неконструктивну критику і коментарі, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Дякуємо.

Захисний код
Оновити