Печаті і герби Великоберезнянського і Міжгірського районів: Великий Березний, Малий Березний, Люта, Міжгір'я, Присліп

Автор: Яків Штернберг, професор УжДУ.

В цьому нарисі про герби міст та містечок Закарпаття ми розглянемо емблематику двох гірських районів, у яких нема багато великих населених пунктів. Єдине містечко, що склалося історично, — нинішній районний центр, селище міського типу Великий Березний. Водночас ми представимо читачам емблему другого за кількістю жителів населеного пункту Великоберезнянщини — Лютої та Малого Березного, відомого своїм монастирем.

Центром Міжгірщини, що склався історично, є однойменний районний центр (до 1953 року Волове). На жаль, архів Марамороського комітату, до якого входив нинішній Міжгірський район, знаходи¬ться в місті Сігет, через що був нам недоступний. Тому нам не вдалося виявити емблеми таких значних населених пунктів Міжгірщини, як Колочава і Пилипець. Ми змушені обмежитися представленням емблеми районного центру, а також знайденої в Будапештському архіві печаті невеликого гірського села Прислопа.

 

Із емблематики Великоберезнянського і Міжгірського районів: Великий Березний, Малий Березний, Люта, Міжгір'я, Присліп

ВЕЛИКИЙ БЕРЕЗНИЙ

Перша згадка поселення, названого від берези, припадає на 1409 рік, коли кенез (староста) Бонча притягнув винного за якийсь злочин до відповідальності і над ним відбувся суд. У державному податковому списку за 1427 рік йдеться про те, що Великий Березний належить до володінь Ужгородської домінії графів Другетів. Згідно урбарію 1691 року теперішній район (центр і навколишні села) на правах округу входив у 4-ий дисткрит Ужгородської домінії графа Берчені, спадкоємця Другетів.

Станом на 1427 рік тут налічувалося 33 селянські двори, тобто приблизно 150 душ. За урбаріальним переписом 1791 року у селі 80 кріпацьких сімей з наділом і 70 безземельних желерів. Жителі Березнянщини брали активну участь у визвольній війні 1703 - 1711 років. Загони повстанців під керівництвом Івана Беци, що спустилися з гір, у вересні 1703 року взяли в облогу Ужгородську фортецю.

За переписом 1751 року, в селі 40 дворів і більше 200 жителів. 12 квітня 1770 року Великий Березний здобув статус містечка і зв'язане з цим право проводити великі ярмарки, куди стікався народ з обох боків Карпат. Станом на 1825 рік тут 126 будинків і 1309 жителів. За Географічним словником Угорщини, станом на 1839 рік тут 1216 душ, із них 750 греко-католиків, 300 римо-католиків, тобто угорців і німців, і 160 євреїв.

З відкриттям ділянки залізниці Ужгород - Великий Березний і будівництвом лінії до Ужка спостерігається інтенсивне зростання населення Великого Березного. Напередодні першої світової війни тут уже близько 3000 жителів. Ще через 30 років (у 1944 році) у 547 будинках тут мешкали 4032 чоловіка. Станом на 1880 рік у селищі міського типу (із 1947 року) кількість жителів становила 6200 душ.

Уродженцем Великого Березного був відомий скульптор Єден Самовольський (1878 - 1914 pp.), чиї пам'ятники були встановлені в Ужгороді, Кошіце, Будапешті. У нинішньому районному центрі народився також графік- карикатурист, співробітник ряду будапештських газет Атанас Гомічков (1854 - 1916). Уродженцями села Ставне є відомі діячі культури краю лінгвіст і журналіст Іван Раковський (1815 -1871 pp.) і літературознавець та публіцист Кирило Сабов (1838 - 1914 pp.).

На печаті Великого Березного першої половини XIX століття в обрамленні лаврового вінка герб Угорщини. Напис угорською мовою: «Печать міста Великий Березний».

МАЛИЙ БЕРЕЗНИЙ І ЛЮТА

Малий Березний вперше згадується в документах місцевого монастиря. У цей монастир стікалися люди з обох боків Карпат. Поряд з Мукачівським, Імстичівським, Грушівським та іншими монастирями краю цей монастир відіграв значну роль у релігійному житті регіону. За даними 1825 року у 85 будинках тут проживало 787 душ. Географічний словник Угорщини станом на 1837 рік називає цифру 745 жителів, з яких 701 — греко-католик, З0 — римо-католиків і 20 — євреї. Через 100 з лишиім років, у 1944 році, тут налічується 210 будинків і 1066 жителів. Станом на 1980 рік у Малому Березному 1623 жителі.

