Печаті та греби Мукачівщини: Великі Лучки, Ракошино, Чинадієво

Автор: Яків Штернберг, професор УжДУ.

У книзі "История городов и сел Украинской ССР. Закарпатская область» (Київ, 1982] при характеристиці Мукачівського району виділено три населені пункти: селище міського типу Чинадієво з числом жителів 6700 чоловік, село Великі Лучки з населенням 8419 і село Ракошино, де станом на  на 1982 рік мешкала 5525 чоловік. Розташовані на віддалі 7—11 км навколо Мукачева ці поселення відіграли визначальну роль у розвитку цього регіону, і, незважаючи на спільність їхніх доль, кожне з них має індивідуальне обличчя, відображене в емблематиці.

ЧИНАДІЄВО

Цей населений пункт, який тривалий час славився як господарський центр обширної домінії, вперше згадується в документах XIII століття.  «Святий Николай над Мункаче», зазначено в латинському тексті 1263 року. Святий Миколай, а по-угорськи Сент Міклош — так називається він і в наступних документах, а Чинадіево назвали невеликий присілок, в якому мешкало всього кілька десятків жителів, із яких у 1507 році названі Михалко, Івашко, Козак та Ілля (Іллеш).

Історія Чинадієва нерозривно звязана з минулим Мукачева. Утворена в ХІІІ столітті Мукачівська домінія, що латинською мовою означає володіння, поступово розширювалася. Із ХVІІ століття вона почала називатися Мукачівсько-Чинадіївською домінією, і до неї належали в другій половині XIX століття 180 сіл і 5 міст із земельною площею 138 тис. га.

У самому Чинадієві, що стало центром домінії і в 1456 році одержало статусі містечка, населення поступово збільшувалося. Зростання населення, що спостерігалося і в інших населених пунктах, відбувалося . переважно за рахунок переселенців і біженців із Галичини, причому новоприбулих господарі домінії на 10 - 12 років звільняли від повинностей.

Після того, як у ХVІІІ столітті господарями домінії стали Шенборни, нові власники не визнавала містечкові привілеї Чинадієва. За описом 1839 року воно називається «руським селом» із населенням 605 чоловік (із них греко-католиків — 519, римо-католиків — 4, іудеїв — 11 чоловік). Через чотири десятиліття у 1880 році тут у 129 будниках проживали 862 душі. Па кінець століття, у 1900 poці, тут налічувалося 1472 жи¬телі, із них 979 русинів-українців. На цей час тут осів управлінський апарат домінії, у складі якого в XIX столітті у навколишніх селах діяли залізовидобувні, залізоробні, суконні та інші невеликі підприємства, що виробляли сукно.

Головною примітністю Чинадієва є монументальний мисливський замок, найбільший із будівель такого типу на території області, зведений наприкінці ХІХ століття на околиці села.

Цінним архітектурним пам'ятником є стара церква святого Миколая, фундамент якої був закладений у XIV столітті. Тоді ж був закладений і фортечний замок, що набув нинішнього вигляду в XVI столітті. Ця двоповерхова масивна будівля служила оборонним цілям; була також місцем проживання господарів домінії, а згодом використовувалася як господарсько-управлінський центр обширного володіння. Стилізоване зображення замку ми знаходимо на печаті 1843 року. Над будівлею - ранішнє сонце, а поряд дерево. Напис угорською мовою: «Печать поселення Сент Міклош. 1843». Цей сюжет повторюється на відтвореному нами гербі, що прикрашає печать 1904 р.

Подаємо також печать XIX століття Мукачівсько-Чинадіївської домінії, на якій у центрі щита зображено лева, що стоїть на трьох горбах. Над щитом герцозька корона. Частина латинського надпису на відтиску печаті стерлась. Текст, який зберігся, звучить: «Sig(illum) dom(ini) Mun- kach et S. Miklos» (Печать Мукачівської й Свято-Миколаївської домінії). Геральдичні мотиви цієї печаті взяті з герба роду Шенборнів.

