Було що не було — тягни біла кобило. А біла не могла — чорна помогла...
Но, але казка буде не про кобилу, а про дурного вовка і розумну лисицю.
Жила собі в одній хащі хитра лисиця. Раз лише дуже зголодніла, але в лісі не могла знайти собі їсти. Пішла в село, а в крайній хижі баба напекла дідові пирогів з м'ясом, поклала на визор студити. Лисиця тихенько підкралася під визор, вхопила пиріг — та й тікати!
Прибігла в поле, роздивилася, чи не є нікого, виїла з пирога м'ясо, а туди напхала сміття. Недалеко чередарі пасли череду. Лисиця наблизилася й каже:
— Ци не продали би-сьте мені бичка за смачного пиріжка?
— Но, дивіться на неї! Хто би поміняв бичка на пиріжка?
— Дорогі мої чередарики, се такий пиріжок, що ви такого зроду не їли!
І так розхвалила чередарям пиріжок, що ті порішили продати бичка.
А лисичка бичка — борзо в хащу. Коли увиділи чередарі, що лисиця їх обдурила, було вже пізно.
Раз лиш настала зима. Лисиця зробила собі сани, а як випав сніг, запрягла бичка в сани і їде, як цариця. їде вона й бачить попереду вовка.
Спинилася.
— Добрий день, лисичко-сестричко... Відкіля у тебе таке багатство? Сани, бичок...
— Ах, відкіля... Ціле літо-м ся мучила, поки змоглася на бичка і санки.
— Чи не підвезла би ти й мене трішки?
— Йой, вовчику-братику, де там? Ти важкий, а санчата слабі...
— Що ти, лисичко? Я лиш одну ногу на санчата притулю.
— Но, клади... Що з тобою маю робити...
Поклав вовк одну ногу на санчата, а на трьох шкандибає. Далі каже:
— Лисичко-сестричко, може, дозволиш покласти й другу ногу?
— Но, клади вже!
їдуть, їдуть, а вовк знову:
— Лисичко-сестричко, може, дозволиш покласти й третю ногу?
— Ні, вовчику!.. Ти мені санчата поламаєш.
— Не поламаю, не бійся... Дуже тя прошу!..
І доти просив, доки лисиця пом'якла й дозволила покласти третю ногу.
Так їхали далі, айбо не довго, бо вовк знову каже:
— Лисичко-сестричко, най уже покладу й четверту ногу. Тоді мені буде добре.
— Йой, вовчику! Виджу я, що ти задумав мої санчата поламати.
— Ні, лисичко, кажу, що ні! Санчата міцні!
Й доти хвалив вовк санчата, доти просив, доки його не пустила...
І так собі їдуть далі. Лисичка сидить спереду, а вовк ззаду. Раз лиш санчата: т-р-р-р!
— Вовчику, злізай долі! Чуєш, санчата тріщать?
— Ні, лисичко. То я горіхи кусаю.
— То дай і мені одного...
— Більше не маю. Посліднього-м роздавив, їдуть далі, їдуть, а сани знову: т-р-р-р!
Лисиця закричала:
— Вовче, що ти чиниш? Сани тріщать?!
— Ні, лисичко! Я найшов ще одного горіха й розкусив..
Та не встиг вовк договорити, а сани: хрясь! І розсипалися.
— Но, вовчику! — розсердилася лисиця,— якщо-сь поламав сани, то тепер мусиш змайструвати нові!
— Як я тобі змайструю, коли я не майстер.
— Поламати майстер, а зробити — ні? Но, та так не буде.
Біжи в хащу й приговорюй: «Ламлися дерево криве й пряме». Воно ся тобі наламає. Принесеш дерево сюди, будемо робити нові сани.
Побіг вовчур у хащу й загарчав: «Ламлися дерево криве й пряме». І приніс такого ріща, що нікуди не годиться. Лисиця глянула й каже:
— Раз ти такий нетрібний, то сокоти бичка, а я сама принесу доброго дерева.
Побігла лисичка в хащу й почала рубати дерево й робити нові сани.
А тим часом вовк, що був дуже голодний, заздрісно позирав на бичка, не стерпів, розпоров його, виїв а нього нутрощі й напхав туди ріща, горобців, зашив, а сам утік...
