Жив поблизу Хуста один старий чоловік, який замолоду опришкував. Тай одного разу той вівчар-опришок пішов у Хуст по хліб. І треба біді трапитися - його впізнав один корчмар. Схопили тоді вояки старого тай почали мучити, аби сказав звідки він і чи багато в нього цімборів(друзів), бо пани боялися, що опришки планують напад на Хустський Замок. А старий вівчар-опришок їм каже:

- Нас більше, як людей у замку. Нас ЦІЛЕ СЕЛИЩЕ!!!

І прийшли вояки у селище, підпалили його з усіх боків. Вівчарі хапають, хто що може - бочки, гуні, трембіти. А опришок уже з-під шибениці гойкає:

- Вважайте на нижнє село!

Люди не розуміли, що він каже. Та потім, коли повернулися на згарище, старі почали називати це село Нижнім Селищем, бо коли все село згоріло, то під хатою вівчара, в підвалі, люди знайшли бочку золота і на ці кошти старого опришка відбували нове село.

А ще будували опришки колиби, то були місця їх збору, про які сторонні не могли знати. У колибах побратими мали змогу перепочити, годуватися, обмірковувати плани подальших зухвалих нальотів. Тож одна з таких колиб відкрила свої двері для всіх, кому цікава неповторна душа опришка.