Галина Малик: Злочинці з паралельного світу-2

Фантастична повість для дітей середнього шкільного віку


РОЗДІЛ 1. ПЛЯШКОЇД.


До Зони хлопець Хроня і великий чорний пес Рекс добралися, коли вже впали глибокі сніги. Натрапивши на порожню довгу будівлю, вирішили пересидіти у ній хуртовину, яка саме почалася. За хвилю хлопець і пес вже міцно спали, притулившись один до одного.
Вони так втомилися після довгої мандрівки, що не чули ні свисту зимового вітру, ні грюкоту напіввідірваної віконної рами, яку немилосердно теліпав за вікном вітер.
Але зненацька Рекс прокинувся і нашорошив вуха.
З кутка, де лежала купа порожніх пластикових пляшок, почувся якийсь звук.
Він був схожий на похрумкування.
Обережно, щоб не розбудити Хроню, пес Рекс виліз з-під поли хлопцевого пальта і рушив до кутка.
Хрумкання почулося виразніше.
“Мабуть, пацюк!” — подумав Рекс.
Додумати йому не вдалося, бо пляшки раптом розсунулися. Між ними стояло якесь дивне створіння.
Не кліпаючи, на Рекса дивилося двоє вибалушених очей. На людському, наче, обличчі без вій і брів стирчав довгий приплюснутий ніс, на кінці розділений надвоє. Руде ріденьке волоссячко прикривало велику лисину. Відвисла нижня губа та великі зморшкуваті вуха робили обличчя зверхнім і пихатим.
Про Зону та все, що в ній відбувається, вони з Хронею чули багато байок. Одні з них були схожі на правду, інші — цілком фантастичні.
Тому бувалий у бувальцях пес Рекс зовсім не злякався. Він почухав задньою лапою за вухом і подумав: “Ну от, ще й за огорожу не перелізли, а вже якась чортівня починається!”
А дивна потворка тим часом вмостилася на одну з пляшок, взяла тоненькими сірими ручками іншу пляшку і раптом уп’ялася в неї зубами. Почувся хрумкіт — і великий шматок пластмаси зник у неї в роті.
— Ні фіга собі! — від здивування Рекс витріщив очі,
А почвара тим часом діловито точила пляшку, наче травневий хрущ листок. За мить у неї в руці залишилась лише синенька закрутка.
— Видно, закрутка іде тобі на десерт! — прокоментував Рекс, спостерігаючи, з якою насолодою жує її сіре створіння.
Підвечерявши, воно задоволено поплескало себе по сірому і круг- лому, наче м’яч, черевцеві, і сказало рипучим голосом:
— Ну, чого ВИТРІШЧИВСЯ? За видовиШЧе, ТАКСААТЬ, платить ТРЕА!
— А це що тобі — цирк? — знайшовся Рекс.

