Архів Дариної фільмотечки

Як каже моя добра подруга Кіра, котра зараз веде курси теорії кіномистецтва в столиці сусідньої держави, для того аби вчасно переосмислювати власне життя їй достатньо час від часу дивитися-передивлятися фільми двох режисерів — Віма Вендерса та Бюнуеля. Я би до цього списку додала ще Інгмара Бергмана. Для себе виключно.

До Віма Вендерса та його славнозвісного "Неба над Берліном", а також до Бюнуеля з його "Чарівною буржуазією" ми ще повернемось, а зараз Бергман. Та його "Сунична поляна" — фільм, який кінокритики світу вважають по-перше, одним з кращих фільмів самого Бергмана, по-друге, одним з шедеврів світового кіно, і по-третє одним з тих небагатьох витворів мистецтва ХХ століття, які реабілітують як перше століття кіно, так і саме людське буття в цілому.

Отже, що для кожного з нас життя?
Для героя "Поляни" літнього чоловіка, відомого вченого-лікаря, життя завжди було марафоном, який необхідно подолати, — зціпивши зуби, жодного разу не поскаржившись, жодного разу не заплакавши, з високо піднесеною головою, стримано. А коли марафон майже завершений, озирнувшись навколо, він з жахом розуміє, що живе в чужому світі заповненому порожнечею – діти його вважають егоїстом, друзів нема, дружина зрадила, професія перестала приносити задовлення, а годинник подарований матір'ю, не має стрілок, адже його самотність вже такої високої проби, що в ній не потрібен час — хвилиною більше проживеш, чи хвилиною менше — неважливо.

На першому, поверхневому плані стрічка дуже бідна на події, в ній практично нічого не відбувається. Прокинувшись вранці і звично посперечавшись з такою ж немолодою, як він сам, служницею, головний герой разом з невісткою, виїжджає на своїй машині в інше місто. Дорогою старий спілкується з різними людьми, знайомими і перехожими, реальними і уявними, людьми з сьогоднішнього дня і далекого минулого. Але головне, про що розповідає фільм, — а саме про душу і долю людини,— відбувається не в подіях, а в снах, мріях та спогадах.

Фінал фільму досить оптимістичний: старий лікар ще має трохи сил на те, аби хоча б частково змінити своє життя і свої стосунки з тими близькими, що поруч. І зрозуміти: від життя тільки тоді починаєш отримувати задоволення, коли навчишся любити і віддавати.

І насамкінець: щасливий той, хто з мертвої пам'яті наприкінці життя здатний витягнути хоч би один сонячний вечір на суничній поляні і хоч би один спогад, що зігріває душу.

Бергман – дуже специфічний і не простий режисер, у нього одна мета - розібратися в собі і в світі навколо. До симпатій або антипатій глядачів йому байдуже. Тому він, здебільшого, й не подобається глядачам:) А ще тому, що ключі до його фільмів заховані глибше, аніж, приміром, до Бетмена:))
Насправді "Поляна" чудовий просторий коридор із купою дверей у інші світи, і в минуле. Хто ключів не підібрав або не знайшов — що ж, тому лишається гучна порожнеча коридорів.

"Минуле - дуже серйозна річ, щоб на нього можна було не зважати, на відміну від майбутнього, в якому ми, як нам по нашій легковажності здається, абсолютно вільні. Але минуле дозволяє у міру віддалення від нього оглядати його новим "дорослішим" поглядом" і цим змінювати його, — от що каже сам Бергман про свою "Поляну".

Читати Дарину фільмотечку на форумі оновленої Колиби