Зима була така холодна й люта, що від морозу аж дерева тріщали. Замело всі стежки, дороги, що не проїхати, не пройти.
Особливо важко жилося в цю пору лісовим мешканцям. До села далеко, а їсти нема що. Добре, хоч Лисичка принесла в ліс жаринки і розклала серед галявини багаття. Зійшлися звірі й цілий день грілися, вихваляючи рудохвосту. Був тут і Вовк, і Кабан, і Зайчик, і Білочка, і Осел. Прийшов погріти боки також цар звірів — Лев.

Коли звечоріло, Лев сказав:
— Погрівся трохи і їсти захотілось. Хто з вас піде в село і принесе здобич?
Звірі перезирнулися. Сміливця не знайшлося. Тоді Лев запропонував гру: він буде рахувати, а хто виявиться останнім, тому і доведеться іти в село.
— Раз, два, три...
Останнім виявився Вовк. Власне, він здогадувався, що вийде саме так. Хіба відправиш в таку дорогу Лисичку - сестричку чи Зайчика - побігайчика.
— Ну то, збирайся, сірий, — промовив Лев. — Підеш у село і принесеш свжини. Не виконаєш завдання — голову зніму!
Як не хотілося Вовкові, а наказ треба виконувати.
А тим часом Лев наказав:
— Усі інші можуть відпочивати. Біля вогню залишиться тільки Осел. Він буде
слідкувати, щоб багаття не погасло.
Сказав це Лев і задрімав.
Через хвилину- другу солодко захропів. Позасинали й інші звірі... -
Довго сидів біля багаття Осел, підкладав у вогонь поліна... Ослові таки жилося кепсько. І спало йому на думку потайки викрасти вогонь і десь сховати.
Ще раз обвів поглядом звірів, підійшов до Лева й смикнув його за вухо.
— Спить! — переконався Осел і, схопивши жарини, побрів снігом.
Усю дорогу йому здавалося, що за ним хтось женеться. Тому вдома найперше вирішив сховати вогонь. Та де? Довго думав, гадав і, нарешті, зважився: у сіно!
Сховав вогонь у копицю, а сам пішов спати, бо ж втікаючи, страшенно стомився. Сіно було сухе. Воно спочатку тліло, а потім червоні язички стали лизати суху траву. Незабаром вогонь охопив усю копицю. І вона вигравала сполохами серед нічного лісу...
Першим відчув холод Зайчик. Він натягнув до підборіддя білу шубку і, цокаючи зубами, верескнув:
— Чому так морозно?
— Ось я тебе зараз зігрію! — пробурмотів Лев. Ти чого не спиш, капосне?
Не спала і Лисичка. Вона тільки кліпала оченятами.
— Де вогонь? — Зайчик знову глипнув у той бік, де ще недавно палало багаття.
Тут усі звірі заметушились. Лише Кабан байдуже похропував.
Десь поруч зачулося шарудіння. То Вовк цупив у мішку ягнятко.
— Хутчіше, ледацюго! — наказав Лев. — Бо я з голоду помираю.
— Що будемо робити? — запитала лісових друзів Лисиця. — Чи не пошукати
нам Осла і добряче йому всипати.
— Аякже! — підтримав її сіроманець,жадібно дивлячись, як Лев ласує свіжим
м'ясом.
Не знати, що було б з Ослом, якби його знайшли звірі. Розумів це і Осел.
Побачивши, що копиці сіна нема, жахнувся. Сум оповив його вухату голову і, робити нічого. — зібрався в далеку дорогу. З тих пір Осел більше не з'являється в Карпатських лісах, а хижаків обходить сьомою дорогою.

Записав Василь Шкіря