ВЕЛИКІ ЛУЧКИ

Зовсім інші, демократичні мотиви домінують у представлених тут 4 емблемах Великих Лучок. Та спочатку трохи історії. Перша згадка, досить пізня, відноситься до 1493 року. У цьому документі власник Мукачівської фортеці Янош Корвін, син короля Матяша Корвіна, надає привілеї кенеза (щось на зразок сільського старости) якомусь Кузьмі та його нащадкам.

Важлива особливість статусу Великих Лучок полягала в тому, що їх жителі були на становищі лібертінів, які за виконання певної служби одержували землю, аж до XVIIІ століття були звільнені від феодальних повинностей. Служба жителів села полягала в тому, що вони доставляли пошту в близькі й далекі краї. Нові господарі домінії Шенборни у XVIII столітті закріпачили вільних лібертінів і примусили їх нести повинності. У 1760 - 70-х роках від колишніх лібертінів була зажадана дев'ятина від урожаю, з 1801 року — десятина від худоби і виконання барщини. У 1807 році землі лібертінів були включені у володіння Шенборнів. Жителі села протягом більше ста років судилися з господарями домінії. Рішення судових органів, починаю-чи із 1897 і аж до 1914 року, були на користь жителів села, та їхнє становище не змінилося. Єдина поступка з боку Шенборнів була тільки та, що населення одержало статус містечка. Це сталося в 1847 pоці, коли за клопотанням "тодішнього власника домінії Карла Шенборна імператор Австрії Фердинанд V із дому Габсбургів законом під номером 14158 дарував Лучкам статус містечка з правом проводили ярмарки, в тому числі й великий загальноугорський ярмарок.

У цей час населення Лучок становило 1520 чоловік, причому, за винятком 20 євреїв усі сповідали греко-католицьку віру і були русинами.

Через 30 років на 1870 рік услужителів містечка збільшилося вдвічі. За переписом на цей час їх тут було 3 тисячі, у господарствах налічувалося 138 коней, 1649 голів великої рогатої худоби, 215 овець, 2 кози, 132 свині і 44 пасіки. Станом на 1900 рік у 20 кам'яних, 8 саманних і 802 дерев'яних будинках проживали 4326 чоловік, із них 3952 русини, решта були угорці, німці, евреї.

Великі Лучки уславив видатний представник культури краю учений - філолог та історик, найосвіченіший серед будителів Михайло Поп (1789 - 1843), який на честь рідного села змінив своє прізвище на Лучкай. Учений європейського рівня, що вдосконалив свої знання у Відні й Італії, він не забув про рідне село, де його батько був учителем - півчим. Він підтримав боротьбу односельчан проти поміщика, викликавши цим самим гнів власть імущих.

Таку ж позицію зайняв однодумець Михайла Лучкая на ниві освітянства Василь Довгович, який протягом багатьох років після того, як залишив Довге, був священиком у Великих Лучках. Нерівну боротьбу жителів села проти Шенборнів Довгович підтримував потім, живучи у Мукачеві, звідки саме через це на вимогу Шенборнів був вигнаний. Незабаром після цих подій видатний поет і філософ помер у Хусті.

Специфічні умови соціально - економічного розвитку Великих Лучок одержали відображення і в емблематиці, в якій були чужі елементи феодальної геральдики. Будучи лібертінами (тобто вільними від феодальної експлуатації людьми) і залишаючись ними і після закріпачення, жителі Лучок самі вибрали собі геральдичний знак і зупинились вони на... кукурудзі, що давала тут високий урожай і була важливим джерелом доходів землевласників. Кукурудза поширилася в нашому краї з XVIII століття і дуже скоро стала улюбленою рослиною землеробів низинних районів. Вона набула поширення через Туреччину, про що свідчить її угорська назва: Турецька чи Заморська пшениця. Потім появилася скорочена назва «тенгері». тобто стебла.

