|
26 біографій
Юлій Боршош –Кум’ятський
(1905-1978 )
Він був педагогом і поетом. Походив із селянської родини, віддавав свої знання і вміння, талант своєму народові прагнув навчання і виховання молоді. Він розумів, що необхідно, щоб люди були письменними, це їм відкриває шлях до хорошого життя, добробуту, свободи та щастя.
Незважаючи на заборони й переслідування з боку тодішніх властей Чехословаччини та Угорщини, він навчав верховинських дітей українсько. Мовою в селах – Боржавському Лузі, Кобилецькій Поляні, в м. Рахові та Міжгір’ї
Він завжди ставився до педагогічної роботи з почуттям відповідальності, розуміючи, що вчитель є прикладом для дітей, носієм знань і здобутків поколінь людей.
Юлій Боршош – Кум’ятський розпочав свою письменницьку діяльність в 20-х роках і поштовхом до неї була материнська пісня, яка відкрила шлях у світ. Його поезія проникнута ідеєю народності, любові до рідного краю і свого народу. Він закликає дітей вчитися. Любити свій рідний край і рідну українську мову.
Підручник "Ужгород" (для шкіл)
Олександр Маркуш
(1891-1971)
О.Маркуш хотів, щоб його народ був письменним, культурним, залучав людей до громадської роботи. З його ініціативи пожвавилась діяльність хат- читалин товариства “Просвіта ”, організовувались колективи художньої самодіяльності, які ставили в селах Тячівщини та Хустщини п’єси “ Наталка-Полтавка”, “Запорожець за Дунаєм“. Маркуш був істориком шкіл, дбав, щоб були створені драмгуртки для молоді, шкільні дитячі хори, активно співпрацювали у справі виховання молоді батьки і вчителі. Він хотів, щоб стосунки в колективах шкіл були інтелігентними, вимагав від учителів бути поміркованими, стриманими, але, водночас, вимогливими.
Маркуш прагнув, щоб до дитини ставились як до особистості, виступав, щоб дітей не карали, хотів, щоб діти самі зрозуміли, що їм потрібно вчитись, пізнавати нове, невідоме.
Він теж редагував молодіжні часописи “Віночок ”, “Наш рідний край ”(1923-1939 ). Відомі також оповідання Олександра Маркуша, де головними героями були прості люди, діти, які ростуть розумними, вольовими, кмітливими і стійкими.
Підручник "Ужгород" (для шкіл)
Василь Гренджа- Донський
(1897-1974)
Провідне місце в історії літературного розвитку посідає В.Гренджа-Донський – письменник журналіст, громадсько-культурний діяч.
Багато в чому йому довелось бути першим : поетичну збірку “Квіти з терням” (1923) написав українською літературною мовою, під його редагуванням виходив перший закарпатський літературно-художній журнал “ Наша земля”(1927-1928), що пропагував українську літературу та культуру.
Народився він в с. Волове (сьогодні Міжгір’я ) в сім’ї лісоруба. Закінчив церковну дяко - учительську школу, з 12 років почав працювати помічником дяка листоношею. А в 1915 році його мобілізовано до австро-угорської армії, відправлено на фронт. Брав участь в Угорській революції. Після нелегального повернення додому видає свої перші поетичні збірки: “Квітки з терням ”(1923), “ Золоті ключі”(1923), “Шляхом терновим ”(1924).
В.Гренджа - Донський фактично в своїх творах започаткував нову українську літературу на Закарпатті. Він був оптимістом і мав веселу вдачу, любив товариство, був його душею, співав українські пісні, захоплювався грою на сопілці. Після того, як Закарпаття було окуповано фашистською Угорщиною він потрапив до концтабору, а потім до Братислави. Так доля роз’єднала його з улюбленою донькою Зіркою, яка опинилась в еміграції. Після смерті батька вона видала його твори в 12-ти томах, пропагувала його спадщину.
До 1939 року поет жив і працював в Ужгороді, де нині його знають і шанують, його ім’я носить ЗОШ № 6, вулиця, на будинку встановлено меморіальну дошку.
І славу рідного краю ми читаємо в його рядках:
“ Тобі, рідний краю, і честь і любов,
Хай вітер гуде пісню волі.
За тисячу років і сльози, і кров
Промовив народ у нево
За волю народу, що знову воскрес,
Життя ми готові віддати,
, Щоб сонце свободи світило з небес
За наші зелені Карпати”
Підручник "Ужгород" (для шкіл)
Федір Потушняк
(1910-1960)
Сільський вчитель, викладач гімназії, доцент університету Федір Михайлович Потушняк усю свою діяльність, усе своє життя присвятив закарпатському народу, його освіті та культурі. Він проявив себе, як талановитий письменник, змальовуючи реальні картини життя селянства, безправ’я, голоду, злиднів і вершиною його творчості став роман – епопея “Повінь ”, в якому автор талановито відтворив життя і боротьбу трудящих Закарпаття на поч.. ХХ ст. Ф.Потушняк у своїх новелах змальовував злидні селян, створив виразні образи панів, багачів, які ображають та принижують селян.
Він як викладач виховував студентів громадянами Карпатського краю. Свої дисципліни викладав на високому рівні, прищепляючи студентам любов до етнографії, археології та краєзнавства, організовував археологічні розкопки.
Підручник "Ужгород" (для шкіл)
Михайло Томчаній
(1914-1975 )
Михайло Іванович Томчаній народився в с. Горянах поблизу Ужгорода в сім’ї священика-бідняка. Навчався в Горянській семирічці і Ужгородській горжанській школах, а з 1932 по 196рр. – у Мукачівській торгівельній академії. Служив у чехословацькій армії, працював у поштовій службі. З 1945 року - в Ужгороді. Довгий час очолював організацію Спілки письменників в України, обирався депутатом Ужгородської міськради, був членом редкомісії ряду друкованих видань.
Він писав оповідання і повісті, які перекладались багатьма мовами. Особливої популярності здобули його романи “Жменяки ”, “ Тихе містечко”, “Брати ”.
Помер в 1975 році. В будинку, де він жив і творив відкрито меморіальну дошку.
Підручник "Ужгород" (для шкіл)
Пастелій Іван
(27 січня 1741, с. Мала Пастіль, теп. Пастілки Перечинського р-ну Закарпатської обл. — 1799, Мукачево) — педагог, історик, літератор і громадський діяч.
Після навчання працював викладачем у Мукачівській богословській школі, а також священиком.
З його історичних робіт виявлено «Історію Мукачівської єпархії» (додаток до праці М. Лучкая «Історія карпаторусів») та «Про походження русинів». У цих працях (зокрема другій) велика кількість матеріалу стосується історії закарпатських лемків. З художніх творів відомий сатиричний вірш «Піснь пастиря душевного», написаний народною лемківською говіркою. Тут перші букви кожної із строф складають прізвище автора.
Творчість І. Пастелія позитивно оцінив Іван Франко в праці «Карпаторуське письменство», назвавши Пастелія «чоловіком вільнодумним».
Олександр Митрак
(16 жовтня 1837, с. Плоске Свалявського району — 17 березня 1915, с. Росвигово) — письменник, фольклорист і етнограф.
Після закінчення Ужгородської богословської семінарії (1862) був священиком у селах Закарпаття. Друкуватися почав у 1864 р. Писав поезії («Хмарно, темно…», «Любіте наш народ», «Добре тому багатому»), етнографічні нариси про життя, побут і звичаї закарпатських горян, у тому числі лемків («Дорожні враження на Верховині», «Руський народ», «Народне весілля у гірських русинів»), збирав народні пісні, частина яких надрукована у збірці Я. Головацького «Народні пісні Галицької та Угорської Руси». Склав російсько-мадярський (вид. 1881) та мадярсько-російський (вид. 1922) словники. У творах, зокрема художніх, використовував говірку закарпатських лемків (лемаків).
Микола Нодь
(1819, м. Бошвар, Угорщина — 1862, Відень) — літератор, музикант, громадський діяч.
Закінчивши Ужгородську богословську семінарію, став викладачем семінарії, потім парохом у Відні, ректором Віденської духовної семінарії.
Налагодив зв'язки з галицькими українськими культурними діячами, підтримував український національний рух, проголошував єдність української культури. Видав дві збірки поезій: «Руський соловей» та збірку пісень для дітей «Пам'ять із отпуста добрим дітям» (Відень, 1851), що мали велике значення для розвитку освіти, культури серед українців Закарпаття, зокрема лемків. Складав мелодії до пісень. Мова його творів народна, колоритна, виразна. Друкував свої твори в західноукраїнській пресі, зокрема у «Віснику», в альманахах Пряшівської літературної спілки. Талановитий диригент, керівник хорів.
Поруч з О. Духновичем та О. Павловичем був одним з найпопулярніших українських літераторів Закарпаття, членів Пряшівської літературної спілки.
Анатолій Кралицький
(1835, с. Чабини, тепер Межилабірський округ, Словаччина — 1894, Мукачево) — літератор-прозаїк, громадський діяч.
Навчався в Ужгородській духовній семінарії, працював (з 1858 р.) учителем, а з 1869 р. і до кінця життя — ігуменом Мукачівського монастиря.
Зібрав велику бібліотеку. Багато книг подарував йому український учений М. Драгоманов. Пересилав він Драгоманову етнографічні та фольклорні матеріали для збірників «Малоруські народні пісні», «Малоруські народні перекази». Листувався з І. Франком, який друкував окремі праці Кралицького в журналі «Життя і слово».
Друкувався у всіх закарпатських виданнях. Особлива його заслуга в збиранні і публікації пам'яток давнини, етнографічних і фольклорних матеріалів.
Заслуговує на увагу серія статей у «Науковому сборнику галицко-руской матіци» (1866, вип. І—IV), залишив нариси про О. Духновича, А. Коцака, В. Поповича та ін. Автор багатьох оповідань з життя рідного краю, закарпатських лемків. Видав повість «Князь Лаборець» (1863) та ряд інших.
Олександр Павлович
(19 вересня 1819, с. Шариське Чорне Бардіївського округу, Словаччина — 25 грудня 1900, Вишній Свидник, Словаччина) — поет, громадський діяч, педагог.
У 1847 р. закінчив Трнавську духовну семінарію, працював священиком.
Свого першого вірша «Гори, гори зелененькі, як вас не видати…» присвятив передчасно померлим батькові і матері.
Вже у віршах студентських років проявив любов до рідного народу. Вірний своєму народові залишився протягом усього життя.У своїй творчості виступив як активний поборник єдності слов'ян. «Чтоби ріки словянской жизни злилися в одно море», — заявив він у вірші «Дума об отамане Подкове». За життя опублікував лише одну збірку — «Песник для маковецкой руской детви» (1860). Збірка віршів «Венец стихотворений» вийшла після смерті О. Павловича у 1920 р.
