|
|
|
| |
|
Виноградів |
|
Місто Виноградів (Севлюш, Сивлюш) зі своєю околицею – мальовничий куточок Закарпаття. Воно розташоване під внутрішнім вулканічним поясом Східних Карпат, де Тиса поділяє цей пояс на західну і східну частини. Місто розкинулось біля підніжжя Чрної гори (570 м над рівнем моря), яка колись ще, до появи людини, була діючим вулканом. Її форма, вигаслі кратери та розкидані великі камені – вулканічні бомби – свідчення цього.
Територія нашого міста та району була заселена вже в глибокій давнині, у період палеоліту.
Археологічні розкопки наприкінці ХІХ століття тут робили археологи Т.Легоцький, Й.Мигович, професор Ф.Потушняк, В.Бідзіля, К.Бернакович та інші.
Виявлене поселення біля Королева – це унікальна пам”ятка старокам”яного віку. На місці розкопок відкрито 25 культурних горизонтів. Геологи, досліджуючи матеріальну культуру шарів, дійшли висновку, що вік цього поселення – більше мільйона років.
Розвиток землеробства, ремесел та обміну між племенами сприяв появі виробів із міді, бронзи (ІІІ – ІІ тисячоліття до нашої ери). Вони виявлені поки що в Боржавському, Чепі і Дідові. А в Дякові знайдено цілу ливарню – горни (печі), кусочки руди та форми. З бронзи виготовляли сокири, молотки, серпи, мечі, наконечники списів, браслети. Люди бронзового віку жили в підземних, напівпідземних житлах. Вироби звідси потрапляли в Чехію, Польщу та на Схід.
Один із найбільших залізноплавильних центрів Закарпаття (ІІІ – І століття до нашої ери) і другий у Європі по кількості та значенню знахідок відкрито у Дякові і Новому Клинові. Тут знайдено більше десяти залізноплавних горнів, декілька поселень, а в них ковальські майстерні, ювелірнообробне, деревообробне ремесло та вироби господарського призначення.
Докладно дослідив доісторичну добу нашого регіону (наприкінці ХІХ ст і на початку ХХ ст.) Йосиф Міхалик, учительСевлюшської горожанської школи. Він виявив та описав цілий ряд поселень молодшої кам”яної та бронзової доби. Зібрав предмети матеріальної культури тих епох і заснував музей у школі. Через відсутність інтересу до нього учитель історії, що прийшли після Й.Міхалика, музей не зберігся.
Слов’яни появилися в Дунайській котловині вже у ІУ столітті нашої ери. Прийшли через Карпатські перевали разом з аварами, дикими турко-татарськими племенами. Відомий історик УІ століття Іордан (історіограф походів Аттіли, 456 р.) подає певні відомості про слов’янські племена Карпат. Візантійський історик Х століття К.Багрянародний стверджує, що все Верхнє Потисся в УІ ст. було заселене слов”янськими племенами. Слов”янські поселення тієї доби були невеликі. Житлами їм служили землянки і напівземлянки з печами. Займалися землеробством, гончарством, ткацтвом, обробляли дерево і залізо.
Мертвих спалювали, попіл зберігали в урнах. Багато археологічних пам”яток УІ – ІХ ст. знайдено в поселеннях Малої Копані та Чепи.
Через Верецький перевал у 896 році у Тисо-Дунайську котловину прийшли угорські племена. Однак панування угорських королів не зразу поширилося на територію, що нині займає наш район. Вона була болотистою внаслідок розливів Тиси і притоків її. Дубові проліси разом з болотами робили ці простори важкодоступними. Цей регіон вважався TERRA NULLIOS (територія нічийна, нейтральна). Проте населення, хоч і малі, тут були. Це підтверджують геологічні дослідження, зроблені в околицях Малої Копані, Чепи та інші. Напротязі двох наступних століть наш край, хоч і повільно заселявся так, що наприкінці ХІІ ст. і він був включений до королівських володінь.
Севлюш, Сивлюш. Під цими назвами місто згадується в латинських тогочасних документах. А з 1946 р. – Виноградів. Виникло воно раніше, ніж Угочанський комітат. Коли і хто заснував Севлюш невідомо. Але сталося це дуже давно, бо вже в 1262 році у латинських документах воно згадується як королівське місто.
Севлюш був наділений значними королівськими привілеями. Він дістав право самоврядуванням, свій суд, його населення мало вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатись полюванням і рибальством. Севлюського громадянина не дозволено було представити перед чужого, тільки перед свого старосту. Барон не мав права поселятися між громадянами міста. Священників собі самі обирали, а попівську десятину могли залишити на своєму полі – нехай священник сам собі з неї збере врожай. Тільки королеві повинні були платити невеликий земельний податок і в королівську армію посилали одного озброєного вояка.
