Петро Мідянка

Народився 14 травня 1959 р. в с. Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області.
Закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету (1982). З 1982 року працює вчителем української мови і літератури в загальноосвітніх школах сіл Новоселиця і Тисолово Тячівського району Закарпатської області.
Друкуватися почав з 1974 року. Автор поетичних книжок “Поріг” (1987), “Осередок” (1994), “Фараметлики” (1994), “Зелений фирес” (1999), “Трава Господня” (2001).
Учасник поетичних антологій “Вісімдесятники”, “Весни розспіваної князь”, “Звукове письмо”, “Сто років юності”.
Лауреат премій: “Благовіст” (1995), Бу-Ба-Бу (1995), літературної премії ім. Ф. Потушняка (1999).
Лауреат Всеукраїнського конкурсу “Вчитель року-98” в номінації “Українська мова і література”.
Поезії П. Мідянки перекладено російською, угорською, англійською, чеською, сербохорватською мовами.

Петро Мідянка: Екзотичний патріарх української поезії

Андрій Любка | 03.10.2008
Два роки тому його книжка в Чехії стала бестселером. Тепер виходить його книжка в Словаччині, підготована працівниками тамтешньої Академії Наук. Він – лауреат премії Бу-Ба-Бу, єдиний закарпатець, який є повноправним представником сучасного українського літературного бомонду.

Він – центральноєвропейський поет Петро Мідянка, мешканець далекого марамороського села Широкий Луг. Він живе в горах, тим самим покоряючи власний мистецький Олімп, він створює про себе міфи, адже найдавніші боги починали саме так.

Міф перший – відлюдник
Цей міф, власне, створений не ним, але має свої фактичні підстави. Життя в глухому закутку цивілізації, далеко від богемних тусівок, редакцій і видавництв, просто від тотальних мистецьких застіль і пиятик, не сприяє активному спілкуванню, піару, знайомствам. Хоча сам Петро зізнається, що на його телефоні є номери «всієї української літератури», а на телефонні послуги він витрачає просто шалені гроші. Крім того, Мідянка дуже невимушений у розмові, хоча й надзвичайно вимогливий до співбесідника. Словом, рафінований інтелектуал. А якщо без понтів, то, можливо, так і краще – далеко в горах, самотньо, гордо; далеко від людей, яких любиш, далеко від місць, в яких прожив свої найкращі роки, далеко від бібліотек і кав’ярень.


Міф другий – класицист, буквоїд
Його тексти – без матюків, порнухи, різних «модних наворотів». Його тексти – щирі, хоча тяжкі для сприйняття через насиченість діалектизмами. Його тексти – філософські, багаті життєвим досвідом. Як це не дивно, в Мідянчиних віршах немає кохання, сюсюкання про тугу за милими та іншу хрінь. Його жінка – богоподібна: «Він ждав її давно вже з-за хребта: нарцисову, трояндову й тюльпанну»...

Добре розумію Петрові тексти, перебуваючи в горах, бажано після дощу, так само прагнув увібрати колорит його творчого підходу, перебуваючи на горищі його будинку, де зберігаються книги, старі листи, рукописи віршів. Пам*ятаю, що втой час ми пили багато горілки, говорили про мистецтво, лазили горами в пошуках цвіту рідкісної арніки, плавали в студеній воді місцевої річки. Також добре пам*ятаю наші зустрічі в Ужгороді: в каварнях, забігайлівках, квартирах місцевої еліти. У моїй пам’яті виринають фрагменти чудового вечора, коли в майстерні скульптора Богдана Коржа я під зав*язку п*яний читав вірші Мідянки, Антонича, Андруховича не розрізняючи їх, згадую, як як присутній там художник Іван Маснюк пригощав усіх пельменями, як розливалася на стіл дешева горілка, як ми безбожно багато курили ( як з часом рюмки майже зависали в задимленому повітрі), як знову хтось бігав по горілку, поки варилася кава, як знову плуталися на язиці цілком геніальні вірші, як подивився на мене Мідянка. Які ж у нього очі: сині, карі, сірі, голубі, чорні, зелені? – У нього сумні очі.