З великим зацікавленням стежив за розвитком літературного життя слов'янських сусідів. В українцях, які жили на північному схилі Карпат, вбачав своїх кровних братів.
Іриней Легеза
(Іван Лацуга, 1 квітня 1861, с. Тур'я Бистра, теп. Перечинський р-н Закарпатської обл. — 1922, с. Кленове, там же) — письменник і громадський діяч.
Вчився в Ужгородській гімназії та духовній семінарії. Працював парохом у рідному селі та в с. Кленовому, де розгорнув громадську працю (організував кредитні каси, кооперативи «Братства тверезості»), закликав будувати школи та ін.
Був автором численних оповідань — гумористичних («Циган і смерть», «Як став Максим віщуном», «Кінець фіглям»), психологічно-моралізаторських («Андрій, блудний син», «Св. вечір», «Чорна яма», «Жебрак», «В'язник», «Як продав Ондуляк Тирчуну»), соціально-побутових («Чичанич», «Бочка зі сливами», «Скупий Іцко», «Послідня карта») про скупість глитаїв, моральне їх виродження та убогість думки; протиставляв їм здоровий глузд селян-лемків.
Оповідання І. Легези часто передруковувалися в різних газетах і після смерті автора.
Емілій Кубек
(23 листопада 1867, с. Штефурів Свидницького округу, Словаччина — 17 липня 1940, США) — закарпатський письменник, дослідник життя лемків.
Після закінчення духовної семінарії (1881) став священиком. У с. Снаків розгорнув культурно-освітню діяльність, допоміг збудувати дорогу, розводив сади, сприяв удосконаленню способів господарювання, подбав про побудову школи, заснував хоровий і драматичний гуртки, дописував до періодичних видань.
У 1904 р. емігрував до США. Тут написав ряд літературних творів. Найбільший з них є роман «Марко Шолтис» (1918—20). У 1922 р. надрукований у чотиритомнику творів Е. Кубека.
Твір розповідає про життя закарпатських лемків, написаний лемківською говіркою з незначною домішкою церковнослов'янських і російських слів. Дія «Марка Шолтиса» відбувається, починаючи від 70-х рр. ХІХ ст., і закінчується у 1917 р. в одному із сіл Пряшівщини. Автор дуже вдало змалював життя і побут лемків. Менші прозові твори («Єдно виданіє», «Пасхальний дар», «Після дождя — сонце», «Кому што Бог обіцяв» та ін.) теж пов'язані з життям закарпатських лемків в еміграції.
Ірина Невицька
(10 грудня 1886, с. Збуцька Біла Гуменського округу, Словаччина — 21 листопада 1966, Пряшів) — письменниця і активна громадська діячка.
Початкову освіту здобула в Сабинівській німецькій школі, вчилася в Пряшівській учительській семінарії. Живучи у Пряшеві, потім Ужгороді, писала вірші (псевд. — Анна Новак, Анна Горіяк), друкувала їх у календарях, збірниках, закарпатській періодиці. Писала також публіцистичні статті, нариси, казки, повісті, драми. Більшість її творів не опубліковано. Є авторкою першого закарпатоукраїнського історичного роману «Правда побідила» (Пряшів, 1924).
У 1929 р. видала збірку «Дарунок». Заснувала перші драмгуртки, читацькі гуртки, недільні школи, читала лекції про літературу і мистецтво.
Була організатором першого жіночого товариства «Союз руських жінок» у Пряшеві. В Ужгороді заснувала жіночу секцію «Просвіти». На початку 30-х рр. у Пряшеві видавала літературною українською мовою газету «Слово народа» — першу таку у Сх. Словаччині. Видала перший календар «Союзу руських жінок». З її ініціативи відбувся в Ужгороді перший Жіночий конгрес. З 1939 р. жила у Пряшеві.
Лука Дем'ян
(6 червня 1894, с. Верхні Ворота, тепер Воловецький район Закарпатської обл. — 16 травня 1968, м. Мукачево) — письменник, збирач фольклору. Закінчив неповну середню школу. Літературну діяльність розпочав збиранням і обробкою фольклорних матеріалів.
Один з перших закарпатських письменників, який почав писати твори сучасною мовою. Окремо вийшли: «Чорт на весіллі» (1921), «Відьма» (1924), «Із села» (1943), «Весілля без жениха» (1956), «Зустріч» (1961), «Оповідання синіх Карпат» (1966). У його обробці вийшли дві збірки закарпатських народних казок — «Зачарована підкова» (1959), «Казки» (1969). Шість оповідань включено до збірки «Закарпатські приповідки», що видана в Югославії («Руське слово», Нови Сад, 1979). У творах змальовується життя закарпатських селян, переважно лемків.
Іван Ірлявський
(1919—1942) — поет. Народився 1919 р. в с. Ірляві (звідси псевдонім Івана Рошка) у бідній сім'ї. 1938 р. закінчує Торговельну академію в Мукачеві, певний час працює в банку Ужгорода. 1939 р. вступає в ряди вояків Закарпатської України. Переїздить до Праги, де працює машиністом, коректором, поліграфістом при українському націоналістичному видавництві «Пробоєм». Зближається з поетами-пражанами. Належав до Культурної Референтурі Проводу ОУН (керівник — О.Ольжич). У складі похідної групи ОУН добираються до Києва. На початку 1942 р. його арештовує гестапо. 21 лютого разом із О. Телігою та її чоловіком розстріляний в Бабиному Яру.
Його перу належать поетичні збірки «Голос Срібної Землі» (1938), «Моя весна» (1940), «Вересень» (1941), «Брості» (1942).
Миколая Божук
(1907-1938)
Народилася Василина Божук 3 січня 1907 року у мальовничому селі Великий Бичків. Про зміну свого імені говорила: «Я не Миколая, а Василина. Назвалась так тому, що є у нас дві Василини Божуківни, обидві дочки селян, братів Божуків... Тому по батькові Миколі прибрала я собі його ім'я».
Початкову освіту Миколая Божук здобувала в рідному селі, її літературний побратим Юрій Станинець згадує: «Коли одного разу на толочці вчула від сестринниці Василини Божук вірш і дізналася, що є школа, де вчать таких віршів, вона після закінчення народної школи проти волі батьків втікає до Ясіня і доти плаче, поки батько не записує її до горожанської школи». Після горожанки Миколая Божук у 1928 р. закінчила Ужгородську вчительську семінарію.
Будучи студенткою, друкувала вірші у журналах «Пчілка», «Наш рідний край» у коломийській «Жіночій долі» та львівській «Новій хаті». На формування світогляду Миколаї Божук великий вплив мали твори Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки. Багато видань вона отримувала від В.Ґренджі-Донського.
Юрій Станинець згадує, що Миколая Божук мала з ранніх літ шляхетну душу і чутливе серце. Тоді, коли її ровесниці метою життя вважали особисте щастя, вона плекала в собі крім свого щастя любов до свого народу. «Коли я їй написав, як москвофіли переслі¬дують мене тільки за те, що кінчив українську гімназію, вона ці¬лим серцем співчуває мені і обсипає втіхами, порадами: «Хто терпен, той спасен!»,«... де щира праця, там схід добрий мусить бути..., хто працює, той терпіти мусить».
На новий 1927 р. 19-річна Миколая Божук розмірковує про зміст життя патріотичної молоді.
«Життя - то терниста дорога, через котру мусимо переходити. Є люди, котрим життя, - то байдужість. Они з дня на день переживають і не думають на свої діла, не числяться з тими ділами, які зробили на користь другому, бо їх не мають, бо тільки думають на свої розкоші, як би веселіше день провести... Ми ж не з тих, котрі внішну красу тільки починають і до неї моляться поганськими
словами і думками! Ми ті, що жодних терпінь не бояться і всі неприсмности і прикрусти силуються побороти! Ми находимося в терпіннях, але можемо мати надію, що прийде хвиля, що і для нас зігріє ясне сонце».
На думку Миколаї Божук, де немає страждань, «там не б'ється життя», з неволі людину може вирвати лише праця. Втішала себе думкою: «Засвітить колись і мені доля щастя». А своє щастя вона пов'язувала з щастям народу. «Знаєте, — писала Миколая Божук у листі до Ю. Станинця від 10 квітня 1927 р., - шо мене зробило б щасливою? Бачити добрі овочі своєї праці, щоб та праця була ко¬рисна для других! А потім бути і жити біля такої душі, котрої ціль життя та сама, і так спільними силами працювати і працювати аж до смерти на користь нашого любимого Народа!!!»
У вірші «Прощай, матусю» Миколая Божук розкрила суть учительської праці:
Я буду зорі розсівать.
Найчастіше поетка зверталася до пейзажної та інтимної лірики. У природі вона шукала спокою і розради. Просила сонце, місяць, вітер, бистру Тису, сиву зозулю розвіяти вічну тугу, чорні, сумні думи, віднести у далекі краї лиху долю. Мотиви смутку, печалі не є у ліриці Миколаї Божук домінуючими, переважають оптимістичні настрої, надія на щастя. Вона найчастіше асоціюється з приходом веселої весни, цвітінням садів, співом пташок, ясним сонцем.
У вірші «Ні, не співатиму пісень» Миколая Божук писала:
Ні, не співатиму пісень
Про смуток, сльозоньки ряснії
Віддам я смуток, холод весь
Привітній радості - весні.
У багатьох творах Миколаї Божук звучать заклики присвятити життя рідному краю, жити «на втіху рідній стороні». Звертаючись до милого серцю краю, заявляла:
За тебе в бій готовая!
В надіях вся душа моя.
«Тобі, рідний краю».
Поезія Миколаї Божук зросла на грунті народної пісні, про що свідчить мелодика, ритміка, народно-пісенні образи. Багато її тво¬рів просяться на музику. В.Ґренджа-Донський порівнював лірику Миколаї Божук з пташиним співом, «шумом пливучих вод».
Сучасники поетки згадують, що вона дуже любила квіти - особливо білі троянди і білі лілії. По смерті біля її хати ще довго сиротіли вони, символізуючи красиве і водночас тернисте життя Микопаї Божук, що згоріла так передчасно.
Умови життя і передчасна смерть не дали можливості розвинутися її таланту, але й тим, що залишила по собі, за словами Юрія Станинця, «й так заслужила собі, щоб її ім'я зоріло на закарпатському мистецькому небі між найяскравішими зірками».
Оцінюючи творчий доробок трьох закарпатських поетес - Марійки Підгірянки, Миколаї Божук і Марусі Тисянської, Максим Рильський писав: «Вірші всіх трьох овіяні чистим і світлим подихом народної поезії. І нема тут ніякої стилізації, ніякого формального наслідування. Всі три поетеси виросли на народній пісні, виховані й викохані нею, всі три - сущі дочки народу».
