Печать, прапор та герб Ужгорода

Автор: Яків Штернберг, професор УжДУ.

Точне місцезнаходження фортеці, яка до XIX століття називалася Унгварською, не встановлено. Найімовірніше вона знаходилася в Горянах. Інші вважають, що вона була розташована на захід від нинішнього міста, а ще інші - що вона височіла там, де знаходиться сьогодні. На час приходу угорців (896 рік) це могло бути земляне укріплення, навколо якого мешкало автохтонне слов'янське населення - предки сучасних русинів-українців.

Тривалий час Унгвар був невеликим поселенням, що дуже відставав у своєму розвитку від такиих населених пунтків краю як Мукачево і Берегово, що одержали статус (і зв'язані з цим печатки) ще в 1З76 році. З початку XIV століття Ужгород став центром феодального володіння, домінії, наданої першим представником Анжуйської династії Карлом Робертом Другетам, що прийшли разом з ним із Італії. Утвердження нової династії на престолі супроводжувалося виступами проти неї главарів магнатних родів, найбільш впливовими з яких були Мате Чак в Словаччині та Петер Петене в районі Земпліна поблизу Ужгородщини. Останній користувався підтримкою галицького князя Льва Юрійовича, що перебував у родинних зв'язках із представниками вимерлої династії Арпадовичів. Результат боротьби сприяв роду Другетів, які володіли Ужгородською домінією до кінця XVII століття: Вона простилалася на території сучасних Ужгородського, Перечинського та Великоберезнянського районів і включала до себе у другій половині XV століття 30 поселень.

Реформаційний рух, що розгортався в XVI столітті, Другети спочатку підтримували, потім, повернувшись у лоно католицької церкви, вони виступили провідниками контрреформації. Заснована ними в 1613 році у Гуменному єзуїтська гімназія, переведена в 1644 році в Ужгород, відіграла певну роль у культурному розвитку регіону, та спочатку якийсь час вона виконувала передусім функцію форпосту католицизму в боротьбі проти реформації та православ'я. Її переведення в Ужгород сприяло скликанню тут у 1645 році Собору православних священиків, які проголосили так звану Ужгородську унію.

Наявність у місті гімназії, Ужгородська унія 1646 року, переведення резиденції Мукачівської єпархії у місто і поява тут вищого навчального закладу, який готував священиків,обумовили те, що Ужгород розвивався передусім як культурний і релігійний центр, а із 70-х років XVIII століття, коли він став «столицею» Ужанського комітету, він стає й адміністративним центром цього регіону.

ПЕЧАТЬ ТА ГЕРБ УЖГОРОДА

Перша печать УжгородаНадання Ужгороду міського статусу, становлення його як міста простежується в одержанні ним печаті із зображенням емблеми поселення. Автори довідника «Города Украины» (К., 1990) В. Ковтун та А. Степаненко відносять цей факт до 1635 року, коли Ужгород вперше одержав печать. Проте це сталося раніше. Іван Гранчак та Василь Пальок, автори книги «Місто над Ужем», що вийшла раніше, вважають, «що в Ужгороді вперше почали користуватися печаткою в середині XVI століття. Але до наших днів дійшла лише печатка 30-х років XVII століття».

Очевидно, автори мають на увазі книгу Петра Сови «Минуле Ужгорода», яка вийшла угорською мовою у 1944 році, де говориться про те, що «на 1561 рік відноситься найстаріша печать Ужгорода, на якій зображена гілка з чотирма листками і зіркоподібною квіткою". Автор посилається на офіційний лист Міністерства внутрішніх справ Угорщини від 21 грудня 1903 року. Повністю цей документ опублікував у 1907 році учений — бургомістр міста Міхай Фінціцький (1842— 1916) у книзі, що містить матеріали про минуле Ужгорода. У цьому документі є інформація про стару печать Ужгорода, яка зберігається в Національному архіві Угорщини, дається її опис, та зазначається, що вона пошкоджена і не піддається відтворенню.

Автор цих рядків вирішив розшукати першу печать, але це утруднювалося тим, що в зазначеному інформативному листі не вказано ні фонду, ні номера одиниці зберігання, де виявлена печать, а кількість документів, що зберігаються в цьому архіві, за минулі 90 років збільшилася у 3—4 рази. Розпочаті в січні ц. р. пошуки проводилися спочатку самостійно, виявилися дуже успішними щодо інших населених пунктів краю, та не Ужгорода. Співробітники архіву сказали, що допомогти зможе лише «колега». Виявилося, що в архіві працює спеціаліст із геральдики з таким виразним прізвищем, але він тоді перебував у закордонному відрядженні. У наступний приїзд відбулася зустріч з Іштваном Колегою Таршошем, який підказав правильний напрям пошуків.