Вернулася лисиця з новими санками, видить — нема вовка. Думає собі: «Ще ліпше». Хоче запрягти бика, а бик ні з місця... Розсердилася і — бух бика палицею. А з нього — горобці. Аж тепер лисиця увиділа, що наробив вовк. «Чекай мало! — з гнівом подумала лисиця,— се тобі так не пройде!»
Вийшла на сільську дорогу. Дивиться: везе якийсь дідо па санках рибу. Скоро вчинилася мертвою... Дідо видить: серед дороги лежить мертва лисиця. Каже:
— Буде бабі шубка.
І кинув лисицю на сани.
А лисичка одним оком позирає на діда та все по одній рибці кине на сніг.
Дідо й забув про лисицю. Як був дома, хотів показати бабі шубку, а на санках ні лисиці, ні риби...
А хитра лисичка забрала всю рибу, склала на купу, сіла собі й помаленьку їсть. А вовк знову зголоднів і придибав сюди, до лисиці. Питає:
— Лисичко-сестричко, де ти встигла стільки риби наїмати?
А лисичка робить вигляд, що вже забула про бичка. Від повіла:
— На ріці наловила.
— Та як?
— Дуже просто. Як хочеш, то й тебе научу.
А собі думає: «Чекай мало, гіркий буде тобі мій бичок!» Повела вовка на річку й порадила, як треба ловити рибу.
— Опусти хвіст в проруб і приговорюй: «Ловися, рибко, велика й мала! Ловися, рибко, велика й мала!»
Вовк так і вчинив. Опустив хвіст у воду й приговорює собі: «Ловися, рибко, велика й велика! Ловися, рибко, велика й велика!»
А лисичка бігає довкола й собі під ніс приговорює: «Мерзни, мерзни, вовчий хвіст! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!»
— Що ти кажеш, лисичко?
— Та нічого, вовчику... Я говорю: «Ловися, рибко, велика й мала!»
Було вже пізно. Вечоріло. Вдарив сильний мороз, і вовчий хвіст почав примерзати.
Вовк бурмоче: «Ловися, рибко, велика й велика», а хвіст тримає у воді. Лисичка бігає довкола нього й говорить: «Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!»
Коли хвіст добре примерз, кумочка загойкала:
— Доста буде! Тягни геть, бо не понесеш стільки риби!
Вовк тягне... Де там! Хвіст примерз.
— Но, чи не казала я тобі, що говори: «Ловися, рибко,
велика й мала», а ти — «Ловися, рибко, велика й велика»,
— Йой, лисичко-сестричко, лем раз мені поможи, ніколи тобі не забуду,— благає вовк.
— Но, добре, сиди тут, а я піду в село, дістану сокиру і якось тя висвободжу.
Побігла лисичка в село й зачала скликати людей:
— Ходіть вовка бити. Примерз до проруба на річці!
Збіглися люди з сокирами, вилами, граблями. Пішли на річку й зачали вовка молотити! Видить вовк, що тут йому смерть. Зібрався з силами й рвонувся вперед так, що хвіст одірвав. Ледь живий зостався. БІЖИТЬ І думає, як би відплатити хитрій лисиці.
А кумочка тим часом забігла в хижу, де жона хліб місила. Жона вийшла корову доїти, а лисичка скочила в корито, вимастилася тістом, вибігла на двір, обвалялася в сміттю, воно приліпилося до тіста, і лисиця була, як опудало.
Так вона вернулася в ліс, де й зустріла вовка. Вовк показав свої зуби.
— Йди лем сюди, най тя роздеру!.. Що ти зі мною зро била? Обстався я без хвоста, люди ня мало не вбили.
— То ще нич, вовчику-братику,— крутить хвостом лисичка.— Мене гірше побили. Видиш, аж мозок з мене тече...
Дурний вовк повірив, що лисичку справді збили, й каже:
— Та справді тобі більше дісталося. Сідай на мене. Я вже якось тя донесу домів.
Сіла лисичка на вовка й тихенько приговорює: — «А битий небитого несе. Битий небитого несе».
— Що ти, лисичко, говориш?
— Кажу, що битий битого несе,— збрехала лисиця.
Приніс вовк лисичку до її хижі. Вона скочила в яму й крикнула: «Битий небиту приніс»!
Тут вовк порозумів, що лисичка його обдурила. Хотів її зубами вхопити. Та було пізно. Потягся в хащу, а лисичка спокійно лягла спати.
На сьому казці кінець.
"Зачаровані казкою" закарпатські казки в записах П.Лінтура |