Надія Ференц «Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2007 рік
Василь Боржавин (Сочка)
(нар. 1922)
Василь Андрійович Сочка-Боржавін народився З січня 1922 р, в місті Берегові у вчительській родині. Більшу частину свого дитинства провів в Ужанській долині. Скінчивши навчання в народних школах у Кострині й Перечині, далі здобував освіту в Ужгородській та Хустській гімназіях. Улюбленими педагогами були для нього в Ужгородській гімназії русинський письменник Алексій Фаринич (літературний псевдонім - Альоша Маковчанин), біолог і керівник скаутів імені Александра Духновича Степан Фодор, ерудований латиніст Андрій Контрош. У Хустській гімназії найбільший вплив на майбутнього письменника мав літературознавець і фольклорист Петро Васильович Лінтур, який керував літературним гуртком, активними членами якого були знані в майбутньому письменники Дмитро Вакаров, Іван Чендей, Василь Сочка-Боржавін, Петро Продан, Михайло Кемінь, а також майбутні викладачі Ужгородського університету Кирило Галас, Василь Орос, Михайло Симулик.
Філологічно-славістичні науки Василь Андрійович опановував у Будапештському університеті Імені Петра Пазманя. 1941-1944 воєнних років у Будапештському університеті навчалася серйозна група молодих літераторів, поміж якими були Еміл Балецький, Олег Грабарь, Дмитро Вакаров, Петро Продай, Василь Сочка-Боржавін, Семен Панько, Кирило Галас, Юрій Керекеш, Йосиф Архій, Ми¬хайло Симулик, Михайло Бубряк. Писали вони і поезію, і прозу, брали участь у літературних конкурсах при газеті «Русское слово», яку в Ужгороді видавав колишній прем'єр-міністр першого уряду Підкарпатської Русі Андрій Бровді.
Вже в ті часи Василь Сочка-Боржавін друкує свої поезії в ужгородських газетах «Русская правда», «Русское слово», а перші короткі прозові твори в «Карпаторусском голосе» і в газеті «Словенска єднота», яку сорокових років угорські словаки видавали в Будапешті. А першу поетичну книгу Сочки-Боржавіна «Горьі и доля», як шістнадцяте видання в «Бібліотеці сучасних угроруських письменників», випустив Андрій Бровді.
Завершував свою вищу освіту Василь Андрійович, як і Петро Продан, Кирило Галас, Юрій Керекеш, із-за воєнних подій не в Будапешті, а в Ужгородському університеті.
В повоєнні роки В.А. Сочка-Боржавін працював референтом в обласному управлінні в справах мистецтв, лїтпрацівником газети «Закарпатська правда», тривалий час вчителював у школах Тячівського, Мукачівського, Берегівського районів. Більше восьми років пропрацював у Закарпатському інституті вдосконалення вчителів, де займав посаду завідуючого кабінетом національних шкіл (з угорською та румунською мовами навчання).
Як письменник, Василь Сочка обрав псевдонім Боржавін на честь свого батька Андрія Івановича Сочки, який був вихідцем з Боржавської долини. Мав ще й такі псевдоніми: Александр Андрейчик, Юрій Соколич. Штефан Соколич, М.Варга, Александр Янкович, Янко Руснак і криптоніми В.С., С.-Б.
Історик літератури, поет, прозаїк, публіцист і педагог Василь Сочка-Боржавін є автором одинадцяти книг, три з яких написано російською мовою, дві - українською, а шість - русинською. У співавторстві з Людвиком Філіпом написав правдиву «Історію культурно-просвітницького Товариства імені Александра Духновича від 1923 до 2003 року». В.А. Сочка-Боржавін упорядкував три календарі-альманахи Товариства Імені Александра Духновича на 1995, 96 і 97-ий роки, які були видрукувані в Ужгороді.
Його твори - більше 260-ти публікацій! - з'являлися у виданнях Словаччини, Угорщини, Чехії, Польщі, Сербії, Америки, України. Широко був представлений у трьох дорадянських літературних альманахах і чотирьох післявоєнних антологіях, дві з яких видрукувані в Словаччині, по одній - в Сербії і в Україні.
Кращими творами Василя Сочки-Боржавіна, як історика літератури, є книги «Будителі Підкарпатських русинів» (Ужгород, 1995), «Слідами словацьких будителів» (Ужгород, 2003), літературознавчі нариси про Александра Духновича.
З поміж російськомовних книг В.А. Сочки-Боржавіна мусимо виділити доповнене видання його поетичного збірника «Горьі и доля» (Ужгород, 1990), яка мала широку пресу серед письменників різних країн і добру частку поезій з якої перекладено чеською мовою. В цій же книзі вміщено кращі новели, оповідання, дорожні нариси та спогади про Ф.Потушняка, П.ЛІнтура, Ю.Гойду, М. Томчанія, Д. Вакарова, Е. Балецького, С. Панька...
Серед педагогічних праць В.А. Сочки-Боржавіна слід відзначити глибокі теоретичні розробки «З історії русинських шкіл Австро-Угорщини та Чехословаччини» (1996), «Дещо про давні школи й підручники» (2005) тощо.
Чимало як поетичних, так прозових творів В.А. Сочки-Боржавіна перекладено чеською, українською, угорською, словацькою мовами. До поезій ювіляра неодноразово зверталися відомі композитори, такі як Іван Керецман, Штефан Ладижинський та інші - ці пісні виконуються й нині різними виконавцями,
Усе своє життя талановитий письменник В.А. Сочка-Боржавін займав чітку народницьку - русинську! - позицію, про що свідчать його пристрасні виступи на різних форумах, симпозіумах, конференціях, з'їздах в Ужгороді, Пряшові, Свиднику, Празі, Будапешті, Новому Саді, Криниці.
Іван Петровцій «Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2007 рік
Іван Ольбрахт
(1882-1952)
Двадцяті - тридцяті роки минулого століття завдяки входженню Закарпаття у Чехословаччину, котра на той час саме славилася демократією, стали в культурному житті краю часом небувалого культурного прориву. На Закарпатті з'являються, зокрема, письменники, що пишуть живою народною мовою - їхні твори досі не втратили своєї вартості. Назвемо їхні імена-Василя Ґренжі-Донського, Зореслава, Олександра Маркуша, Луки Дем'яна, Юлія Боршоша-Кумятського, Федора Потушняка - вони досі становлять золотий фонд нашої літератури. Багато письменників, що творили обличчя літератури інших країн, також саме тоді відкрили для себе загадковий край Закарпаття. Але найбільше творів, що прозвучали на весь цивілізований світ, створили чеські письменники. Досі не втратили читача твори на закарпатську тематику Карла Чапека, Владислава Ванчури, Станіслава Кости Неймана, Ярослава Затлоукала. Але першим серед них був і залишається Іван Ольбрахт. У Колочаві на Міжгірщині, де письменник тривалий час жив, збираючи матеріали до роману «Микола Шугай, розбійник», ще живуть люди, які його пам'ятають.
Уперше Іван Ольбрахт приїхав до Колочави у 1931 р., коли минуло всього-навсього десять років після смерті розбійника Миколи Сюгая, що в романі стане Миколою Шугаєм. На той час Іван Ольбрахт був уже відомим письменником і громадським діячем.
Народився Каміл Земан (справжнє ім'я та прізвище письменника) 6 січня 1882 р. в Семілах - промисловому районі Підкроношшя у Північній Чехії. Батько його був письменником демократичних поглядів, увійшов у літературу під псевдонімом Антал Сташек. Закінчивши гімназію в Карловому Дворі та юридичний факультет університету в Празі, Каміл Земан спочатку працює в чеській газеті «Дєяніцкі лісти» у Відні, о згодом у соціал-демократичній газеті в Празі «Право люду». Після того, як побував у Москві делегатом ще неіснуючої Компартії Чехословаччини на ІІ-му конгресі ІН-го Інтернаціоналізму (1920р.), стає одним із організаторів компартії та редактором її газети «Руде право». В 1924 р. за прокомуністичну промову на мітингу в Сілезькій Остраві на два місяці потрапив за грати. В 1928 р. його вдруге арештували, на цей раз як редактора за публікацію в газеті статті Володимира Леніна «Поради стороннього». Серед книжок його нарисів та репортажів - тритомник «Картини сучасної Росії» (1920 р.), де він захищає країну Жовтня від так званих наклепів. Претендуючи на славу чеського пролетарського «буревісника», створює в 1928 р. революційно-історичний роман «Анна-пролетарка». Але світову славу Іванові Ольбрахту приносить саме роман «Микола Шугай, розбійник» (1933 р.), створений на закарпатській, тоді підкарпаторуській, життєвій і фольклорній основі.
Ще в 1923 р. постать Сюгая (Шугая) спробував романізувати угорський письменник Белла Ілеш, теж комуніст, але йому так і не вдалося знайти щасливу точку взаємоперєтину життєвої і художньої правди. Іван Ольбрахт, глибоко пройнявшись долею Верховини, що й на очах вимирала, не піддався дешевій звабі революційної романтики. Сама душа народу, що виявлялася в легенді, переказі, пісні, вхопила письменника в свою не заполітизовану стихію і наштовхнула на створення образу, що розсуває свої часові рамки. Микола Шугай Ольбрахта, попри певну романтизованість, водночас суворо реалістичний у своїй приреченій, але від того не безглуздій непокорі.
До слова: я виріс у краях, де діяв герой Ольбрахтового твору, і в найменших подробицях із життя Верховини не знайшов ані перегину, ані фальші. Можна тільки подивуватися талантові чеського письменника, що настільки зумів проникнути в глибини нових для нього стихійних народних нуртувань.
Роман швидко був підхоплений громадською хвилею І піднесений на гребінь слави. Навіть державною премією відзначений. Однак і протидія офіційних кіл була відповідною: як же так, розбійника возведено в народні герої, а чиновні благодійники краю виглядають нікчемами. Найазартніші «полемісти» вимагали вилучення роману зі шкільних бібліотек, заборони українського перекладу, що з'явився у Львові 1934 р.
Того ж 1934 р. в Празі відбулася прем'єра художнього фільму режисера Владислава Вайчури «Марійка-невірниця» за сценарієм Івана Ольбрахта та Карела Нови. Сюжетною основою фільму стало однойменне оповідання Ольбрахта. Фільм знімали в Колочаві, і в ньому блискуче замінили професійних акторів самі колочавці. Хто бачив і побачить фільм, згодиться зі мною, що він справжнє досягнення кіномистецтва, яке чомусь широкій аудиторії так і не доступне, хоч сам фільм на Закарпатті є.
Чеський літературознавець Рудольф Гавел писав, що Іван Ольбрахт «сказав чеському читачеві про Закарпаття більше, ніж усі державницькі газети й журнали за попередні понад десять років...»
