Ужгород у визвольній війні під проводом Ференца Ракоці

Наприкінці XVII cт. Ужгород належав графу Миклошу Берчені і його жінці Кристині Чакі, які перетворили замок із звичайного укріплення на розкішний палац. Граф познайомився з трансильванським князем Ференцем ІІ Ракоці. 1699 р. на зустрічі в Ужгородському замку вони вирішили підняти повстання проти панування австрійської династії Габсбургів, за виокремлення Угорщини в окрему державу, за відновлення привілеїв угорської знаті.



Про ці плани дізналися власті, і Ракоці з Берчені втекли до Польщі. 1701 р. власті конфіскували Ужгородський замок Берчені і зробили його опис, котрий засвідчив надзвичайні розкоші маєтку. Кімнату графа прикрашали сім килимів-гобеленів і дванадцять картин. В одному кутку стояв французький диван, в іншому – англійський годинник, там же було п’ять стільців, столик, шафа. Ще величнішими були покої графині.Замок оточували 5 чудових парків і пивоварний завод.

Після втечі Берчені Ужгородський замок зайняли австрійські солдати, яких очолив Франц Шветлик.

1703 р. на Закарпатті спалахнуло селянське повстання, яке завершилося поразкою. Тоді повстанці звернулися до Ракоці. Той разом з Берчені закликав маси знов повстати. Ракоці видав прокламацію “За Батьківщину, народ і свободу”, а також маніфест “Роз’ятрилися рани”, в якому вказував на злочини австрійських властей. Ракоці зустрівся на території Польщі з селянськими ватажками Томашем Ессе і Михайлом Паппом. Після наради ватажки повернулися на Закарпаття і підняли повстання, яке тривало вісім років (1703-1711).

Основу повстанського війська склали селяни-українці з околиць Ужгорода, Мукачева та інших місцевостей. Пізніше Ракоці згадував: “Протягом кількох днів до мене прийшло три тисячі русинів. Цей бідно озброєний народ, напівголий, залишив свої хати і родини. Вони такі бідні, що лише власну душу могли вважати власністю своєю”. Армія була слабкою, погано озброєною, але за кілька днів зросла до 7 тисяч. Наприкінці 1703 р. вона вже налічувала 30 тисяч чоловік, а 1706 – майже 120 тисяч (тоді вже до неї входило чимало угорців з Трансильванії та центральних районів Угорщини, але закарпатські українці, яких Ракоці звав “мій найвірніший народ” продовжували відігравати провідну роль). В околицях Ужгорода діяло десять селянських загонів, які за вісім років вчинили 35 великих нападів на поміщицькі маєтки.

З Польщі повернувся і Берчені, який привів з собою українських козаків, поляків і румунів. Повстанці підійшли до Ужгорода. Місто готувалося до облоги. У замку замкнулося 300-400 прибічників цісаря та монахи-єзуїти. Вони позганяли під стіни замку худоби з усієї околиці, нагромадили збіжжя на півроку, сподіваючись, що за той час підійде допомога. Укріплення було відремонтовано, поповнено запаси пороху. 18 серпня в околицях Ужгорода з’явилося кількасот повстанців, яких очолив Іван Беца. Вони захопили Горяни. З усіх околиць до Ужгородського замку стали ховатися дворяни разом з родинами, слугами і майном. Місця для всіх бракувало. Капітан Шветлик обмежив число слуг у замку двома особами і примусив дворян самих нести нічну варту.

17 вересня зав’язалися запеклі бої на вулицях Ужгорода. Повстанців відтіснили до Радванки і Горян. Та незабаром підійшло значне підкріплення з Верховини. Вночі повстанці вдруге напали на місто, захопили його і оточили замок. Один з оборонців замку, дворянин Дьордь Палоні вів щоденник, де записав: “Що за часи настали! Наші піддані і кріпаки повстали проти своїх панів, женуть нас, переслідують, як псів, і хочуть нас заморити голодом. Натовп русинів, одягнутих у гуні, спустився з гір, зайняв місто... і, все зростаючи, оточив замок”.