2
— Може, й не цирк,— незворушно дивлячись на Рекса, погодився пляшкоїд. — Зате, ТАКСААТЬ, це моя територія!
— А грошей у мене нема! — розвів лапами Рекс.
— А мені, може, грошей і не треа!
— А що ж тобі треба?
— Рекс! — раптом почувся сонний голос. — Ти з ким базариш?
— Та тут ось якесь… — Рекс стримався, щоб не загострювати ситуацію, — грошей вимагає!
— Грошей? — підійшов Хроня. І собі не стримався: — Ні фіга собі! Ти хто?
— Я? Не знаю… — нижня губа почвари удавано жалібно від-висла.
— А що ти тут робиш?
— Що-що… Живу я тут.
Хроня озирнувся — ніде не було видно ніяких знак житла — са-
ма холодна земля та купи сміття.
— Мм-да, — протягнув хлопець. — Класно живеш. А чого ти голий — хоч би загорнувся у щось — холодно ж!
— Я не голий, — заперечив пляшкоїд. — На мені шкура, ТАКСААТЬ, з підігрівом.
— З яким підігрівом?!
— З АТОМНИМ! Ось помацай! — почвара простягла Хроні тоненьку ручку.
Хроня гидливо доторкнувся до зморщеної долоні і від несподіванки аж зойкнув — така вона була гаряча. Наче праска!
— Хи-хи! — задоволений справленим враженням, пляшкоїд закинув ногу на ногу. — Платити БУЕШ?
— Тобі ж сказали — грошей нема!
— Тобі ж СКААЛИ… — перекривив Хроню пляшкоід. — А тобі ж скаали, що грошей не треба. Гудзика дай!
Тут Хроня помітив, з якою пожадливістю почвара дивиться на великий пластмасовий ґудзик, що на нього Хроня застібав комір у пальті.
— Гудзика? — здивувався Хроня. — А на фіга він тобі?
— А він пластмасові пляшки жере! — буркнув Рекс,
— Пляшки? Які пляшки?
— Різні,— сказав пляшкоїд, — від мінеральної води, від “Фан-ти”, від квасу… А найсмачніші — від пива! — потвора заплямкала нижньою губою.
— Ну пацан, так тобі ж ціни нема! — сказав Хроня, — Тими пляшками вже весь світ загидили. І багато вас таких?
— Я один. Бо я — унікальне природне явище! — закопилив губу пляшкоїд.
— Мутант ти звичайний! — сплюнув Хроня.
Очі потвори злісно зблиснули. Вона просичала крізь зуби:
— Гудзика дай!
— Ну що ж, Рекс, це ми ще дешево відбулися, — Хроня зітхнув і, вийнявши з кишені складаного ножика, відрізав ґудзика. — На!
Р-рраз! — і гудзик зник у широкій пащеці потвори.
— М-м-м! — замурчала вона від задоволення. — Давно мені такої смакоти не перепадало! Ну, ТАКСААТЬ, вступне ви заплатили, можете залишатись!
— Залишатись ми тут не збираємося, — сказав Хроня. — Нам тут дещо знайти треба.
Пляшкоїд, здавалося, не слухав — він жував гудзика, наче жуйку, Гудзик розплавився і, відліплюючись від зубів, чмакав, наче справжня жуйка: чмак! чмак! чмак!
Рекс аж скривився:
— Ну ти й чмакаєш! Справжній ЧМАК!
— О! — сказав Хроня. — Ми тебе так і назвемо — Чмак!
— Чого це? — образився пляшкоїд. — А якось красивше, ТАКСААТЬ, не можна?
— Як красивше?
— Ну, там, — Рікі Мартін, або Ді Капріо!
— Тю, дивак! Тобі треба, щоб тебе з ними плутали? Я тобі таке ім’я придумав — ні в кого більше не буде! Ти ж сам казав — ти унікальне природне явище! УНІКАЛЬНЕ! Доганяєш?
Потвора подумала і кивнула головою:
— Ну тоді нехай буде!
— За це ти проведеш нас у Зону! — зметикував Хроня. Він уже зрозумів, що з цього пляшкоїда задарма нічого не вичавиш.
— А куди вам треа? — Чмак перестав жувати. — ЯКШЧО недалеко — то окей, а ЯКШЧО далі — то за окрему платню!
Хроня глянув на два гудзика, які залишилися на пальті і сказав:
— Добре, якось розрахуємося. Проведи хоч до першого села.
— Чмак! — чмакнув гудзиком пляшкоїд. — Гайда!

РОЗДІЛ 2. ЦУР І ПЕК.