Автор цих рядків, який десятиліттями читав курс геральдики в університеті і бачив на своєму віку безліч міських і сільських печатей різних європейських країн, не зустрічався з використанням кукурудзи як геральдичного знака. Цей наш досвід підтверджує автор «Международной символики и эмблематики» (опыт словаря), що вийшла в 1989 році, В. Похльобкін. У словниковій статті про кукурудзу зазначається: «Кукурудза (кукурудзяний качан, стебло кукурудзи з плодом) — нова емблема, невідома, невживана у геральдиці і набула поширення лише після другої світової війни». Таким чином, можна зазначити, що у нашому краї ми знаходимо не лише єдиний у світі пам'ятник листоноші у селі Тур'І Ремети на Перечинщині, а й унікальний герб із зображенням стебла кукурудзи з плодом. Перед нами печать Великих Лучок, датована найімовірніше кінцем XVIII століття, із зображенням кукурудзяного стебла. Напис латинською мовою гласить: Possesio Nagy Lotska (поселення Велика Лочка).

Три стеблини кукурудзи вигравіювані на печаті 1844 року, де напис поданий угорською мовою. Цей мотив настільки був незвичним і неприйнятним для геральдики, що, характеризуючи печать 1844 року, припустився помилки навіть такий серйозний учений, як Тиводар Легоцький. Даючи опис не за відтиском, а на основі матриці печаті, він вважав, що тут зображені три стеблини осоки, що росте на болотистому грунті. Кукурудзяний мотив зайняв місце і на гербі Великих Лучок кінця XIX століття, лише художник, що не звик до такого геральдичного зображення, у даному разі він не на висоті. Цей герб ми виявили у фондах Національного архіву Угорщини в Будапешті, де зберігається сажовий відтиск також невідомої печаті Великих Лучок 1856 року. Тут виразна постать землероба русина з косою в руці. Напис німецькою мовою Gemeinde Lotyka (община Лучка. 1856). Це після придушення угорської революції 1848 - 1849 pоків забороняли вживання в адміністративному апараті угорської мови і замінювали її німецькою.

РАКОШИНО

Історична доля жителів цього села складалася також, як й інших населених пунктів Мукачівсько-Чинадіївської домінії. Назва села зв'язана з тим, що в старому руслі Латориці, що раніше протікала поряд із селом ловили раків.

В описі 1839 року читаємо: Ракош: русько-угорське село з численними жителями у Березькому комітаті, на дорозі що веде в Ужгород на відстані півтори версти (12 км - Я.Ш) від Мукачева. 619 чоловік греко-католицького, 654 реформатського, 3 римо-католицького, 12 єврейського населення". Станом на 1900 рік у 282 будинках проживало тут 2073 душі. Зростання населення було уповільненим, позначилися близькість міста і наслідки заокеанської еміграції. У 1900 році тут проживав 2441 чоловік: 890 русинів - українців, решта - угорці, німці і євреї.

На печаті 1844 р. зображені рак і напис: «Печать поселення Ракош, 1844».

З публікацій газети "НЗ", 1991


Коментарі  

 
# RE: Печаті та греби Мукачівщини: Великі Лучки, Ракошино, ЧинадієвоАнжела 25.09.2016, 13:15
Чудова статья! Нарешті можна без відвідування архівів дізнатися про справжню історію мукачівських поселень. Думаю кожен не один раз ловив себе на думці про те, що було б не погано знати про умови при яких виросли наші пращури, про те чим вони займалися, про що непокоїлися і за що боролися. Дякую Якову Штернбергу, автору роботи, за просвітлення в плані знання своєї історії.
 

Додати коментар

Увага! Наші коментарі модеруються. КОЛИБА вже багато років місце толерантності і ввічливості, тому ми залишаємо за собою право видаляти грубощі, неконструктивну критику і коментарі, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Дякуємо.

Захисний код
Оновити