«Мадам сумна. Маленький Мулен Руж». Петро Мідянка часто говорить про жінок, але у його віршах їх майже немає, як немає агресивного урбанізму чи міського просторіччя. Складається враження, що його поезії писані в якихось безгрішних, класичних часах, тому читаючи їх, відчуваєш ностальгію за Втраченим Раєм, звідкіля тебе з соромом вигнали, і тому ти вперто мандруєш на Захід, а десь на межі Карпат пишеш:
Тут людні села. Тиїх добре тямиш
В цвітінні слив, в буянні тучних трав.
Це тут тобі простоволисий нямеш
Води тисянської напитися давав.


Як і будь-яка порядна людина, Петро нехтує політикою, хоча спектр його зацікавлень вражає: від ботаніки до історії Середніх віків, від архітектури до мейнстрімових течій сучасного мистецтва. Лише з ним півгодини можна говорити по телефону про якусь картину Ерделі, про різницю полотен Модільяні і Пікасо, про особливості техніки нанесення фарб Володимира Микити.

До цих пір принципово вважаю, що в історії Всесвіту (он як замахнувся!) ще не було епохи для поетів, хоча були поети для епохи. Чи підходить наша доба Мідянці, чи пасує він цій добі – це питання краще залишимо без відповіді. Його вірші стоять якось виокремлено серед сучасної, часто аморальної, але культової і читабельної літератури. Він ніколи не прагнув і, зрештою, не став поетом мас, його тексти не розходяться мільйонними тиражами, бо призначені вузькому колові «гравців у бісер», богемній, елітарній тусовці.

Тут все по-давньому. Сотають тихо будні,
Бістро, готелики, старі перукарі.
Вузенькі вулиці підметені, нелюдні.
Ті ж перехожі; квіти у дворі.


Цікаво, про що йшлося поетові у цьому вірші – про європейські провінційні містечка початку минулого століття, Закарпаття періоду Австро-Угорщини, Чехословаччини, совка? Цікаво, де написані ці рядки: В Стокгольмі, Парижі, Амстердамі чи будь-якому іншому Ужгороді? Відповіді напевно не знаю, але маю глибокий сумнів, що цей текст про сучасність, про рідне село Мідянки, до якого в час швидкісних авто і потягів треба добиратися півдоби, при цьому 15 кілометрів іти пішки, минати села, церкви, побудовані у незрозумілому стилі, переходити вбрід гірські потічки, повільно їхати лісом на підводі чи на вантажній машині, яка цей же ліс і вивозить, пояснювати старій румунці жестами, що хочеш купити десь пива, взамін вислоховувати набридливі пропозиції погадати на долоні, думати: «іди все к бісу: ці бездоріжжя, ці нескінченні ліси, ця втома, ця сонна печаль», забиратися на вершини гір для того, щоб скористатися мобільним зв*язком, в кінці шляху по-дитячому радіти черговій зустрічі з безумовно найкращим поетом Закарпаття, з радості багато пити, вітатися з сусідськими дівчатами, знову говорити про мистецтво, думати про мистецтво, про всю печаль цієї брудної, пропитої, прокуреної дійсності.

Я не прихильник всіляких аналогій, але паралель між найбільшим українським поетом двадцятого століття Василем Стусом і Петром Мідянкою напрошується сама собою: та ж позачасовістть і позапросторовість, та ж екзистенційна відстороненість від оточуючого світу, та ж гостра, майже сюрреалістична потреба говорити, виражати, писати по-новому.

Міф третій, останній,який, власне, не є міфом – це правда життя
Поки всі графомани кричать про власну геніальність, Петро Мідянка наполегливо працює над текстами, стає все більше відомим в Україні, хоча чомусь залишаєть поза контекстом літератури закарпатської, бо вряди-годи трапляється так, що Вітчизна не бачить своїх пророків.

В одному з його віршів я натрапив на фразу: «Все менше стає Патріархів»... Попри всю свою самовпевненість і оптимізм, я не до кінця переконаний у тому, що в цьому світі можна щось суттєво змінити, але факт залишається фактом: Мідянку і далі чекають в Ужгороді, від нього чекають нових текстів, з ним прагнуть знайомитись і спілкуватися. І ще йому вдячні за ту високу планку, яку він поставив для сучасної української літератури.

Додати коментар

Увага! Наші коментарі модеруються. КОЛИБА вже багато років місце толерантності і ввічливості, тому ми залишаємо за собою право видаляти грубощі, неконструктивну критику і коментарі, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Дякуємо.

Захисний код
Оновити