Чмак ішов попереду, залишаючи за собою у снігу дві прокладені його кривими ногами борозни. За ним клубочилася пара і чулося шипіння, наче хтось поплював на праску.
Хоч він ледве сягав Хроні до коліна, йшов так швидко, що хлопець аж захекався, намагаючись не відставати.
Чмак довго вів їх уздовж огорожі — стовпів, поплутаних колю-чим дротом.
Нарешті біля одного стовпа він зупинився. Хроня побачив під стовпом невеличкий лаз, під яким була викатана у снігу льодяна гірка. Видно, Чмак постійно ним користувався, бо впевнено впав на спину і з’їхав у вибалок за огорожею.
Ставши на ноги, він махнув рукою:
— Давай!
Хроня з Рексом покотилися за Чмаком. Він повів їх далі полем. Рекс насторожено озирався, готовий у будь-яку мить захистити хлопця.
Декілька разів їм попадалися дивні сліди на снігу — ніби собачі, але у декілька разів більші. Рекс принюхувався до них і тільки занепокоєно крутив головою — вони не пахли ні собакою, ні вовком, а чимось таким, від чого у Рекса хололо всередині.
Одного разу їм довелося перетнути розчищену дорогу. Нею саме їхав автобус.
— Пригніться, — сказав їм Чмак. — Це вахтові на роботу по-їхали.
— А які у вас, ТАКСААТЬ, справи у Зоні? — запитав Чмак, коли вони рушили далі.
— Не твоє діло, — буркнув Рекс.
Хроня промовчав.
Чмак ще декілька разів пробував випитати куди та навіщо йдуть Хроня з Рексом, але вони мовчали. І Чмак облишив спроби. Нарешті попереду забовваніли якісь будівлі.
— Ну, ось і перше село, — прочмакав Чмак. Він усе ще жував гудзика. — Я своє, ТАКСААТЬ, відробив — на цьому привіт!
— Зачекай! — зупинився Хроня. — А як у ньому ніхто не живе?
— А що мені до того? У вас свої плани, у мене — свої, — Чмак мстиво примружився, аж його безбарвні каламутні баньки стали маленькими.
— А тут десь переночувати можна?
— Спробуйте! — і Чмак пірнув у найближчий замет, тільки за ним залишилася дірка завбільшки як лисяча нора.
Хроня поправив заплічника з нехитрим своїм скарбом і запи-тально глянув на Рекса.
— Пішли, — сказав пес Рекс. — Будем пробувати…
Перша хата скраю села була забита дошками. Друга і третя теж. У них вже давно ніхто не жив, бо дошки геть зчорніли від морозів, дощів та спеки.
Але їм таки вдалося знайти хату, в якій світилося. До порогу від хвіртки вела розчищена доріжка.
Хроня тихенько постукав у двері. За дверима почулося шарудіння і невдоволений голос запитав:
— Хто там?
— То я — Хроня і пес Рекс, — невпевнено мовив Хроня.
— Яка ще Тоня? — невдоволений голос погучнішав. — Тьотю Асю з “Асом” я знаю, а тьотю Тоню з фервексом не знаю!
— Відійди, глухий пень, — почувся інший голос. — Дай я від-крию двері!