І ось першого дня весни, 22 березня, перед нами розпустилося листя старого міського герба, який, ми так довго шукали. З безпосередньою допомогою угорського вченого на нашому столі опинилися більше 10 листів XVI—XVII століть з підписами тодішніх міських старост. На 6 із них періоду 70—90-х років XVI століття була печать 1561 року. Найбільш чітко її контури вимальовувалися на документі, написаному угорською мовою і підписаному старостою Больдижаром Кальмаром рівно 400 років тому — 14 квітня 1591 року за старим календарем. (Новий календар, що випереджав старий на 10 днів, який був введений папою римським Григорієм XIII дев'ять років перед цим, у 1589 році, не визнавали ні угорці-реформати — а ними були тоді і власники фортеці та домінії — ні русини, що сповідували в той час православну віру).
На старій печаті, реконструйованій запрошеним нами художником на підставі всіх виявлених відтисків — а вони зроблені не на воску, а на папері темнішого кольору — зображена гілка із чотирма листками, праворуч зверху намальовано зірку, а вгорі виведено слово WNG (Голосний звук «у» позначався подвійною буквою «в» латинського алфавіту).

Через що замінили в І635 році стару печать новою — сказати важко. У всякому разі зображена тут виноградна лоза більш прив’язана до місця, яке славилося своїми виноградними насадженнями, що оточували місто зусібіч. Латинський напис нової печаті однозначно свідчить про міський статус поселення: Sigillum civitatis de Yng. (Печать міста Унг. 1635 рік) — гласить переклад цього тексту.

Герб міста з таким же зображенням оформився тільки в XIX столітті. Його форма і забарвлення за офіційним описом 1905 року, наведеним у книзі Фінціцького, звучить так: «На синьому щиті барокового стилю з грунту зеленого кольору проростають три виноградні лози, з яких звисають два золотисті грона, а з усіх трьох лозин — по одному виноградному листку».
Вважаємо за потрібне довести до читача результати пошуку прапора Ужгорода, колірне зображення якого можна знайти в книзі Шандора Селла «Назви, герби і прапори міст» (Будапешт, 1941), де наведені також знамена Мукачева і Берегова. Ужгородський прапор відрізняється від того, шо майорить сьогодні над будівлею міської Ради, співпадають лише кольори (усі три прапори жовто-голубого кольору). На ужгородському прапорі 7 діагональних смуг, чотири з них голубі, три — жовті (друга, четверта, тобто середня, і шоста).
Як випливає із історичних джерел, хранителем міської печаті виступав староста, а із 70-х років XIX століття — бургомістр. Старосту і 12 членів ради (в Ужгороді вона називалася сенатом) обирали загальні збори городян. Обирали на один рік, і результати виборів затверджував власник домінії. Староста очолював і міський суд, що розглядав як цивільні, так і кримінальні справи. Влада бургомістра не поширювалася на судочинство.

ПІД ЗНАКОМ ВИНОГРАДНОЇ ЛОЗИ

Печать чоботарів УжгородаНезважаючи на одержання міського статусу, Ужгород протягом другої половини XVII і першої половини XVIII століть розвивався повільно. Згідно з даними, на 1567 рік в місті (крім фортеці) налічувалося 200 жителів. За переписом 1691 року, в Ужгороді було 10 вулиць, усі вони знаходилися на правому березі Ужа, і кількість жителів не перевищувала 1 тисячу чоловік. Заслуговує на увагу той факт, що незважаючи на скромну загальну чисельність жителів, серед них було порівняно багато ремісників. В описі 1691 року поіменно називалися 57 майстрів, об'єднані у восьми цехах. Був і цех цирюльників та хірургів, статут якого датується 1665 роком. Відома порівняно велика кількість ужгородських цехових гербів, виконаних з великим смаком і майстерністю. Печать ювелірів УжгородаТакими є герб чоботарів 1608 року, золотих справ майстрів 1683 року (обидва додаються), гончарів (1686), ткачів (1701), другий гончарський герб 1708 року та ін. Ужгород дуже потерпів під час повстання куруців, що тривало в краї з невеликими перервами із 1672 по 1711 роки. У 1691 році Ужгородська фортеця і домінія, що оточувала її, стали володінням графа Міклоша Берчені, який одружився із останньою представницею роду Другетів. У 1711 році австрійська казна конфіскувала володін¬ня непокірного графа, який був головним генералом у повстанській армії Ференца Ракоці II.

