Видиш оту смерічку? Така була і Марічка — файна і весела.
Полюбила вона вівчаря Олексу, що пас вівці на Говерлі. І Олекса любив її щиро.
З полонини Олекса в село не спускався, бо не міг вівці залишити. Та кожного дня говорив із* Марічкою. Ще сонце не сходить, а Олекса бере трембіту і проговорює:
Ой Марічко, біла чічко,
Буду тя любити,
Доки буде сонце гріти,
А місяць світити.
Слухала Марічка голос трембіти, радувалася й чекала осені.
Та одного разу Марічка рано встала і не почула трембіти. «Щось сталося з Олексою»,— подумала й побігла на полонину. Гора висока, сонце пече, заливає піт очі, а Марічка біжить і біжить.
Не знала вона, що вже не увидить Олексу, бо вночі песиголовці убили його і порубали та воронам розметали. А овець забрали з собою.
Прибігла Марічка на полонину і ні Олекси, ні овець не знайшла.
«Це той, щез би, завів кудись Олексу!»,— подумала вона і пішла глядати свого любка.
Через корчі продирається, в прірви зазирає, кличе Олексу. Та не відкликається він. І плаче Марічка гіркими сльозами.
Течуть сльози з її очей, чисті-чисті, як любов. І де впаде сльоза Марічки, там виростає шовкова косиця. Не в'яне та косиця, як не в'яне любов Марічки.
Лиш чесний і смілий найде ту косицю, яка росте на скелях. Коли ту косицю подарувати дівчині, то в її серці буде така любов, як любов Марічки.
Іди і принеси для своєї любки шовкову косицю! |