— Якась Тоня... Фервекс, фервекс… щось не пригадую, від чого він, — далі бурмотів невдоволений голос. — Від чого той фервекс?
— Від старих глухих дурнів! — сказав другий голос, і двері відчинилися.
На порозі стояв маленький сивий дідок з довгою бородою у білій сорочці майже до п’ят. У руці він тримав гасову лампу, яка світила, наче електрична. Він приязно посміхнувся і сказав:
— Заходьте, переночуєте.
Двічі перемерзлих друзів запрошувати не довелося. Вони зайш-ли до маленької кімнати, охайно прибраної. Одразу запахло чимось рідним і знайомим: сухими травами, соняшником, старим деревом, піччю.
Хроня зняв заплічника й огледівся. По стінах висіли пучечки різних трав, ворочки сухої калини та горобини. Під вікном стояв довгий дерев’яний стіл і такі ж лавиці. В печі голосно і радісно гуготіло полум’я, кидаючи на стіни червоні й жовті відблиски через нещільно причинені дверцята.
Тут Хроня завважив і другого дідка. Він був би точною копією першого, аби не тоненькі вербові гілочки з бруньками, які росли у нього… на голові.
Дідок з бруньками запитально дивився на Хроню, склавши руки за спиною. А потім не витримав:
— Ну, показуй той фервекс, хоч ти і не тьотя Тоня.
— Та ні, — знітився Хроня, — то не фервекс — то пес Рекс, — і показав на Рекса.
— Га? То ти нічого не рекламуєш?
— Ні, — розвів руками Хроня.
Дідок з бруньками одразу втратив інтерес до Хроні.
Зате перший господар сказав:
— Не зважайте на нього. Він тут у мене на тій рекламі того…— і виразно покрутив пальцем біля скроні. — Менше з тим. Сідайте, будемо вечеряти. А! — похопився він, — я забув познайомитись. Мене звати Пек, брата — Цур.
Хроня з Рексом сіли до столу. Перед ними, наче з-під землі, з’явилися полив’яні миски, повні пахучої гречаної каші з маслом. Цур і Пек теж сіли до столу.
Цур поставив перед собою малесенький переносний телевізор. Телевізор працював. Це, вочевидь, дуже розсердило Пека. Він по-червонів, наче заслінка у печі, схопив великого кухонного ножа і покраяв телевізор спочатку на скибки, а потім і зовсім покришив його, наче яйце курчатам.
Цур втягнув голову в плечі і спідлоба дивився, що виробляє з телевізором Пек.
А Пек тим часом згорнув у купку те, що залишилося від гарнюнього маленького телевізорчика, відкрив заслінку і викинув у піч.
Тоді Цур ображено виліз з-за столу. Сів на ослінчика перед піччю, а миску з кашею поставив на коліна. Потім сягнув рукою у піддувало і витяг з нього іншого, ще меншого, телевізорчика.
На екрані саме артист Богдан Бенюк їхав по селітру.
Цур вдоволено засопів і запхав до рота повну ложку гречаної каші.
“Е-е-е, — подумав Рекс, — це не прості дідки!”

