Жартома чи для розваги (а більше напевно під впливом моди)
проведений спірітичний сеанс раптом надламує в Джульєтті — головній героїні фільму,
крихку межу між реальністю і її підсвідомістю
і випускає назовні масу неконтрольованих думок,
образів, відчуттів, міражів і видінь, які ховалися в ній роками.

Вона намагається розібратися у собі, але світ підсвідомості, що відкрився, зовсім не такий світлий, як хотілося б, та й реальність стає дедалі гіршою: чоловік до неї давно охолов, має коханку і збирається дружину кинути. Джульєтта безкінечно самотня, їй дедалі важче розрізняти, де власна вигадка, а де події, що відбуваються насправді.
Фільми Фелліні — для мене завжди чимось схожі на постмодерністські театральні п’єси, цей, можливо, навіть більше, ніж інші — позаяк це суміш реального життя героїні і чистого, дуже добре театралізованого потоку жіночої підсвідомості. Героїня абсолютно намарно намагається поєднати, звести до купи свої підсвідомі бажання, привиди дитинства та католицького виховання і норми тогочасного суспільства, які несли в собі не стільки саму мораль, як модні способи її ігнорування. В ролі головної героїні знімається Джульєтта Мазіна, дружина Фелліні і не дарма, хочу сказати, вона настільки органічно виглядає в стрічці, що складається враження ніби "Джульєтту" Фелліні вигадав і зняв саме для неї і про неї.
Це перший фільм Фелліні, знятий в кольорі і тому, можливо, трохи занадто пишний, місцями аж до помпезності розкішний — кольорами, нарядами, інтер’єрами, але це йому аніскілечки не шкодить, таке собі дивовижне барокко, насичене деталями, щедре на різноманітність, дуже й дуже життєлюбне, не зважаючи на тематику фільму, доволі напружену, як і будь-яка дорога до себе. А фільм саме цим і є — довгою, дуже непростою дорогою до свого справжнього "Я".

Читати Дарину фільмотечку на форумі оновленої Колиби