Гавел говорив про публіцистику Ольбрахта. Справді його книги «Земля без імені»( 1932), «Гори і століття» (1937) - то безпощадні в своїй правді документи з життя Закарпаття, які нині варто прочитати б горластим діячам, що подібну демократію насаджують горам тепер. Демократія, насаджена зверху, - тільки хитра форма визиску. В цьому переконуємося щодня.
У Радянському Союзі цінували Ольбрахта, в тому числі й за книги про Закарпаття, адже вони розвінчували «буржуазний рай», як тоді висловлювалися наші ідеологи.
Та в 1973 р, вперше вийшла у «Карпатах» перекладі Семена Панька під назвою «Сумні очі Ганни Караджичевої» книжка Ольбрахта «Голет у долині». Для нас, видавців, то було несподіванкою, але саме видання мало не пустили під ніж. Вичитали таке, що перекидалося з масариківських часів на компартійні...
Навіть сьогодні, коли читачів, у силу відомих причин, дуже й дуже поменшало, роман Івана Ольбрахта «Микола Шугай, розбійник» прочитає кожен закарпатець, котрий взагалі щось читає.
Іван Ольбрахт став і сам героєм роману. В 1982 р. вперше побачив світ, а в 2001 р. перевиданий роман Івана Долгоша «Колочава», де постать великого чеського друга Закарпаття оживає для небайдужих до свого минулого. А в Колочаві є музей Івана Ольбрахта, є пам'ятник роботи скульптора з Міжгірщини Михайла Беленя. Бюст Івана Ольбрахта в Ужгороді можуть побачити в літературному музеї Закарпатської організації Спілки письменників України.
Помер Іван Ольбрахт у Празі 30 грудня 1952 року.
Петро Скунць «Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2007 рік"
Федір Зубанич
(1947-2004)
Федір Зубанич заявив про себе в літературі, спершу як документаліст, на початку 70-х років минулого століття. То була книжка нарисів «Едельвейси Європи». Проблеми гірського села його оточували змалку, тож вони і непокоїли молодого тоді письменника. А що він блискуче володів матеріалом, а також літературним словом, в 1973 р. стає лауреатом премії масового журналу «Україна». Художньо-документальна повість Ф.Зубанича «Довбушеві гори» виходить 1977 р. у видавництві «Молодь» 50-тисячним накладом. Тепер такого тиражу не набирають навіть детективи.
Народився Ф.Зубанич 5 березня 1947 р. в містечку Великому Березному на Закарпатті. Колгоспів тоді ще не було, селяни жити зі скупої землі не могли, ото й пишеться, що виріс у родині лісоруба. Але робота в лісі для закарпатця - то був тільки щасливий підробіток, а не постійне заняття. Найважчі повоєнні часи припали на раннє дитинство Федора, отже, він їх не запам'ятав. В гори прийшли колгоспи, але в них щось заробити міг хіба що механізатор. Навчається Федір у профтехучилищі механізації сільського господарства і підробляє вантажником у комбінаті комунальних підприємств. Побув і трактористом у колгоспі. Але журналістський дар відкриває хлопцеві дорогу в комсомольську газету «Молодь Закарпаття». Факультет журналістики Федір закінчив заочно. Військову службу відбував у радянській групі військ у Чехословаччині і там здійснив літературну диверсію відносно автора цих рядків: на мою
поему «Розп'яття», тираж якої було знищено, написав позитивну рецензію у газеті групи військ. Міг бути великий скандал. Обійшлося. У 1973-79 рр. працював у секторі преси ЦК комсомолу України. Там його талантові було затісно, як і згодом у компартійній газеті «Правда Украиньї». Знайшов творчу віддушину аж у 1990 р., коли потрапив у колектив головного літературного журналу на Україні «Вітчизна». Але й журнал матеріально занепав.
Живучи в Києві, письменник уже не живе лише закарпатською тематикою. Зокрема, в 1980 р. виходить його «лірична сюїта» «Полонина», в якій, проте, письменника часто перемагає журналіст. Зате документальні твори Зубанича являють нам якраз неабиякий письменницький хист. Справжнім успіхом нашої документальної літератури стали його літературні бесіди «Діалоги серед літа» (1982). Федір Зубанич ніби наближує до нас на відстань душевної розмови постаті відомих сучасників Костянтина Самонова, Павла Загребельного, Мустая Каріма, Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Віктора Астаф'єва, Євгена Євтушенка, Валентина Распутіна, Василя Бикова, Івана Кавалерідзе, Чингіза Айматова, - всього нарисів у книзі вісімнадцять. Багато творів Федора Зубанича з'являлося саме після поїздок -чи то до сусідньої Східної Словаччини, чи й до далекої Австралії, до інших країн, де живуть наші одноплемінники. Пам'ятаю, в 1982 р. я отримав від нього вітальну телеграму на моє 50-ліття з екватора, дорогою до Аргентини. На той час він уже об'єднав польотом бер¬кута людські серця від Карпат до Туви («Беркут - птах гірський», 1984), заново поріднив українців різних континентів «Легендою про Початок і Край Світу» (1987), оповів нам про одноплемінни¬ків, що засівають своїм талантом життя сучасної Канади («Писанка на кленовому листку», 1991).
Але близько до своєї мрії Федір Зубанич підійшов аж у 2003 р., коли вийшла книжка перша із задуманих, а може й підготовлених трьох книжок «Довколосвітня мандрівка у пошуках України». Під час останньої зустрічі з Федором Зубаничем я бачив це розкішне і до подробиць продумане автором видання. Знаю, що Федір Зубанич пару примірників залишив друзям, мені не дісталося, та я сам усе відклав на потім, сном-духом не відаючи, що бачимося востаннє. В ту зустріч, як і завжди, Федір був повен життя і свого непогамовного гумору.
Саме для того видання написав я заздалегідь, ще до 50-річчя письменника у 1977 р., вірша, де є рядки:
І тепер, як нові спасенники
Крадуть волю, немов заброди,
Я тобі, наших гір письменнику?,
напишу довгий вік свободи.
А він не скористався тим, чого я бажав йому від душі, як і багато його друзів, котрих він заряджав фантастичною любов'ю до життя. Сестра Федора, наша прекрасна співачка Марійка Зубанич, що була біля брата-письмєнника в останні дні, виконала його останню волю. Ліг він у рідну землю там, де й народився, - у Великому Березному. А от чи знайшов ту Україну, якої шукав, у довколасвітній мандрівці?
Знаю, що в Федора Зубанича в Києві залишилося немало добрих друзів, яким під силу видати ще дві книги його творів, логічно було б це зробити тепер, у рік 60-ліття письменника. А водночас зовсім нелогічно, що й перша книга, ледве з'явившись, уже стала на Закарпатті раритетом. Адже саме в нашому краї живе найближчий серцю письменника читач.
Петро Скунць «Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2007 рік"
Андрій Патрус-Карпатський
(1917-1980)
Його ім'я почало з'являтися на літературному небосхилі на початку 30-х років минулого століття. Народився Андрій Михайлович Патрус 29 березня 1917 р. в с.Теребля, що на Тячівщині. Був то період, коли Закарпаття входило до складу буржуазної Чехословаччини, яка насаджувала в краї колоніальні порядки.
Після закінчення місцевої школи А.Патрус навчається в Хустській гімназії. Молодий гімназист включається в політичне життя краю, бере участь у демонстраціях трудящих, виступає на мітингах безробітних. У 1934 р. ужгородська русофільська газета «Наш путь» надрукувала перший вірш поета «Мой клич». Його вірші почали все частіше з'являтися на сторінках русофільських видань «Карпато-русское слово», «Русскій народний голос». Під псевдонімом Сірий, Гранчак, Карпатський він друкує твори на сторінках видань «Карпатська правда», «Календар Карпатської правди», «Голос молоді». Його вірші, оповідання, памфлети представляють окремі чеські журнали та газети. У 1935 р. А.Патруса виключають із Хустської гімназії за приналежність до підпільної комсомольської групи. Він переїздить до Мукачева, де екстерном закінчує Мукачівську російську гімназію. А в 1937 р. двадцятирічний поет став автором збірки «Плетью по совести». Були у першій книжці А.Патруса вірші про природу, кохання, але переважали соціально-політичні мотиви.
У вірші «Поетам», який сприймався як творче кредо автора, А.Патрус-Карпатський закликав побратимів по перу писати хореї про гніт і голод, підняти голос на захист скривджених. Він вірив у крашу долю, у те, що тумани розвіються над Карпатами і настане весна («Осінь в Карпатах»).
А.Патрус- Карпатський не обмежував себе короткими віршами. У 1938 р. в Нью-Йорку видав книжку «Рідний край кличе», в яку, крім віршів, увійшли поеми і оповідання.
Коли на Закарпатті розпочався рух за Карпатоукраїнську державу, Патрус-Карпатський порвав з москвофільством, брав активну участь у розбудові незалежної преси, став трибуном рідної Держави.
У березні 1939 р., коли Закарпаття окупувала фашистська Угорщина, поет потрапив до концтабору, розміщеного у с.Крива, поблизу Хуста. Через кілька тижнів йому вдалося втекти з концтабору і виїхати на Західну Україну. Працював у Стрию, Львові.
Під час Другої світової війни А.Патрус воював на Південно-західному фронті - командував кулеметною ротою, працював на дипломатичній роботі при Чехословацькій військовій місії в Куйбишеві та Москві. Будучи на фронті, не кидав пера. У 1943 р. видав збірку віршів «Батьківщина кличе до бою». Через усю поезію А.Патруса-Карпатського періоду війни проходить віра в перемогу, У те, що народ «волю здобуде в огні». Жадана воля асоціюється в його поезії з традиційними образами весни і сонця («Прийде знов весна», «Палкі чуття не відірвати», «Засяє сонце щиро»).
Перемога над фашизмом сприймалася поетом як кінець злидням, стражданням рідного краю і торжество волі, яку принесли трудящим воїни-визволителі. А.Патрус-Карпатський не міг показати, як із визволенням прийшли на Закарпаття чорні дні колекти¬візації, політичних репресій, русифікації та інші «блага» тоталітарної системи.
Після визволення і возз'єднання Закарпаття з Україною А.Патруса-Карпатського направляють на роботу в газету «Закарпатська правда». Його обирають відповідальним секретарем Закарпатського відділення Спілки письменників України. У 1946 р. з'являється його збірка з символічною назвою «Одної матері ми діти». А в 1947 р. А.Патруса-Карпатського було безпідставно репресовано. На підставі звинувачень сталінські опричники загнали поета до тюрми особливого режиму за те, що «систематично співробітничав... у фашистсько-націоналістичній пресі, «працюючи в 1942-1943 рр. у Чехословацькій військовій місії в СРСР, займався шпигунською діяльністю».