На печаті села першої половини XIX століття примітивний малюнок головної примітності села — монастиря. Латинський напис гласить: «Печать Малого Березного».

Люта згадується як село, що належало Ужгородській домінії Другетів, у 1599 році. Його жителі займалися скотарством, полюванням, лісовим промислом, сільським господарством. Наприкінці XVII століття тут усього 37 дворів, тобто приблизно 150 жителів. Через 125 років (1825 рік) проживало у 161 будинку вже 1195 чоловік. Географічний словник Угорщини станом на 1837 рік зафіксував 1230 чбловік, за винятком 4 римо-католиків і 16 євреїв, усі греко-католики. Наприкінці XIX століття в Лютій уже 2807 жителів. У 1944 році в селі і присілках у 632 будинках проживало 4056 чоловік. У 1980 році на території, підпорядкованій сільраді, — 3105 чоловік.

Зображуваний на печаті першої половини XIX сто¬ліття, так само, як і на емблемі Рахова, олень, — одна із улюблених тварин у геральдиці. Ця емблема символізує багату фауну регіону, втілення благородства, боротьбу зі злом. Напис угорською мовою: «Поселення Люта».

МІЖГІР'Я І ПРИСЛІП

Герб ВоловогоМіжгір'я (до 1953 року — Волове) вперше згадується в документі 1415 року під угорською назвою Укурмезев (Волове Поле). У перепису місцевостей Угорщини (1773 року) вперше зафіксовано східнослов'янську його назву - Валава.

За переказом, село одержало назву у зв'язку з тим, що жителі сіл Сойми і Вучкове, що виникли раніше, випасали тут худобу, зокрема волів. На околиці села - буйні гірські пасовища, населення займалося також полюванням, рибальством, землеробством. Наприкінці XVI століття (1600 р.) тут налічувалися всього 34 селянські двори, приблизно 150 душ. Через століття у селі вже 87 дворів. Ще через 125 років (1825 років) у Воловому 264 будинки, 1655 жителів. У Географічному словнику Угорщини зазначається, що в 1837 році разом із присілками тут проживало 2203 чоловіка, а в самому Воловому було 1195 жителів. Із них 20 іудеїв, решта сповідували греко-католицьку релігію.

Відповідно до перепису 1900 року в селі 2936 жителів. З них 750 чоловік були зайняті в сільському господарстві, 59 — ремісництві, 12 — торгівлі тощо. Була 543 будинки, із них 5 — цегляні, решта - дерев'яні. На цей час село вже центр округу, тут знаходилися окружний начальник, нотарське управління. У 1944 році у Воловому і його присілках налічувалося 1891 будинок і 7620 жителів.

Волове - батьківщина великого поета краю Василя Гренджі - Донського (1897 - 1974 pp.), іменем якого тут названо вулицю. У Міжгір'ї жив і творив уродженець Верхнього Студеного, відомий поет Олекса Янчик (1931 - 1973 pp.), який передчасно пішов  із життя.

На печаті Волового 50-х років ХІХ століття зображено вола і шестикутну зірку. Примітністю цієї печаті є напис кирилицею «Печать села Волового». Ми виявили всього дві печаті XIX століття з написами кирилицею - Зарічева Перечинського району і Волового. Репродукція печаті була підготовлена для гербівника Угорщини, та разом з іншими печатями і гербами вона не ввійшла у це видання і збереглася у Національному архіві Угорщини.

Розташоване в гірській місцевості у верхів'ях ріки Майданки село Присліп згадується в документі 1392 року. Потім настає перерва, і лише в 1646 році знову зустрічається ця назва. Присліп славиться церковними іконами, виконаними народними майстрами. На печаті 1842 року - примітивний малюнок, на якому зображено гірського козла, що стоїть на задніх ногах, який зустрічається і на гербі Марамороського комітету. Напис угорською мовою: «Печать поселення Присліп. 1842».

Із публікацій в газеті "НЗ", 1991


Додати коментар

Увага! Наші коментарі модеруються. КОЛИБА вже багато років місце толерантності і ввічливості, тому ми залишаємо за собою право видаляти грубощі, неконструктивну критику і коментарі, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Дякуємо.

Захисний код
Оновити