Як частина казенної домінії Ужгород, як і раніше, стагнував. У 1767 році в ньому було 311 будинків і 1469 жителів. На кінець століття (1794 рік) кількість будинків становила 479, а через 25 років, у 1819 році, — 806. Дані 1824 року дають цифру 6224 жителі, а через 15 років їх число становило 8015.

Із переїздом єпископської резиденції (1776 рік) і з відкриттям духовної семінарії Ужгород став справжнім центром культури краю. Список культурних діячів, що проживали тут, очолює єпископ Андрій Бачинський, який зробив дуже багато для збереження і розвитку національних традицій русинів - українців, у повсюдній організації шкіл з навчанням дітей рідною мовою. З Ужгородом, з його єпархією та духовною семінарією були зв'язані бодай найменшою мірою значні представники будительства і культурного національного відродження русинів Закарпаття, включаючи таких, як Олександр Духнович, Василь Довгович, Михайло Лучкай, Іван Сільвай, Юрій Венелін, Євген Фенцик, Олександр Павлович та інші.

Водночас з Ужгородом тісно зв'язані імена видатних представників угорського культурного та громадсько-політичного життя — Міклоша Берчені (1665—1725), його сина, командира армії повстанців, учня Ужгородської гімназії Ласла (1689—1778), який згодом став маршалом Франції, чиє ім'я і по сьогодні користується повагою і шаною в цій країні. В Радванці народився класик угорської поезії XVII століття Іштван Дєньдєші (1629—1704). Викладачем місцевої гімназії був відомий поет кінця XVIII століття Габор Дайка (1769—1796). Випускником Ужгородської гімназії був один із перших популяризаторів марксизму в Угорщині, засновник наукового бібліотекознавства в країні Ервін Сабо (1877—1918), чиє ім'я сьогодні носить Столична бібліотека в Будапешті.

На закінчення хочеться сказати кілька слів про названого вже вченого — бургомістра міста Міхая Фінціцького, тим більше, що завдяки його енергійним зусиллям міське самоуправління наприкінці XIX — початку XX століття набуло справжнього втілення. На час, коли він став в 1890 році бургомістром, за його плечима — виданий у 1871 році в Ужгороді в його перекладі том «Російські повісті» і випущений у Пешті в 1870 році збірник «Угро-руські народні, пісні». (Другий його збірник русинсько - українського фольклору Закарпаття вийшов у Будапешті в 1970 році, а слідом — переклад був здійснений видавництвом «Карпати» в Ужгороді). Уродженець Капушанського округу - Ужанського комітату (Східна Словаччина), Фінціцький добре знав місцевий діалект української й російську мову і багато зробив для зближення культур народів. Очолюючи міське самоуправління, енергійний бургомістр відзначився в приведенні в порядок міста, зокрема з його іменем зв'язана перебудова хаотично забудованого брудного ринкового майдану (нині площа Возз'єднання). Немало він зробив і в створенні соціальної інфраструктури Ужгорода. Він користувався авторитетом і повагою городян, та комітетські власті зробили все, щоб зашкодити його роботі і усунути з посади. Це вдалося зробити в 1894 році, коли він був обвинувачений у фінансових зловживаннях і проти нього було порушено кримінальну справу.

У наступні 10 років на посту бургомістра змінилося одинадцять чоловік. У 1904 році повністю оправданого Фінціцького депутати міської управи знову висунули на високий пост. Комітетські власті ввели в місто війська, будинок, де проходили вибори, було оточено ними, та, незважаючи на відкритий тиск властей, за Фінціцького проголосувало 80 депутатів, а два кандидати, підтримані чиновниками комітату, набрали загалом 31 голос. Після цього Фінціцький аж до самої смерті очолював місцеве самоуправління.

Учений-бургомістр заслужив того, щоб на стіні будинку, де жив, по вулиці Духновича, була встановлена меморіальна дошка. Тим самим була б проявлена повага до дослідника фольклору русинів-українців, прогресивного громадсько-політичного діяча, першого дослідника емблематики Ужгорода.

Із публікацій газети "НЗ", 1991