Особлива нарада 11 грудня 1948 р. оголосила йому суворий вирок - 25 років тюрми. Працював у шахтах Воркути лісорубом і електропильшиком в Озерлагу, а у вільний від роботи час знайо¬мив в'язнів з історією та літературою, потай писав вірші, які скла¬ли рукописну книжечку «Голуба далечінь».
У грудні 1956 р. А.Патрус-Карпатський був звільнений з-під варти з довідкою МВС, у якій відзначалося, що він «содержался в местах заключения МВД с 12 X 1947 по 24 XI 1956,откудаосвобожден по прекращению дела за недоказательностью обвинения». 6 грудня СПУ поновила А.Патруса-Карпатського в письменницьких лавах у зв'язку з реабілітацією. За 9 років, змарнованих у тюрмах і концтаборах, йому виплатили компенсацію в сумі 6000 карбованців. У 1958 р. виходить його книжка «Що в серці найсвятіше». За нею - «Іду життям» (1960), «Бескиде, відрадо моя» (1961), «Колиска орлина» (1963), «Малиново квітнуть ялини» (1966), «Чорт на мотоциклі» (1966), «Терези часу» (1967), «Верховина» (1978).
У творчому доробку А.Патруса-Карпатського були злети, здобутки, були, як і в кожного поета, вірші-одноденки. Не судилося йому відчути атмосфери свободи й демократії у вільній Українській державі. Пішов із життя 19 квітня 1980 р. Якби доля дарувала йому хоча б півтора десятиліття, якби мав можливість відійти від канонів соціалістичного реалізму, очевидно, написав би він не одну книжку поетичних творів найвищого гатунку. Можливо, з'явилися б речі, яких ми вже ніколи не побачимо.
Минають роки, змінилася шкала соціально-культурних цінностей, випадають із літературного процесу слабші твори. Та залишаються в творчому доробку А.Патруса-Карпатського вершинні твори, якими може гордитися українська література.
Надія Ференц «Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2007 рік"
Петро Скунць
(1942 - 2007)
Колись Федір Потушняк спостеріг, що чоловіки-закарпатці тяжіють, крім іншого, до раціональності й мудрування (філософствування). Тому, підсумовує науковець: «Література закарпатця є раціональною. Вона переслідує завсігди моральну філософічну ціль, позбавлена емоції». Ці слова підтверджує творчість Петра Скунця, якій притаманний раціоналізм, сухість рядка, усічення поетичного декору, афористичність і потужний філософський струмінь. Здавалося б, що за всіми «законами жанру» така поезія мата б бути нецікавою, «черствосердого», адже від лірики чекаємо, насамперед, багатої образності, метафоричності, почуттєвості. Але Петру Скунцю вдалося відійти, завдяки специфіці таланту, від усталеного і створити власний поетичний стиль, що отримав визнання на теренах не лише України. Сьогодні, коли поету 65 («Многая, благая літ!», Петре Миколайовичу) буде зовсім природно говорити про «скунцівський вірш» не лише в сенсі «поезії П.Скунця», а й характеризуючи певний тип віршотворення.
Власне, Петру Скунцю належить поважне місце серед письменників Закарпаття XX століття. Він постав провідним поетом регіону й України як митець-шістдесятник і понад чотири десятиліття припадає до джерела Кастальського. Протягом доби «двох хрестів» творчість Петра Скунця стала символом і мужності, й чесної громадянської позиції, і відвертості, і аналітичного сприйняття подій, і раціонального мислення. У час тоталітаризму чимало люду звіряли свої думки не з «лінією партії», а саме з поезією Петра Скунця, пізнаючи границі епох, процеси розп'яття та сейсмічнозонне життя... А митець відбувся як совість народу, як знак непоборності його прагнень до справедливості, і навіть (як писав колись про Тараса) «народним гнівом став».
Ім 'я П.Скунця, як прибічника національного державотворення, люди узяли на щит в перші роки перебудови, і митець, підкоряючись, живив уми тисяч не лише поезіями, а й політичними, публіцистичними статтями. Він один із організаторів Закарпатського обласного осередку Всеукраїнського товариства української мови, згодом перший очільник Закарпатської крайової організації Руху. З початку 90-х П.Скунць - редактор першої у краї незалежної газети «Карпатська Україна» і завжди у вирі подій: «за всіх прокричати, коли всі мовчать, за всіх промовчати, коли всі кричать». Травневий подих відродження викликав до життя поета (нар. 20 травня 1942 р. в Міжгір'ї Закарпатської обл.), і Петро Скунць явився в цей світ втіленням вічного духа пробудження й оновлення.
Нині Петро Скунць - лауреат Національної премії їм.Т.Г.Шевченка, відомий в Україні та за її межами письменик, перекладач, журналіст, редактор. Автор понад десяти поетичних книг. Досвідчений перекладач з абхазької, азербайджанської, башкирської, білоруської, комі, молдавської, німецької, осетинської, російської, словацької, таджицької, татарської, угорської, чеської, чеченської мов.
З 1964 р, - член Спілки журналістів. У його доробку близько чотирьохсот нарисів, інтерв'ю, літературно-мистецьких, критичних, публіцистичних, суспільно-політичних статей, рецензій. Протягом творчої діяльності П.Скунць займався редакторською працею - упорядкував і відредагував близько півсотні книг...
Будучи письменником-шістдесятником, П. Скунць ввібрав у свій художній світ настрої і мотиви, що співзвучні творчості В.Симоненка, І.Драча, М.Вінграновського, Д. Павличка... Митців непокоїть проблема Батьківщини, Її національне відродження, історична пам'ять, осмислення філософських категорій, соціально-політичні умови життя, утвердження значущості кожної людини, морально-етичні орієнтації, космічна тема, екологічне становище, заідеологізованість суспільства та ін. Серед свого славного покоління П.Скунць (у свої 19 років - наймолодший у Спілці письменників тодішнього Союзу) загартував власний голос.
Письменник чутливий до суспільно-політичної ситуації в країні, мабуть, тому суспільно-громадянська тематика та публіцистизм супроводжують його творчість. Внутрішньо ж автор налаштований до тонкого сприйняття світу, отож його поезії властиві філософські мотиви. Співіснування публіцистичного та філософського породжує енергетичну, сповнену драматизмом, оригінальну творчість, де відбувається постійний конфлікт між ліричним героєм і автором, героями творів, учорашнім і сьогоднішнім, сьогочасним і майбутнім, Землею і Всесвітом... Характерним для П.Скунця також є бачити-висвітлювати проблему - від загального до конкретного, Петро Скунць - автор надзвичайно системний. У нього не знайдемо різких відхилень від колись сказаного чи нелогічних «перескакувань» від однієї думки до іншої. Улюбленою формою письма для поета є цикл, що дає можливість відштовхуватися від актуального вчора і торувати стежку у завтра. П.Скунць чіпко тримається за традиції. Це ейнштейнівський консерватизм, який здатний розширювати рамки звичного до новацій. Уся ж поетика, образна система, проблематика творчості митця глибоко спираються на фольклор і здобутки передусім української літератури, що йдуть від Т.Шевченка, І .Франка, Лесі Українки, В.Гренджі-Донського...
Дві домінанти, що живлять творчість П.Скунця від першої поетичної збірки й до тепер, - Закарпаття: історія, літературні надбання та постать Тараса Шевченка, що стала провідником митця у повнокровному осмисленні всієї України, а також бачиться прив'язаність П.Скунця до народнопоетичної творчості, І влучно зауважив О.Мишанич, що на українському Парнасі поет найкраще представляє самобутність Закарпаття.
Зважаючи на еволюцію митця протягом чотирьох десятків літ, формування й становлення його художнього світу, зміни, що відбуваються у його творчій манері, а також обшир жанрових вподобань, можна умовно етапувати його доробок: 1957-1967 - становлення Петра Скунця-поета (збірки: «Сонце в росі», «Верховинська пісня» (1962), «Полюси Землі» (1964), «Погляд» (1967)); 1968-1971 -активний розвиток П.Скунця-поета (збірки-поеми «На границі епох» (1968), «Розп'яття» (1971), збірка «Всесвіт, гори і я» (1970)); 1972-1986 - зріла поетична творчість П.Скунця (книги: «Розрив-трава» (1979), «Сейсмічна зона» (1983)); 1986-2005 - творчість, позначена переосмисленням життя і катарсисом (книги «Спитай себе» (1992), вибране «Один» (1997, 2000)).
Кожен етап таїть у собі не лише здобутки чи тріумфи, але й трагедії письменницького життя. Пригадаймо роки, коли поет підтримував стосунки з В.Чорноволом, М.Руденком, час написання поеми «Розп' яття», в якій торкнувся конфлікту - громадянин і держава, людина і суспільство. Настроями, натяками, паралелями поема виявляла політичну ситуацію, яка тоді склалася в країні навколо імен знаних митців, зокрема І.Дзюби, Ї.Світличного, І.Чендея, хоча «Розп' яття» присвячується цілком реальній особі - закарпатцеві-свободовцеві Івану Кубинцю, котрий під час другої світової війни був розіп'ятий фашистами. Взагалі, «Розп'яття» - це другий твір П.Скунця, присвячений взаєминам людини і суспільства. Але у першій поемі «На границі епох» митцеві вдалося відвернути увагу «пильного ока» на художнє осмислення подій Другої світової війни та образ поета-антифашиста земляка Дмитра Вакарова (котрому й присвячений твір). Тираж «Розп'яття» було знищено, і повним обсягом твір був надрукований лише через 20 років.
Наступний етап також дався нелегко - вісім років забуття, певна творча криза, а відтак «Розрив-трава», яку так само готували до знищення, і лише завдяки Борису Олійнику, котрий рекомендував її до Шевченківської нагороди, попередивши автора, що нагороди не буде, зате врятується тираж, книга прийшла до читача. Невдовзі творчість поета відзначили почесною літературною премією
ім.Андрія Малишка...
.. .Роздуми про час, нашу історію, народ, суспільство, моральну відповідальність людства, майбуття, а також про своє життя, вчинки привели П.Скунця, наприкінці минулого століття, до написання нових творів, в тому числі й до експериментального прозово-поетичного есе «Відпустка у природу, або На пошуки себе самого», відтак до формування книги вибраного «Один», яке склали поетичні твори, переклади різних років написання, що найповніше відображають стиль письменника, його шукання, творчу еволюцію.
Серед останніх творчих успіхів митця - поетичні твори, присвячені пам'яті письменників краю. Крізь призму світобачення П.Скунця ми знайомимося з нашими славетними краянами, котрим так не часто засвідчуємо свою шану і любов. Сторінками книги «Один» мандрують, сміються, печаляться, оповідають про минуле, звертаються до грядущого словами поета Олександр Духнович, Августин Волошин, Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Олександр Маркуш, Василь Гренджа-Донський, Михайло Томчаній, Юрій Станинець, Юлій Боршош-Кум'ятський, Іван Чендей...
