Печаті і греби Виноградівщини: Виноградів, Королево, Шаланки, Чорнотисово

Автор: Яків Штернберг, професор УжДУ.

Герб ВиноградоваВиноградово (до 1946 року Севлюш) належить до населених пунктів, які мірками нашого краю можна віднести до міст середньої величини, що мають, так само як і Хуст та Берегово, населення 25-30 тисяч чоловік. Уперше Севлюш згадується в латинському документі 1262 року в формі "Зеулеус" як «королівське місто» (villa regalis). Назва поселення від угорського слова «Szolos» - Виноградово, а Севлюш співзвучне слово. Оскільки в 1262 році це було вже королівське місто, треба гадати, що виникло воно набагато раніше, і є населеним пунктом, котрий раніше від інших поселень краю (Мукачево, Берегово, Ужгород) одержав статус міста. Справді, місто у XII—XIII століттях входить до королівського помістя із центром у Королеві. Тут були мисливські угіддя, куди королі поселяли лісничих, єгерів, сокольиичих і рибалок. Королівські міста користувалися різними привілеями.

Наприкінці ХІІІ століття власник Севлюша і його околиць, Беке Боршо спорудив тут замок Канков, однак оскільки при зміні династії на початку XIV століття і, як й інші феодали регіону, виступив проти короля Карла Роберта, і замок був зруйнований.

 

У кінці XIV століття Севлюш і навколишні володіння з центром у фортеці Нялаб (поряд із Королевом) були подаровані П. Перені, який відзначився у битві при Нікополі (Болгарія) проти турків у 1396 році. Із часом рід Перені прибрав до рук майже увесь Угочанський комітат, його представники стали головними ішпанами (жупанами) комітату.

Занепад міста був зумовлений ще й тим, що з розпадом Угорської феодальної держави після поразки, якої зазнали від турків у битві при Могачі (1526), Севлюш опинився на кордоні Трансільванського князівства. Тут відбувалися сутички між трансільванськими (семиградськими) князями і Габсбургами і через якийсь час (у 20 - 60-х роках XVII століття) весь регіон опинився під владою трансільванських  князів. В останній третині XVII і на початку XVIII століть тут розгортався рух куруців, що охопив усю країну із 1703 по 1711 роки. Останнім відзвуком цих подій було вторгнення татаро- турецьких полчищ у східну частину краю в 1717 році.

За даними Географічного словника Угорщини, у 1839 році у Севлюші проживало 2018 жителів, із них 1002 греко-католики, 341 - римо-католик, 425 - реформати і 150 євреїв. На кінець XIX століття кількість жителів збільшилася у два з половиною рази і становила 5743 чоловіка. Ще через піввіку (у 1944 році) у Севлюші налічувалося 2467 будинків і 13331 житель.

Севлюш — значний культурний і релігійний центр краю. - У фортеці Канков, відновленій на початку XVI століття, був заснований католицький орден францісканців, який у 1556 році із поширенням реформації розігнали, а фортецю розорили. Потім, через піввіку, з настанням контрреформації, монахи повернулися, у центрі міста були побудовані монастир і церква, які, перебудовані, збереглися і по сьогодні. Навпроти стоїть костел XIII— XIV століть (донедавна тут був склад) — один із цікавих пам'ятників архітектури Закарпаття. Цінним пам'ятником світської архітектури краю є замок Перені у стилі бароко (XVII століття). У 1989 році тут була встановлена-меморіальна дошка на честь Жигмунда Перені (1780 - 1849) - однієї з видатних постатей революції 1848 -1849 pp., страченого Габсбургами. Через дорогу стоїть будинок, у якому у дитинстві жив з матір'ю-вчителькою один з найбільших музикантів нашого століття Бела Барток (1881- 1945). У місті провів останні роки життя видатний угорський художник Імре Ревес (1859 -1945). Севлющина — батьківщина ряду видатних діячів русино - української культури краю. У Ком'ятах народився видатний поет Юлій Боршош - Кум'ятський (1905 -1978), уродженцем цього ж села є інший закарпатський поет Михайло Попович (1908 -1956). Село Карачин - батьківщина відомого діяча культури Росії початку XVIII століття, педагога і дипломата Івана Зейкана, який після смерті Петра І повернувся на батьківщину.

Печать і старий герб ВиноградоваСтара печать Севлюша не виявлена. Знайдено старий герб, невідомий місцевій громадськості. На ньому на сріблястому фоні зображено три зелені листки винограду і стільки ж золотистих грон.

На гербі міста кінця XIX століття цей же мотив, але в іншій інтерпретації. На сріблястому фоні селянин-виноградар у характерному вбранні того часу тримає в правій руці три виноградні грона, його одяг синього кольору, фартух — сріблястого, грона золотисті, листок і грунт — зелені. Дещо відрізняється від цієї емблеми герб, затверджений у 1908 році. Тут виноградар в одязі угорського гусара, що тримає в руці одне велике гроно винограду. Це зображення - на печаті міста 20—30-х років, де поряд з чеським написом можна прочитати і незовсім грамотний український текст: «Уряд громадский Севлюшъ».