Тим часом з чагарників, що росли напроти хати, скрадаючись вийшла дивна постать з тонкими ніжками і круглим черевом. Вона тихенько додибала до вікна і зазирнула до хати. Побачивши те, на що сподівалась, потворка пірнула у найближчий замет.
Коли незвичайне шипіння, що сувроводжувало кривоногого пузаня, подаленіло, запала тиша.
Місяць тонким серпиком визирнув з-за хмари і освітив блискучий сніг,що вкривав неозоре порожнє поле, серед якого самотньо світився маленький вогник.

РОЗДІЛ 3.. БАНДА АЦЕТОНА

Хроню Цур із Пеком поклали на печі. Рекс улігся на килимку біля порога.
Щось непокоїло пса. Всі вже поснули, а віл лежав і згадував. Якось дивно поглядав на Хроню Чмак. Якісь дивні були оті сліди на снігу. Та й взагалі, щойно вони ступили у Зону, Рекс відчув невловиму загрозу, яка висіла в повітрі.
І його передчуття справдилися: під вікном пес почув обережні кроки. Одні, другі… Ого, аж п’ятеро чоловік скрадалося під вікном.
Рекс піднявся і носом обережно відхилив фіранку… Перед две-рима стояла купка людей. У кожного в руках були якісь палиці…
Серце у Рекса мало не вискочило — то буди не палиці, то була зброя.
Рекс одним стрибком оапинився біля Хроні і стягнув з нього пошиту з клаптиків ковдру.
— Що? — спросоння злякався Хроня.
— Тс-с-с! — Рекс уже будив Цура і Пека.
За мить усі були на ногах.
— Хто це? — пошепки спитав Хроня.
— Погані хлопці, — сказав Пек похмуро. — Їх тут багато всяких і різних. Ми їх не боїмося, бо нам вони нічого не можуть зробити. А от вам треба заховатися.
Пек відкрив духовку збоку печі і сказав:
— Лізьте і сидіть тихо!
Хроня витріщив очі:
— Куди “лізьте”? Вона ж маленька! А по-друге, ми там спече-мося!
Та Пек, не слухаючи, уже запихав до духовки Рекса. Хроня покрутив зачудувано головою, але поліз слідом. На диво, там не було ні тісно, ні гаряче.
Не встиг Пек защипнути клямку на духовці, як у двері посту-кали. Спочатку тихо, а потім сильніше і сильніше.
Удаючи, що позіхає зі сну, Пек підійшов до дверей і спокійно спитав:
— Ну, кого ще там знову принесло?
— Відкривай, міліція!
— Міліція? Яка ще міліція? — тягнув час Пек, дивлячись, як Цур запихає до печі Хроніного заплічника.
— Українська! Ги-ги-ги! — зареготали надворі, і, вже не стримуючись, хрипко загорлали:
— Одкривай, сказано, бо на хрен двері виламаємо!
Пек відсунув засув.
Хроня припав до щілини між дверцятами духовки.
До хати ввалилося п’ятеро озброєних здорованів. Усі вони були в чорних плетених шапках. У теплій хаті вони їх познімали. Їхні голови були налисо вибриті. Один з голомозих, видно, старший, сів до столу. Інші заходилися нишпорити по кутках. Тривало це недовго, бо кутків було небагато.
— ГАЛЯК! — сказав один із нишпорок і матюкнувся.
Та старший уже й сам бачив, що, крім дідів, у хаті нема нікого.
— Давай сюда діда! — наказав він. Пека поставили перед ним.
— Дєдуля, — лагідно сказав старший, — ти нам на хрен не нужен. Но ми знаєм, що сюда один пацан прийшов. Давай, колись, де він — і -- абгемахт! — лягаєш на піч дрихнуть. Ну?
— А-а, пацан? — почухав спокійно потилицю Пек. — Ну ви б так і казали. Він як прийшов, так і пішов. Дуже кудись поспішав.
— Га? — раптом озвався Цур, що сидів у кутку. — Він нічого не залишав! — і покрутив головою.
Один із голомозих підійшов до нього і гидливо почав роздивлятися його вербові гілочки. А потім гукнув:
— Слиш, Ацетон! Гля — яких тільки тут мутантів не розвелося!
— Е-е, — сказав Пек. — Це що! А таке ось ви бачили? Пек почервонів, як розжарена заслінка у печі, і почав плавитися. Він плюхнувся на підлогу і озерцем червоної ртуті потік до Цура, розпалив і його до червоного кольору. Їхні дві калюжки з’єдналися, піднялися до заслінки у печі, від чого заслінка теж розплавилася. Потім у печі загуготіло, завило, щось булькнуло — і стало тихо.
П’ятеро нічних гостей так і стояли з відвислими щелепами посеред хати. А коли оговталися, Ацетон сказав:
— Ну, блін, цирк! Ви таке бачили?! Тут, блін, чим далі, тим страшніше стає працювати. Ану, Гагіч, давай сюди шестьору.
