 Дружина поета Людмила Загоруйко, автор двох власних талановитих книжок, під час зустрічі із журналістами у прес-центрі “Закарпаття” поділилася історією створення збірки: “Зимою в селі, в Широкому Лузі, робити нічого, і от, коли я залізла на той "пуд", то я, звичайно, була в трансі... Це був шар паперів, по яких всі ходили. Я почала те все збирати в міхи з-під зерна, яким ми годуємо худобу, і ці міхи я складувала під двері. Частину я одразу відкинула як очевидний непотріб, а рештою влаштувала Петрові Миколайовичу буквально терор.
"Це друкувалося? "Ні". І так тривало десь тижні три або й місяць. Ми були всі в бруді і поросі. Це були рукописи, і я почала все це передруковувати. І за цим заняттям якось і зима пройшла непомітно. І я думаю, що оце моє існування там – у Богом і людьми забутому краї, цією книжкою, може, якось виправдалося..."
Отак і з'явилися "Вірші з поду". В процесі роботи над збіркою, каже автор, "назви варіювалися різні. Їх пропонував видавець, різні люди. Але мій приятель з Івано-Франківська Василь Карп'юк запропонував оцю – "Вірші з поду". І вона ні в чому не програє – ні "Дижмі", ні "Зеленому фиресу", ні "Фараметликам", ні "Срібному прімашеві", ні "Ярмінкові", ні "Луйтрі в небо". В ній є ота причетність до закарпатського обійстя, до старої закарпатської хати, в якій, власне, ми і мешкаємо досі. ...Ці два ошатні томики – "Луйтра в небо" та "Вірші з поду" – не дисонують, а гармоніюють. Ці дві книжки доповнюють одна одну. На фотографії з обкладинки можна побачити оту луйтру і вхід на те горище."
У книзі зібрані вірші молодого Мідянки, який раніше, за його ж таки словами, був “більше кучерявий, покручений, а тепер вже став прозовіший". Та цьому твердженню заперечив Сергій Федака, зазначивши: "Мені здається – абсолютно навпаки. Тут — принципово інша лексика. Тут немає такої герметичності, як у пізніших збірках, крім того, в цій збірці багато біографічності, конкретних постатей з ужгородського студентського життя – того, чого немає у наступних, пізніших збірках. Плюс у цій збірці є інтимна лірика – я відкрив це із таким здивуванням: що в Мідянки, виявляється, і це є".
Сам Петро Миколайович, звісно, радіє, що вірші, написані у ті часи, стали доступні широкому загалу, та колись відчуття задоволення від того, що збірка вийшла друком, за словами автора, були набагато експресивнішими. Він зазначив: "Коли я видав першу книжку, я був такий радий, що качався від радості по траві. Це було 25 років тому. Звичайно, що тепер я мав задоволення – і естетичне, і духовне. Але зрозуміло, що таких бурхливих емоцій, як тоді, вже не було, бо до того вже було десь книжок 10. Але радію завжди, бо кожна книжка – це рух, якась взаємодія автора і публіки, це контакт з читачем. Зараз ці контакти дуже розширені, і кожен має своє враження, і я – теж. І ці враження, безумовно, приємні..."
Олена Кухарська, розповідаючи про “кухню” роботи над збіркою, все ж не могла втаїти задоволення від поліграфічного результату: “Процес роботи над цією книжкою був один із найцікавіших з тих, що ми мали за останній час. В цьому сенсі хочу подякувати і Людмилі Загоруйко і Петрові Миколайовичу за той шанс, який вони надали нашому молодому видавництву, і ми цим шансом сповна скористалися”.
Наразі Людмила Загоруйко пообіцяла, що не залишить в спокої свого талановитого чоловіка, адже всі давно чекають книжку його есеїв. “І я думаю, що якось – методом "батога і пряника" – я її з нього таки "витисну..." – поділилася на завершення "планами на майбутнє" дружина поета.
Прес-центр “Закарпаття”
|