ГЕРБ КОРОЛЕВА

Герб КоролеваМинуле Королева тісно переплітається з історією Севлюша, з домінією Перені, центр якої знаходився тут. Згадується воно вперше у 1262 році. Зведена поряд із селом фортеця Нялаб згадується в 1315 році. У 1672 році фортеця була висаджена в повітря за імператорською вказівкою, через побоювання, що вона може бути використана повстанцями-куруцами. Із 1530 року в замку Нялаб перебував як учитель дітей Перені канонік Бенедек Ком'яті, який саме тут зробив переклад угорською мовою частини Нового Завіту. Цей переклад, виданий у 1533 році в Кракові, — перша друкована книга, випущена угорською мовою.

На кінець першої чверті XIX століття у Королеві — 98 будинків і 715 чоловік населення. На кінець XIX століття із будівництвом залізниці число жителів різко збільшилося. У 1981 році у селищі міського типу вже було 1947 будинків і проживало 6856 чоловік.

На гербі Королева 80-х років XIX століття умовне зображення фортеці і церкви, що стояла навпроти неї. Від неї справа вліво летить голуб, який символізує в релігійній емблематиці святий дух. Тут же ніби витає в повітрі риба, яка символізує рибні багатства Тиси. Фон щита сріблястого кольору, а грунт - зелений.

ВИЛОК

Вилок уперше згадується в латинському тексті 1304 року. Тут він названий по-угорськи як нове поселення біля Тиси. У 1417 році в селі були побудовані склади для солі, що перевозилася з Мараморських шахт Тисою і тут перевантажувалася на підводи. Вилок занепадає у другій половині XVI - XVII століття в обстановці безперервних воєнних дій. Населення села брало активну участь у повстанні куруців, виставивши в 1703 році 51 воїна.

Герб Вилока Тут на березі Тиси у липні 1703 року повстанці здобули першу перемогу, зумівши подолати водну перешкоду. Встановлений на початку нашого століття монументальний пам'ятник на лівому березі Тиси, знесений після 1945 року, був заново побудований і урочисто відкритий у липні 1989 року.

Із будівництвом залізниці і появою невеликих промислових підприємств на кінець XIX століття кількість жителів подвоїлася. Станом на 1944 рік у Вилоку— 621 будинок і 3502 жителі.

Депортація весною 1944 року єврейського населення, а потім восени того ж року - угорських мужчин у віці 18-50 років призвела до сумних демографічних наслідків. Лише в 1981 році кількість населення досягла позначки 1944 року.

На гербі Вилока другої половини XIX століття зображено човен, схожий на ті, котрими перевозили сіль із Марамороша. Справа — людська постать, зліва — герб Габсбурзької імперії, а посередині — герб Угорщини. Фон щита сріблястого, людська постать червоного, а смужки знизу сріблястого і синього кольорів.

ЕМБЛЕМИ ШАЛАНОК

Герб села ШаланкиЦі два населені пункти, котрі в минулому користувалися статусом містечок, нині стали селами. Їх жителі займаються переважно сільськогосподарською працею.

Шаланки згадуються вперше в латинському тексті 1332 року, а в документі 1414 року вони названі містечком. Жителі села брали активну участь у повстанні 1703 - 1711 pp. Саме тут розігралась остання дія народного руху. В лютому 1711 року скликана тут нарада висловилася за відмову прийняти імператорські умови миру і уповноважила вождя руху виїхати в Польщу для зустрічі з Петром І з метою добитися військової допомоги. У ці дні тут знаходився і молодий паж Ференца Ракоці II, майбутній класик угорської літератури Келемен Мікеш (1690 - 1760). Із криниці на околиці села він, за народними переказами, носив воду своєму господареві (у народі її називають криницею Мікеша).

Герб XVIII століття зроблений за канонами дворянської геральдики. У центрі щита, обвитого декоративним вінком, три зуби дракона. Грифи, двоголові орли, дракони та інші міфічні істоти — неодмінні атрибути класичної геральдики. Вінчає герб дворянська корона. Латинський напис на печаті навколо герба гласить: «Печать містечка Шаланки», Виявлено також давнішу печать (XVI або XVII століття). На ній теж зуби дракона, та значно примітивніше виконання малюнка.

ЧОРНОТИСОВО

Чорнотисово (до 1944 року Чорний Ардів) згадується вперше в латинському документі 1295 року як королівське містечко. Назва «Чорний Ардів» походить від річечки з тією ж назвою. Словом «ардо» позначали такі поселення, де мешкали охоронці лісу. Примітністю Чорнотисова є римо - католицький костел, апсида якого побудована в ХІІІ столітті в романському стилі (так само, як і знаменита ротонда в Горянах). Неф церкви в готичному стилі. Чудові фрески цього ж періоду загинули під час реставрації костела в 1909 році і частково збереглися лише їх репродукції.

Станом на 1826 рік у Чорному Ардові було 158 будинків і 1304 жителі. У Географічному словнику 1839 року він фігурує як «містечко з угорським і руським» населенням, а кількість жителів дається лише 895.

Як містечко Чорнотисово мусило мати і печаті, і герби, та їх нам не вдалося виявити. Знайдено лише печать періоду революції 1848 -1849 pp. На ній — напис «Угочанський комі-тат. Чорноардів. 1849». Такі ж спрощені печаті мали в цей час й інші населені пункти Угочанського комітату, та більшість із них володіли й іншими печатями.

Із публікацій в газеті "НЗ", 1991

 


Додати коментар

Увага! Наші коментарі модеруються. КОЛИБА вже багато років місце толерантності і ввічливості, тому ми залишаємо за собою право видаляти грубощі, неконструктивну критику і коментарі, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Дякуємо.

Захисний код
Оновити