Творчістю Петра Скунця приймаємо у серця нашу історію, мрії, здобутки. І ще сильніше відчуваємо втрати... Відтак маємо змогу пильніше стежити за шляхом, по якому мандруємо життям,та ще раз обміркувати Мету.
А поруч нас крокує митець, наснажуючи і обнадіюючи своїми творами:
«Життя людини не перейде в тлінь.
Ще Богосин нас визволить від Звіра.
І прийде Він. І буде так...
Амінь.»
Олександра Ігнатович «Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2007 рік"
Іван Чендей
(1922-2005)
Йде другий рік, як немає з нами письменника Івана Чендея, і це надто малий час, аби оцінювати його творчу постать з історичної відстані, та думаю, час не внесе суттєвих коректив у той усталений образ митця, що склався у читача ще за його життя. Офіційні нападки на талант Чендея, котрі довелося чути людям старшого покоління, сьогодні опали, як лупина, зоставивши нам живу насінину.
Іван Михайлович прожив велике життя, отож і зазнав усього, що й більшість наших краян за цей час на історичній дорозі. Двадцяте століття, що припало на долю письменника, було, мабуть, найжорстокішим, з усіх століть, пережитих людством. Дві світові війни породило це століття, привчивши людей до крові, а отже, до знецінення людського життя.
Народився Іван Чендей 20 травня 1922 р. в с.Дубове на Тячівщині в багатодітній селянській родині. То були тяжкі повоєнні роки, та масариківська Чехословаччина, в яку увійшло на той час Закарпаття, бурхливо розвивалося, набувала слави острова добробуту в Європі. Однак добробут так і не дійшов до колоніальної Верховини - тут доводилося, як і сьогодні, не жити, а виживати. Охочий до науки Іван усе-таки після сільської школи здобуває освіту в російській гімназії у Хусті, де на той час відомий нині вчений-фольклорист Петро Васильович Лінтур згуртував навколо себе талановиту літературну молодь. Зі стін Хустської гімназії вийшов, зокрема, талановитий поет-антифашист Дмитро Вакаров.
Починав учитися майбутній письменник у гімназії за демократичної Чехословаччини, та в 1939 р. гортіївська Угорщина окупувала Закарпаття, і до матеріальної скрути додалися ідеологічні утиски. Та все ж у 1941 р. гімназисти видають літературний альманах «Будет день», де надруковано і літературні спроби Івана Чендея. А в листопаді 1944 р. молодий літератор стає учасником з'їзду народних комітетів, котрий проголосив возз'єднання Закарпаття з Радянською Україною.
Для соціального зростання біографія Івана Чендея була бездоганна, тож він потрапляє на роботу в головну газету краю «Закарпатська правда». Одночасно навчається на філологічному факультеті Ужгородського державного університету. І робота, і навчання укріпили його в освоєнні української літературної мови, і то настільки, що згодом найавторитетніші словники ілюструватимуть уривки з його творів як літературну норму.
Коли я навчався в університеті, Іван Михайлович був саме відповідальним секретарем Закарпатської організації спілки письменників України. Треба відзначити, що всіляким білялітературним пройдисвітам він перепиняв дорогу в ряди письменницької Спілки. І під це не раз недоброзичливці підводили ідейну платформу, звинувачуючи його у місництві.
Тим часом тодішні твори письменника цілком уписуються в постулати соціалістичного реалізму, які так тяжко давалися письменникам старшого покоління.
Уже перша книжка новел «Чайки летять на Схід» стала явищем у новій закарпатській прозі. В рамках соцреалізму помістилися і твори збірки «Вітер з полонин» (1958), повість «Терен» (1958), -про минуле Закарпаття можна було писати просто реалістично, а виходило соцреалїстично. Те ж стосується збірки оповідань «Ватри не згасають» (1960). Та влада вимагала від письменників писати про сучасність. Про людину-творця майбутнього. Отут уже талант нерідко спотикався.
Щоб не борсатись у власних сумнівах, Іван Чендей вирішує податися на вищі літературні курси при Літературному Інституті ім.Горького (1960-1962). Два роки, проведених у Москві, де літературне життя тоді нуртувало на повну силу, зарядили письменника новою енергією. Він береться за роман «Птахи полишають гнізда». Просили сучасної тематики ? - то маєте!
Роман тоді дістав різку оцінку місцевих і не тільки місцевих ревнителів соцреалізму з кандидатським світорозумінням. Не до кебети було тим неборакам, що письменник випередив своїм твором майбутній потужній літературний пласт у радянській літературі, що виявилося згодом у творчості Айтматова, Астаф'єва, Белова, Распутіна, Шукшина та багатьох інших письменників, котрі з об'їждженої траси звернули на пішник і пронизали броньовану сучасність болем одвічного сина землі.
Щоправда, у всесоюзних та республіканських часописах віддали належне романові Г.Карабельников, М. Ільницький, молодий тоді ще В.Фединишенець.
Не забудьмо, що Іван Чендей свого часу допоміг багатьом письменникам старшого покоління вписатися виданнями творів у новий літературний процес, опікував чимало фольклорних видань. Однак несправедливо поставився, приміром, до творчості Юрія Станинця, священика: мовляв, нехай вибирає або духовний сан, або література. Звичайно, він би не зміг допомогти, але все ж, але все ж...
А все ж він згодом заперечить себе тодішнього повістю «Іван», де комуністичному активістові протистоїть священик. Конфлікт між ними типовий для радянської літератури. Нетиповим, винятковим було те, що перемагає правда священика, а якщо глибше - духовне начало торжествує над пожадливістю і самовпевненістю тимчасової влади.
Повість увійшла до збірки «Березневий сніг» (1968). Було іще на біду оповідання, в якому впізнав себе в неприглядному вигляді один з обласних партійних зверхників.
Знайшлися в компартії письменники напохваті, що засудили твір, але партії було цього замало, то ж у рідному селищі Дубовому організували велике театральне дійство, де вправлялися в словоблуді всілякі підспівувачі влади від імені народу. Досі бачу перед очима замашну рубрику в «Закарпатській правді» «Чому обурилися дубівчани?»
Оскільки Іван Чендей не розкаявся в написаному, його виключають з компартії, що означало великі проблеми із друкуванням творів.
Заново повість «Іван» побачила світ аж у 1994 р. (книга «Калина під снігом»). Звичайно, в часи горбачовської перебудови Іванові Чендею запропонували поновитися в компартії. Та на це він не купився, був серед організаторів Товариства української мови та Народного руху на Закарпатті.
Тепер виведено на світ Божий багато імен, які задовго до 1945 р. возз'єднали духовно наш край з Україною, проте саме Іван Чендей перший заговорив на всю Україну про Закарпаття так, що нас почули. Етапним у всій нашій літературі став роман «Птахи полишають гнізда», де письменник забив тривогу про духовне спустошення народу, що приводить до його виродження. І це спустошення триває. Коли шукати в нашій літературі паралель Іванові Чендею - то це насамперед Олесь Гончар з його болючим розвитком від «Прапороносців» (1946-1948) до «Собору» (1968).
У доробку Івана Чендея також повісті «Житіє Антона Кукурічки» (1988), «Далеке плавання» (1989). роман «Скрип колиски» (1989). До 80-ліття письменника вийшов двотомник його творів («Вибране», 2002). Кращі його твори перекладені російською мовою. І сам він активно перекладав з угорської - оповідання Жігмонда Моріца, повість і роман Мора Иокаї. У співавторстві із видатним режисером Сергієм Параджановим він створив сценарій до фільму «Тіні забутих предків», який після творів Олександра Довженка став новою візиткою українського кіно у світі.
В Україні Іван Чендей здобув найвищі літературні нагороди -Національну премію ім.Т.Г.Шевченка та премію Українського фонду культури ім. В.К.Винниченка. Помер 29 листопада 2005 року.
Петро Скунць «Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2007 рік"
Іван Сільвай
(1838-1904)
Творчість письменника-будителя Івана Антоновича Сільвая (відомий під псевдонімом Уріїл Метеор) – унікальне явище в закарпатському літературному процесі XIX століття. Іван Сільвай увійшов в історію нашого краю як найяскравіший борець проти мадяризації та асиміляції закарпатоукраїнців. Шлях І.А.Сільвая в літературу був складний, суперечливий, що було зумовлено як характером письменника, так і тогочасним становищем. Письменник народився 15 березня 1838 р. в свалявському селі Сусково в родині священика Антонія Сільвая та Катерини Легези. Існує думка, що батько І.А.Сільвая був з Угорщини і жив у Марія-Повчі, де програв у карти родовий маєток і був змушений переселитися у Сусково.
Іван Сільвай був третьою дитиною у сім’ї, але єдиним сином, і тому батько приділяв йому особливу увагу. І.Сільвай, як і його старші сестри, виховувався в суворому релігійному дусі. Разом з тим Сільвай-батько свято дотримував народні традиції та звичаї, прагнучи прищепити їх синові. Майбутній письменник ріс серед простих сільських дітей, “...в соприкосновении с этими простодушными сынами природы, и принимал первые впечатления, которые неизгладимо запечатлевались в сердце...”. З раннього дитинства у Сільвая зародилася любов до свого рідного гірського села, до його жителів. Тут у його уяві народжувались романтичні казкові світи, “полные волшебных гор, где происходит жизнь, разинствующая своими чудесами от настоящей жизни”, “являются сказки, былины, поверья о похождениях, подвигах и удали витязей, одарённых сверхъестественною силою, о царях и царицах, о царевичах и царевнах, ... о разбойниках, колдунах, ведьмах, чаровниках, о сон-траве, о всетворящих ключах, ... о леших, домовых, потоплениках, опырях, чернокнижниках, добрых покровителях и злых врагах людей”. Насправді, це тільки пізніші романтичні спогади Сільвая, уже літньої та досвідченої людини, в “Автобиографии” (90 рр.). А саме дитинство його було буденнішим і схожим на дитинство більшості попівських дітей того часу.
Початкову освіту І.А.Сільвай здобув удома, в Сускові, під керівництвом батька, котрий прагнув долучити сина до церковного життя та церковних обрядів, а тому і в будні, і в свята брав його з собою до церкви. Кожного ранку Сільвай-батько будив сина “и приказывал немедленно одеться и окончить утреннюю молитву. То же самое повторялось вечером”. Отець Антоній був також впевнений, що “музыка, пение и вообще искусство много действуют на облагорождение сердца человеческого”, а тому вирішив навчити сина грати на скрипці та флейті. Мабуть, прагнучи дати синові високу музичну підготовку, Сільвай-батько не лише сам навчав сина, а й відвів його до відомого у той час музиканта Костянтина Матезонського, російського емігранта, організатора та керівника єдиного поліфонічного хору (“Гармонія”, 1837) у тодішній Австро-Угорщині.
