Походження назви міста Хуста і Червоної скелі

У нашому мальовничому краї є чимало визначних місць, які вражають своєю загадковістю і величчю. Прагнучи розгадати і пояснити їх таємниці, люди споконвіків складають про них легенди і переказують їх з уст в уста, з покоління в покоління.

Як відомо, у Закарпатті є багато стародавніх замків. На жаль, від Хустського замку зосталися тільки руїни, але все одно про нього існує безліч цікавих легенд. Одну з них ще в дитинстві я почула від бабусі.
"...Це було давно, дуже давно, ще в ті часи, коли воєвода Хуста безпечно жив у збудованому ним високому замку зі своїми численними слугами і воїнами. Сім'я у нього була невелика - дружина і двоє дітей. В обох дітей, хлопчика і дівчинки, були на правім плечі однакові родимки.
Якось поїхав воєвода з великою своєю свитою на лови далеко в гори, залишивши в замку невеличку охорону. І в той час сталося велике лихо: у край вдерлися не знані доти нікому дикі татари і захопили замок.
Татари багато людей повбивали, багато забрали в неволю. Вони забрали також молоду дружину воєводи і маленького сина Андрійка. Тільки дочка його врятувалася, заховавшись в один із закапелків замку.
Коли воєвода повернувся з ловів, у спустошеному замку він знайшов лише свою перелякану маленьку дочку. Воєвода почав усюди шукати дружину і сина, але дарма - ніде їх не було. І в своєму невтішному горі дав клятву карати на горло кожного татарина, який трапить йому до рук.
Ішли роки... Воєвода постарів, а дочка його виросла і стала дівчиною-красунею. Про долю дружини і сина йому нічого не було відомо.
Тим часом син його ріс при ханському дворі і став гарним юнаком. На нього звернув увагу і сам хан і взяв його в свою гвардію охоронцем. Мати скоро вмерла від горя, і Андрій, або, як його звали татари, Скандор, лишився сам.
Одного разу він випадково зустрів серед невільників одного з воїнів батька, якого упізнав по рубцю на обличчі від рани, що той колись дістав у бою. Старий воїн умовив юнака втекти разом із ним з неволі на батьківщину. Дуже небезпечна була їх путь, але зрештою вони дібралися до рідного краю. Здаля уже було видно високий Хустський замок. Але старий воїн вже не міг далі йти і помер на руках у Андрія-Скандора. Юнак викопав шаблею могилу і поховав свого старого друга. А тоді рушив далі.
По дорозі він раптом почув одчайдушний крик і побачив дівчину, за якою гнався величезний ведмідь. Це була його рідна сестра, яка їхала верхи, залишивши далеко позаду вершника, який її супроводжував. Кінь, злякавшись ведмедя, кинувся вбік і скинув з себе дівчину.
Андрій, не довго думаючи, кинувся на ведмедя й убив його ударом кинджала у саме серце. Під час боротьби звір здер з юнака одяг і оголив родиму пляму у нього на плечі. Сестра тоді відразу впізнала свого брата і вони, від радості плачучи, впали одне одному в обійми.
Тим часом вершник під'їхав і побачив дочку воєводи, в яку він був закоханий, в обіймах татарина. В запалі ревнощів він поспішив донести своєму панові, що його дочка обіймається з татарином.
Розгніваний воєвода, вірний своїй клятві, зопалу наказав відрубати зухвалому татаринові голову. Незважаючи на благання і плач дівчини, слуги воєводи схопили нещасного юнака і потягли його на скелю, що височить напроти Хусьського замку, над річкою Великою, і тут же відрубали йому голову, не чекаючи воєводи.
Скоро під'їхав до місця страти і сам воєвода і, впізнавши в убитому татаринові сина, тут же вбив себе мечем. Він помер на мертвому тілі свого сина, їх кров змішалася і почервонила скелю, яку відтоді почали називати Червоною."
Згодом, навчаючись у школі, я почула схожу легенду, хоча деякими деталями вона відрізнялася від вище переказаної. Зокрема, в цій легенді не згадувалося про дочку: воєвода мав тільки сина. Молода дружина не померла в неволі, а тільки через багато років розповіла синові про його минуле і втекла разом із ним. Але дійти до рідної землі їй так і не вдалося: вона померла у сина на руках. Помираючи, мати віддала хлопцеві золоту медаль, щоб батько міг його впізнати. Але воєвода, тільки вбивши юнака, побачив медаль і зрозумів, що забрав життя у власного сина.
Ці дві легенди, хоч і не зовсім схожі, але вони приблизно однаково пояснюють походження назви міста Хуста та Червоної скелі. А от наступна легенда свідчить про зовсім інше.
"... Колись дуже давно чорти на своїх плечах переношували гори з одного місця на друге. Так один чорт взяв на плечі гору, на якій зараз лежать розвалини Хустського замку, і хотів перенести цю гору на інше місце. Гора була дуже важка і чорт вирішив покласти її на землю, щоб відпочити.
Якраз у цей час ішов інший чорт, і коли гора зсунулася на землю, то притиснула чортові хвіст. Почав той кричати зі всієї сили: "Йой, йой, хвуст! Йой, йой, хвуст!" Почули це інші чорти, побігли туди і витягли хвіст з-під гори. Чорт дуже зрадів і пішов далі своєю дорогою. А той чорт, що ніс гору, взяв тепер її знову на плечі і поніс на те місце, де вона зараз лежить.
Так від того часу і по сьогоднішній день залишилася назва цього міста - Хуст"
Неприємно усвідомлювати, що живеш у місті з назвою від чортового хвоста. Тому дехто хоче кращого пояснення. Існує ще легенда, що назва Хуста пішла від слова "хустка", якою з однієї вершини гори на другу вартові передавали тривожні сигнали про наближення ворога.
Тож як бачимо, легенди бувають різні: веселі і сумні, кумедні і трагічні. Та всі вони дуже цікаві. Я збережу в пам'яті всі почуті перекази і легенди про рідний край, щоб згодом переповісти їх своїм дітям і онукам. Адже вони, хоч і не зовсім правдиво, але розповідають про не випадковість виникнення речей і явищ, які нас оточують.
Гомба Ольга, м. Хуст, на конкурс "Легенди рідного краю"


Додати коментар

Увага! Наші коментарі модеруються. КОЛИБА вже багато років місце толерантності і ввічливості, тому ми залишаємо за собою право видаляти грубощі, неконструктивну критику і коментарі, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Дякуємо.

Захисний код
Оновити