Один із голомозих, перекинувши коротку рушницю у ліву руку, правою відчинив двері і пронизливо свиснув.
До хати зайшов пляшкоїд.
— Ну ти, ЧМО, де пацан? — похмуро запитав Ацетон.
— Я своїми очима бачив, як його діди спати вкладали! — сказав Чмак. — А ви скрізь шукали?
— Можеш іще ти пошукать, — уїдливо сказав Гагіч. — Може ти, ЧМО, нас РОЗВЕСТИ хочеш?
— Ну та ви шо! — Чмак аж ручки притис до грудей. — Нашо мені такіє неприятності!
— А може, ти його хочеш здать нашим конкурентам? — підозріло примружив очі Ацетон.
— Та я честю і совістю… — стукнув себе у груди Чмак.
— Дивись — у нас базар короткий…
— Цок — та в лобок, та в мішок! Ги-ги-ги! — перебив його Гагіч.
— Ладно, братва, — рушив з хати Ацетон, — ловити тут нічого. Все одно від нас він на Зоні нікуди не дінеться. Валимо звідси.
— Можна, я це все запалю? — прохально спитав Гагіч.
— На хрен воно тобі? Много шума — нам гірше, — сказав Аце-тон.
Але Гагіч, який виходив останнім, прикладом рушниці обірвав зі стіни поличку, на якій стояли миски та філіжанки. Черепки всіяли підлогу.
— Ги-ги-ги! — неголена пика Гагіча розплилася у садистській посмішці.
Хата спорожніла.
Хроня зі своєї схованки добре бачив і чув усе, що відбувалося.
Він спробував відчинити дверцята, але дверцята не піддавалися. Доводилось чекати братів. У печі знову загуготіло, і з неї вистрибнули обидва дідки. Вони охололи, поступово з червоних стаючи звичайними, а тоді відкрили духовку.
Хроня з Рексом вилізли зі схованки.
У хаті все було поперевертане догори дном. Поки навели сякий-такий лад, до ранку залишилося вже недалеко.
Та Хроні спати вже перехотілося. 3 голови не виходили слова Ацетона, який сказав, що нікуди Хроня від нього не дінеться. От-же, бандити будуть і далі за ними полювати, Що їм від нас треба? — думав хлопець.
Хроня присів біля столу.
Цур уже витягнув свого незнищенного телевізорчика. Бідний Богдан Бенюк, який, видно, через ту рекламу теж не спав ночами, уже просив надіслати йому пару кришечок від пива. Рекс штовхнув Хроню плечем і сказав, кивнувши на Цура:
— Це, видно, якийсь спеціальний телевізор. По ньому саму рекламу показують.
Та Хроні було не до реклами. Він дивився, як Пек витягнув із печі його цілісінького заплічника і почав лаштувати харчі. Потім поклав до заплічника хлібину, пару цибулин, шматок сала і подав його Хроні.
— Що, нам уже йти? — спитав хлопець.
Пек ствердно кивнув.
— Спасибі, — почав було Хроня, але Пек його перебив:
— Не треба, — краще послухай. Йтимете лише вдень. Ночуйте у покинутих хатах. Ось тобі вуглинка. Треба буде погрітися — кинеш через плече.
— Що, вона теж атомна?
— Ні, вона з нашого вогнища, — Пек кивнув на піч. — ЦЕ ВІЧНЕ ВОГНИЩЕ РОДУ, яке ми з Цуром підтримуємо і охороняємо. Біля нього грілися усі твої предки, Хроню. Але про це потім. До Покинутого Міста доберетеся за два-три дні...
Хроня гостро глянув на дідка: звідки Пек знав, куди йому треба? Він же нікому не казав, що йде до Покинутого Міста!
— Я багато чого знаю, — помітивши Хронів подив, сказав Пек. Але не все кажу. Ми ще зустрінемося. Тоді й вуглинку віддаси. З Зони її виносити не можна. Ну, час рушати.
У Хроні на язиці крутилося багато запитань. Наприклад, яке це таке ВІЧНЕ ВОГНИЩЕ РОДУ? І які предки? Але Пек рішуче подав йому заплічника і підштовхнув до дверей.
— То ми пішли, — сказав Хроня.
Він хотів попрощатися і з Цуром, але той не відривав погляду від екрана телевізора: там саме вілларібівці змагалися з віллабаджівцями, хто швидше вимиє миючим засобом “Фейрі” величезну сковорідку.


Коментарі  

 
# Де остальне?KRYAK 05.04.2017, 15:01
;-) ;-) ;-) ;-) :-) :-) :-) :-) :lol: :lol: :lol: :lol: :D :D :D :D :D ??? Де остальне?
 

Додати коментар

Увага! Наші коментарі модеруються. КОЛИБА вже багато років місце толерантності і ввічливості, тому ми залишаємо за собою право видаляти грубощі, неконструктивну критику і коментарі, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Дякуємо.

Захисний код
Оновити