Навчаючись в Ужгородській гімназії та Сатмарській семінарії, а потому в Будапештському університеті, Сільвай здобув досить високу освіту для свого часу. У Будапешті Сільвай відвідував одночасно два літературні гуртки: “Мадярську школу” і “Слов’янську школу”. Спочатку навіть більше захоплювався угорською поезією (Ш.Петефі, Я.Арань), а потім російською (М.Гоголь, О.Пушкін, М.Лєрмонтов та ін.). значний вплив на формування русофільської позиції Сільвая мав його земляк, викладач російської словесності Іван Раковський.
Іван Антонович Сільвай у таборі закарпатського русофільства посідає одне з найвизначніших місць. Він виявився найплодовитішим серед закарпатоукраїнського письменства другої половини XIX ст.: його твори складають чотири об’ємні рукописні томи, які нині зберігаються в домашньому архіві відомого фольклориста та літературознавця П.В.Лінтура.
У першому, другому і третьому томах рукопису І.А.Сільвай вмістив прозу, яка нараховує разом 28 творів (І том – 12 творів, II т. – 7 творів, III т. – 9 творів). Четвертий том рукопису складає поезія, Сільвай назвав його “Стихотворения Уриила Метеора”, хоч на початку тому вміщено “Автобиографию” (93 стор. рукопису). Всього у IV томі – 128 поетичних творів, із них 124 написано російською мовою, 4 – угорською. За нашими підрахунками, 21 із прозових творів І.А.Сільвая друкувалися в тогочасній періодиці Закарпаття, Галичини та Росії (1875 р.), а 7 – до цього часу не друкувалися зовсім. Згодом у 1938 р. окремою книжкою була видана “Автобиография”, у 1941 р. газета “Русское слово” спробувала видати літературну спадщину І.А.Сільвая, але з’явився лише один том (8 прозових творів), 1957 р. вийшла збірка вибраних творів (10 прозових та 11 віршованих) І.Сільвая у Пряшеві, а в 1984 р. до збірника творів письменників дорадянського Закарпаття “На Верховині” (упоряд. О.В.Мишанич) було включено і твори І.А.Сільвая. Більшість поетичних творів, вміщених у рукописі, не лише не виходили окремою книжкою, але й не друкувалися в періодиці.
До рукопису не входять 40 надгробних проповідей, що були видані у 1898 р. окремою книжкою, а також принаймі 35 байок, які, мабуть, зберігаються в одній із приватних бібліотечок Ужгорода.
Мова творів І.А.Сільвая при всіх її недоліках є найбільш наближеною до російської літературної мови, що давало йому можливість друкуватися навіть у Росії (“Славянский сборник”, т. I, 1875), і воднораз ця мова була цілком незрозумілою простому закарпатському селянину, до якого звертався письменник. Сільвай співпрацював у багатьох тодішніх виданнях, він друкувався в “Церковній газеті”, “СвЅті”, “Новом свЅті”, “Сові”, “Карпаті”, “МЅсяцословах”, галицьких “Слові” та “Новому Проломі”.
Більшість творів І.Сільвая опубліковано під псевдонімом Уріїл Метеор (“Уріїл” – “господнє полум’я”), у тому числі рукопис, названий автором “Сочинения Уриила Метеора”. Але псевдонім І.Сільвай взяв не з цензурних міркувань, бо вся тогочасна інтелігенція Закарпаття знала, хто такий Уріїл Метеор. Навіть розгніваний єпископ С.Панкович, який проводив антиукраїнську політику, після появи “Крайцаровой комедии” в газеті “СвЅт” (1870) відразу викликав Сільвая як автора “пасквільного” твору. Свій псевдонім І.А.Сільвай створив суто як будительський, вкладаючи в нього ідею про своє високе покликання – освітити шлях народу, повести його до кращого життя.
У творчості І.А.Сільвая відчутні традиції як місцевої літератури (Духновича, Павловича), так і угорської (Верешмарті, Петефі, Арань) та російської (Гоголь, Пушкін, Кольцов, Лєрмонтов). Літературна спадщина Івана Сільвая – одне із найпомітніших явищ літературного процесу Закарпаття, проте належної уваги до його літературного спадку не виявлено, значана частина його творів так і залишається невідома широкому читацькому загалу.
http://mysite.com.ua
Арсеній (Олексій Федорович) Коцак
(1737-1800)
Арсеній Коцак (світське ім'я та по батькові Олексій Федорович) народився 14 березня 1737 р. в с.Великий Буковець колишньої Шариської жупи (тепер Буковець Свидницького району Пряшівського краю Словаччини) в родині священика. Початкову освіту отримав удома в сільського дяка, далі навчався в гімназіях Пряшева і Шарошпотока, закінчив Пряшівську. В кінці 1757 р, Коцак постригся в монахи й служив у Краснобрідському, Мукачівському монастирях. Здобув теологічну освіту в Кошицькому університеті, одержавши ступінь доктора теології (1767). Працював духівником Малоберезнянського монастиря, професором духовних шкіл у Краснобрідському, Маріяповчанському, Мукачівському, Імстичівському монастирях, ігуменом Буківського монастиря. 1798 р. захворів, переїхав до Мукачівського монастиря, де й помер 12 квітня 1800 р.
А.Коцак - один з найвідоміших культурно-освітніх діячів нашого краю у XVIII столітті. Займаючись понад тридцять років викладацькою діяльністю, він здобув величезний педагогічний досвід. Читав лекції з церковнослов'янської мови, поетики, риторики, хронології, теології.
Залишив значну творчу спадщину, що налічує понад 30 книг здебільшого філософсько-теологічного змісту, написаних церковнослов'янською та латинською мовами. На жаль, жодна з цих праць не була опублікована за життя автора. Переважна їх більшість зберігається у відділі рукописів та стародруків Наукової бібліотеки Ужгородського національного університету й описана В.Л.Микигасем. Поки що побачили світ тільки дві його праці. Одну з них -«Правила й наставленія» надрукував 1927 р. бібліотекар Мукачівського монастиря Г.Кінах, а два варіанти його церковнослов'янської граматики 1990 р. видали И.О.Дзендзелівський та З.Ганудель.
А.Коцак був висококваліфікованим лінгвістом, володів кількома мовами, зокрема церковнослов'янською, латинською, грецькою, німецькою, івритом, угорською, можливо, також словацькою, чеською, російською, польською. З усієї творчої спадщини А.Коцака найвідомішими є підручники з церковнослов'янської мови. На сьогодні їх виявлено щонайменше п'ять. Один з них був написаний у Краснобрідському 1768 р,, другий – в Імстичівському монастирі 1788 р., і разом з іншими творами обидва знаходилися в одній оправі, що з 1963 р. зберігалася в Закарпатському краєзнавчому музеї, але зараз відшукати її там не вдається. Третій підручник, підготовлений десь протягом 1772-1778 рр. в Маріяповчанському монастирі, теж знаходився в Закарпатському краєзнавчому музеї і десь 1964 р. пропав. На щастя, йот досить докладно описав ще 1927 р. відомий мовознавець І. Панькевич. Четвертий підручник, майже ідентичний з третім, був створений Коцаком у тому ж монастирі приблизно в той самий час і зараз наявний у бібліотеці Дебреценського університету (Угорщина). Ще один варіант церковнослов'янської граматики А.Коцака, написаний після 1778 р., зберігається в Науковій бібліотеці Ужгородського національного університету. Обидва останні 1990 р. опубліковані як пам'ятки писемності й ґрунтовно описані з палеографічного й мовознавчого погляду Й.О.Дзендзелівським та З.Ганудель.
Латинська доба XVIII ст. принесла в духовне життя закарпатських українців, яке доти було бідним, значне піднесення. До рідної домівки в різні місця краю повертаються з єзуїтських навчальних закладів високоосвічені люди, серед них і А.Коцак. Реформуються або відкриваються нові монастирські школи, в яких однією з найважливіших дисциплін була церковнослов'янська мова, що вважалася святою, бо нею здійснювалися святі тайни. А тільки в одній Мукачівській єпархії в 2-й пол. XVIII ст. було вісім таких шкіл. Отже, була гостра потреба в підручниках зі старослов'янської мови. Яка кількість примірників церковнослов'янської граматики М.Смотрицького була тут, досі не з'ясовано. Очевидно, мізерна, зважаючи на те, що в найбільших колекціях стародруків Закарпаття досі не виявлено жодного її примірника. Крім того, слід пам'ятати, що М.Смотрицький цю граматику адресував у першу чергу вчителям. Готуючи свою церковнослов'янську граматику, А.Коцак орієнтувався, як він сам про це пише, не тільки для пряшівчан, але й на всіх закарпатоукраїнців.
Дослідники граматики А.Коцака називають дві основні причини її написання. Перша пов'язана з тим, що в 2-й пол. XVIII ст. уряд і греко-католицькі єпископи Австро-Угорщини, аби перешкодити проникненню «схизми» через богослужебні друковані книги з Росії та підросійської України, намагалися налагодити друкування кириличним шрифтом як богослужебних книг, так і словників та граматик «руських». І це могло певною мірою вплинути на наміри Коцака, хоча й не головним чином, бо він був узагалі вихований на латинських традиціях. Друга причина полягала в його національній гордості. Як він пише у віршованому вступі до граматики, підготував її, «... дабьі й нась мЬзсрньіхь руснаковь не судили всЬм, таки спростаковь».
А. Коцак був високоосвіченим мовознавцем, обізнаним і з граматикою М.Смотрицького (перше видання 1619 р.), і латинськими граматиками пізнього середньовіччя. Тому, створюючи свою граматику церковнослов'янської мови, він пішов в основному за цими двома традиціями, проте, як пише І. Панькевич, не залишився «зовсім байдужим і до форм живого язика або сучасної письменної традиції». Тому в його граматиці серед прикладів, крім церковнослов'янських форм, чимало й загальнонародних українських (вартую, шаную, роскладую, паную, коштую, цЬшо, зрЬдка, часомь, позавтра, долЬ: тощо) і навіть діалект них закарпатських (пилуйу, сербага, ба-ную, траплю, горЬ: та ще деякі). Вживає й місцеві географічні назви (Латорица, Мукачовь, мукачовскій та ін.)-
За взірцем латинських свою граматику А.Коцак членує на чотири частини: 1) орфографія, 2) просодія, 3) етимологія і 4) синтаксис. У першій частині йдеться про графіку, фонетику, склади, у другій - про наголос, інтонацію, третя присвячена частинам мови. Традиційно виділяє вісім частин мови (як у латинських граматиках, а також у граматиках Л .Зизанія, М.Смотрицького та ін.), проте вносить і в номенклатуру частин мови, і в граматичну термінологію істотні зміни. Зокрема, серед частин мови виділяє ім'я (сюди входять іменник, прикметник, числівник), займенник, дієслово, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук. Виклад матеріалу здійснює у формі катехізису (запитань і відповідей).