Місто мало право вільного базару по четвергам. Ця традиція збереглася і по сьогодні. Громадянам міста забезпечувалося право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Всі ці привілеї пізніше, в 1294 році, підтвердив король Андрій Третій , а в 1319 і 1329 роках – король Роберт Карло.
Чотири поселення – Королево, Сасово, Чорний Ардів і Віряця дістали спільну привілейну грамоту від короля Лайоша Великого у 1355 році. Однак у спільних питаннях вони зобов”язані були звертатися до Севлюського старости і його присяжних. Їх розсуд був обов”язковий, як для спільних сторін, так і для начальника королівського майна, коменданта замку “Нялаб”. Королівські привілеї поширювалися і на міську парафію, яка була підпорядкована Естерганському митрополитові.
1301 року помер угорський король Андрій Третій, останній із династії Арпадовичів. Папа Боніфацій УІІІ призначив угорським королем принца неаполітанського із родини Анжу – Карла Роберта. Цей король у 1307 році подарував місто Севлюш феодалові Беке Боршо, котрий побудував тут замок “Канків”.
Але частина феодалів, а до них приєднався й Беке Боршо, хотіли бачити на угорськім троні чеського короля Вацлава Другого і виступили проти Карла Роберта. Цей виступ потерпів поразку. Замок “Канків” був узятий, відтак зруйнований. Місто та навколишні володіння король подарував феодалові П. Перені за заслуги, здобуті в битві з турками в 1396 році біля болгарського Нікополя.
Після монголо-татарського нашестя, 1240 – 1241 р.р., територія теперішнього Виноградівського району, як і всього краю, зазнала значного спустошення. Населення його різко зменшилося. Але угорський король Бела ІУ закликав на ці землі німецьких та італійських колоністів.
Король Стефан поділив країну на райони – комітати. Спочатку це були “королівські” комітати (столиці), на чолі яких стояв королем призначений ішпан (наджупан). Але вплив дворян дедалі зростав і після видання королем Ендре І “Золотої булли” 1222 року “королівські комітати” перетворилися у “дворянські комітати”.
У кінці ХІІІ ст. утворився Угочанський комітат, вже як “дворянський”. Назву свою дістав від назви села Угоча, що вперше згадується в документі за 1313 рік, у зв”язку із затвердженням Севлюського пароха св.Петра на посаді митрополита. Вдруге Угоча згадується в 1332 –1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священником. Село Угоча, що дало назву комітатові, виникло десь у другій половині ХІІ століття, і воно, мабуть, дістало назву від імені першого жупана комітату, котрий у цьому селі жив.
Але, починаючи вже з другої половини ХІІІ століття, столицею головних ішпанів було село Королево, осередок угочанського королівського майна. Отож, село Угоча втратило центральну роль і безслідно зникло. За твердженнями деяких дослідників, воно знаходилося десь на околиці села Сасова і, мабуть, з ним злилося.
Існує й інша версія. За народним переказом, поселення Углича – Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщину. Його заснували втікачі від жорстокого феодала Дракули із Мараморського села Угля. Ці вугличі випалювали дерев”яне вугілля для ковалів тирана Дракули. Згодом на острові було зведено дерев”яну фортецю, оточену земляними валами та глибокими ровами. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові. Поселення Углича – Угоча зникло безслідно.
Головними жупанами Угочанського комітату завжди були представники роду Перені. Центр домінії роду Перені знаходився у фортеці “Нялаб” поблизу Королева. 1350 р. у фортеці “Нялаб” перебував каноник Бенедикт Ком”яті, як учитель дітей Перені. Тут він переклав частину Нового Завіту з латинської мови на угорську. Й у 1533 році цей переклад надрукували в польському місті Кракові. Це була перша книга, надрукована угорською мовою.
Герб міста Севлюша – Виноградова.
На сріблястому полі зображено три зелені листки винограду, що чергуються із трьома золотими гронами. Черенки листків і грон знаходяться в центрі поля. Це старовинний герб. На гербі міста з кінця ХІХ століття на сріблястому полі зображений виноградар, що в правій руці тримає три грона. Одяг виноградаря синій, фартух – сріблястий, грона – золотисті, а листки і грунт – зеленого кольору. У 1908 році затверджений герб зображує гусара в угорській формі, що в правій руці тримає одно гроно. Старий герб Угочанського комітату, то він не зберігся.
Онисько М., м. Виноградово (на конкурс "Легенди рідного краю") |
|
|
| |
|
|
|
|