Мешканці Ужгорода активно допомагали повстанцям, вступали до їхнього війська, виготовляли зброю, споруджували укріплення. Жінки доглядали поранених, приносили їжу і теплий одяг, бо зима видалася дуже морозною. Повстанці здійснили кілька атак, але були відбиті краще озброєними дворянами з замку. Проте повстанці ішли на все нові і нові приступи, підвезли до замку багато возів соломи, аби викурити звідти оборонців. У народній пісні “В Ужгородській Червениці” співається:
Лізли в гору драбинами,
Внизу огні клали,
Та все ж таки того замку
Вони не дістали.

Проте ситуація в оточених ставала усе гіршою. Спершу закінчилося сіно для коней і худоби. Потім з настанням холодів і зменшенням продовольства усе частіше спалахували сварки між дворянами і австрійськими солдатами. І все ж замок тримався до останнього і здався лише 26 лютого 1704 р., коли всі інші закарпатські міста і села були в руках повсталих. Умови капітуляції затвердив 2 березня особисто Ракоці. Солдатам дозволили відступити до Польщі, інші могли лишитися в Ужгороді, присягнувши Ракоці. Передача замку відбулася 16 березня. Командуючим Ужгородським гарнізоном став Іван Беца, а єпископом в Ужгороді – Петро Камінський. Сім років Ужгород був однією з головних баз повстанців.

Селяни розраховували на свободу, скасування кріпацтва. Але Ракоці відмовився від своїх обіцянок і проголосив: “Ми не для того взяли зброю до рук, щоб порушувати права і привілеї шляхти”. Берчені, бачачи, що через це ентузіазм мас спадає, яким пообіцяв своїм підданим, що коли вони воюватимуть далі, то будуть назавжди звільнені від податків. За допомогою цього війська Ракоці захоплює далі Спіш, Татранський край і доходить аж до Тренчина. Між тим на Закарпатті поширювався голод. Ракоці не дбав про про підданих, тому селяни стали полишати його військо. Ракоці шукав підтримки і Франції і Росії і все менше опирався на повстанські низи. Восени 1704 р. він арештував Бецу, якого ув’язнив спершу в Ужгороді, а потім перевів до Кошиць, де тримав до 1709 р.

З 1707 р. Ракоці майже рік жив в Ужгороді. Тут він карбував мідні монети з написом “За свободу”. У ліпні 1707 р. до Ужгорода прибуло російське посольство на чолі з Дмитром Корбе і польське на чолі з Михайлом Волинським. Послів приймали у лицарському залі замку, який Берчені спеціально прикрасив за допомогою свого придворного художника. Його стіни прикрасили 36 картин, посередині стояли два великі столи і 12 різьблених стільців, далі – маленькі столики та великий мідний казан для охолодження вина.

У серпні 1707 р. вже Ракоці відправив до російського царя велике посольство на чолі з М.Берчені. Відступаючи з Ужгорода, Ракоці хотів висадити замок у повітря, а місто спалити, але швидкий наступ австрійців зірвав ці плани. М.Берчені лишився у замку і тримав оборону. 1708 р. на Закарпатті спалахнула епідемія холери, від якої гинуло набагато більше люду, ніж від бойових дій. Берчені ж за допомогою французьких і хорватських інженерів розгорнув перебудову замку і надав йому сучасного вигляду. Замок перетворився на справжній музей, де були сотні картин, малюнків і гравюр, велика бібліотека. Тут грали у шахи і карти, давали бали, звідси здійснювали піші і кінні прогулянки. Але 1711 р. австрійці остаточно перемогли, граф мусив тікати. Укладений Ракоці мир з австрійцями остаточно повернув наших предків у кріпацтво. Іван Беца не склав зброї і продовжив далі діяти як опришок, згодом командування загоном перебрав його син, теж Іван. Народ уславив цих славних опришків в легендах і переказах, оспівав у піснях.

Ужгород же став власністю казни, державною власністю, після чого він сильно занепадає. М.Берчені ж під час час турецько-австрійської війни 1716 р. спробував повернутися додому, але зазнав поразки. Він лишився у Туреччині, де і помер.

 

Підручник “Мій Ужгород”


Додати коментар

Увага! Наші коментарі модеруються. КОЛИБА вже багато років місце толерантності і ввічливості, тому ми залишаємо за собою право видаляти грубощі, неконструктивну критику і коментарі, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Дякуємо.

Захисний код
Оновити