Написав А.Коцак також історичну працю «Описание обителей Мараморошских древнє бьівших» - про історію монастирів Закарпаття. Залишив також деяку поетичну спадщину. До неї відносяться вже згадуваний досить великого обсягу віршований вступ до граматики, а також «Правила й наставленія» та передмова до «Предуготовленія гисторическаго».
Як бачимо, для свого часу А.Коцак був визначною культурно-освітньою постаттю. Він не пориває зі східно-словянськими традиціями і збагачує їх досвідом, узятим від освіти Заходу.
Іван Сабадош «Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2007 рік"
Карой Балла
(нар. 1957)
Тільки робота по втіленню геніально обраної ідеї може дати геніальний результат. Нинішні ідеї Кароя Балли, який творить тепер і поруч, саме такі. Більшості читачів українських видань відкриваю причаєну в Карпатах Америку: Карой Балла - угорський письменник, який фізично перебуває в Ужгороді, а духовно живе для угорців і не лише для угорців - у всьому світі.
Всесвітність Кароя Балли до певної міри зобумовлена його працею в Інтернеті. В останнє десятиліття він працює над ним самим визначеними проектами.До прикладу, зараз довершує сонетну систему Яноша Пілінскі (1921-1981), угорського поета, який у своїй величезній і потужній поетичній спадщині мас всього... два сонети. Одначе Карой Балла вважає їх геніальними: на густому метафоричному полотні сонета Яноша Пілінскі Карой Балла духовним зором бачить поміж його асоціаціями чимало прозорого простору, який заповнює власними асоціаціями. Ідея поправді смілива, адже органічно ввійти у трепетну плоть релігійної символіки глибоко віруючого католицького поета і не порушити його екстатичних молитовних мережив, більше того - піднести свою душевну хвилю до його небесного хвилю¬вання - це геніальність. Карой Балла бачить ці два твори Яноша Пілінскі не просто сонетами, а - магістралами окремих вінків сонетів, які визначний поет просто не встиг довершити, і Карой Балла взявся дописати до кожного з цих сонетних магістралів по чотирнадцять сонетів власних, які й мають становити єдине органічне ціле. Перший вінок сонетів з магістралом Яноша Пілінскі завершено: хоч і писалося Карою Баллі з любов'ю, однак упродовж тривалого часу - в рік чотири-п'ять сонетів. Перший вінок сонетів уже видруковано в літературному журналі «Спектр», який виходить додатком до газети «Угорське слово в Румунії» в Бухаресті. Над другим вінком сонетів Карой Балла працює: зараз. А нещодавно завершено ще один незвичний проект. По Інтернету Карой Балла звернувся до колег-письменників світу з проханням надіслати йому по одному найзначимішому реченні з прозового твору світової літератури, який їх схвилював найбільше. Одержав п'ятдесят вісім речень від сорока шести іноземних письменників у тридцяти перекладах із вісімнадцяти мов.
Карой Балла написав об'ємну повість, в плоть якої лягли всі п'ятдесят вісім одержаних ним речень. Цей твір з дивовижною назвою «Кіно-молоко» існує у двох варіантах: перший варіант - без коментарів, другий же - з коментарями, в яких курсивом виділяються запозичені речення, подаються детальні дані про їх авторів, про книги, з яких вони взяті, а також про письменників, які оці цитати надіслали. Зараз повість Кароя Балли «Кіно-молоко» - і перший, і другий варіанти! - готуються до публікації в Дебрецені.
Угорський поет, прозаїк, есеїст, перекладач Карой Балла в одному зі своїх віршів пише:
Я народився
на початку атомного віку.
Точніше: 17січня 1957р. в Ужгороді в сім'ї письменника Ласла Балли. По закінченні угорської середньої школи імені Мате Залки в 1973 р. вступив на вечірнє відділення фізичного факультету Ужгородського університету і працював лаборантом технологічної лабораторії напівпровідників УжДУ. У 1986 р. закінчив угорське відділення філологічного факультету УжДУ, працював у редакції газети «Карпаті ігаз со», головним редактором видавництва «Галерея», журналу «Паншіп».
Першу поетичну книгу «Почуй музику уві сні» видрукував 1979 р. Далі виходили такі книги, звісно, -угорського мовою: «Проникаю у всесвіт» (1984), «Десь палає вогонь?) (1988). «В снігу і в піску» (1989), «Мала Шизофренія» (1990), «Долею прикутий» (1991)...
Дуже символічною є назва книги «Долею прикутий», адже вроджена хвороба - церебральна дистрофія - мабуть жадала викреслити Кароя Баллу з життя. Одначе, сильна воля і воістину могутній літературний талант вознесли його над усіма житейськими труднощами. А в останні роки, коли Карой Балла вже не піднімається з ліжка, він працює надпотужно, воістину геніально - відібрану від нього фізичну міць природа компенсувала духовно, творчо підсиливши його талант настільки, що вже з перших публікацій він був помічений в Будапешті провідними на той час письменниками. А зараз творчість Кароя Балли, як поетична, так прозова, драматургічна і есеїстична, є надбанням золотого фонду найперше угорської, та й усієї літератури світу.
Його твори перекладено вісімнадцятьма мовами світу. Творчість Кароя Балли увінчана Міжнародною поетичною премією ім.Сальваторе Квазімодо (1989), державною премією Угорщини ім.Аттіли Иожефа (2000), багатьма іншими.
Тішуся тим, що 1983 р. київське видавництво «Молодь» видрукувало книгу Кароя Балли «Речитативи» в моєму перекладі українською мовою.
Тридцять років знайомства, і - насмілюся сказати! - творчої дружби з цим воістину Поетом дали мені дуже багато, чимало чому навчили.
Зокрема, я відкрив для себе притаєну в Карпатах Америку -угорську літературу Закарпаття, в океані якої могутньо височить поетичний архіпелаг Кароя Валли.
Роль поета і поезіїв житті людини Карой Еалла прагнув осягнути в багатьох своїх творах. Зокрема, одна з його поезій так і звучить:
ВІРШ
вірш - це форма надзвичайна
в котру замість невідомих
можеш сам себе підставить
вірш - це доказ найпряміший
що його давати можуть лиш поети привселюдно
вірш — багатство невичерпне
котрим виплатити можеш ті борги
що нічим іншим їх незмога погасити.
Іван Петровцій, Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2007 рік
Маргарита Немеш
(нар. 1917)
Народилася Маргарита Іванівна Немеш 15 січня 1917 в с. Розтоцька Пастіль, що на Березнянщині, у родині греко-католицького священика Івана Гранчака. У 1923 р. сім'я переїхала до с.Коритняни, де дівчинка навчалась у народній, а згодом - у горожанській школі в Ужгороді. За прикладом матері, Маргарита обрала професію педагога, з відмінним дипломом закінчила Ужгородську жіночу учительську семінарію.
Професійна діяльність М.І.Немеш розпочалась у с.Негровець на Міжгірщині, а через рік Маргарита Іванівна учителювала в рідному селі. До роботи ставилася вимогливо і творчо. За це її обожнювали учні та поважали їхні батьки. Чимало життєвих труднощів подолала Маргарита Іванівна разом з чоловіком - греко-католицьким священиком Михайлом Немешем. Особливо після встановлення на Закарпатті радянської влади. Їй довелося відмовитись від улюбленої педагогічної праці та влаштуватись на роботу, де не звертали увагу на соціальне походження. Таким чином, Маргарита Іванівна якийсь час працювала на молокоприймальному пункті, касиром лісозаготівельної дільниці Перечина, бухгалтером обласного видавництва в Ужгороді. Та невдовзі пощастило знайти нову й цікаву роботу - концертмейстера оркестру в кінотеатрі «Москва». Відтоді з музикою вона не розлучалася. Незважаючи на відсутність досвіду, М.І.Немеш одразу поринула в роботу. Її організаторський хист, любов до музики, прекрасний музичний смак стали запорукою успіху колективу. Невдовзі музичне поле діяльності піаністки значно розширилося, її запросили на посаду концертмейстера в Ужгородське державне музичне училище. Одночасно вона керувала естрадними оркестрами на механічному і машинобудівному заводах. Та найбільшої слави Маргарита Іванівна зазнала як засновник і керівник унікального колективу - сімейного ансамблю Немешів, з яким об'їздила увесь край. Учасниками ансамблю стали усі шість дітей Маргарити Іванівни, які успадкували від матері прекрасні музичні здібності, працелюбність і любов до музики. Нетрадицій-ність виконавського складу (скрипка, віолончель, флейта, домра, гітара і фортепіано) вимагали від керівника зайнятися музичним аранжуванням. Успішні виступи родини музикантів-віртуозів привернули увагу корифея музичної культури Закарпаття Д.Є.Задора, який спеціально для ансамблю створив «Закарпатський ескіз». Хоча діяльністю ансамблю Немешів зацікавилися спеціалісти й журналісти, місцева влада не поспішала сприяти колективу. Знову відіграло фатальну роль соціальне походження (донька й дружина священика). Навіть документальний фільм про музичну сім'ю Немешів, знятий кіностудією ім.О.Довженка, демонструвався лише в Канаді. А до рідних теренів він полинув аж через 40 років після створення.
Чимало шляхів за життя здолала М.І.Немеш. До сьогодні із вдячністю згадують її члени Закарпатського партизанського з'єднання під командуванням О.В.Тканка, колишні студенти і викладачі Якутського музичного училища, учасники і прихильники Кошицького тріо «Маргарита», закарпатські колеги.
Ще замолоду М.І.Немеш взялась за перо, бо прагнула поділитись з читачами своїми життєвими враженнями. Спочатку це були новели у дитячому журналі «Руська молодежь», «Литературна недЬпя», а згодом у світ вийшла перша збірочка «Хвилі серця» (1944), котра, на жаль, через політичні події не потрапила до рук читачів. Але авторка не опустила руки. І через кілька десятків років з'являються «Камертон пам'яті» (2001) та «Останній акорд» (2005), де у щирій, безпосередній формі письменниця змальовує портрети сучасників, розповідає цікаві історії із свого життя, відтворює сторінки минулого. Останнім часом вона записує для нащадків музичні п'єси, які зринають із спогадів музичної юності, натхненно створює новели й оповідання для дітей. Але цим її діяльність не обмежується. Окрім числених заслуг на ниві громадської і просвітницької роботи, Маргарита Іванівна - чудова мама, яка виховала шестеро дітей, а зараз пишається своїми онуками та правнуками. Незважаючи на поважний вік, ювілярка випромінює доброту, постійно сповнена оптимізму, завжди готова виручити, порадити, допомогти.
|
