Через селище пролягла міжнародна автотраса та залізниця, завдяки яким Буштино має вдале сполучення з іншими населеними пунктами не лише нашого краю, а й усієї України та інших держав. Територія Буштина в основному рівнинна, якщо не рахувати невеликих узвиш. З півдня її омиває річка Тиса, а зі сходу - її притока Теребля. 314 га площі всіх урочищ займає дубовий ліс і чагарники ("Дуброва", "Мочар", "Малетова Мочарка"). Решта селищної території використовується для вирощування різних сільськогосподарських культур, сінокосів та пасовища.На карті Європи селище займає такі координати: 23? 30' східної довготи та 48гр 03' північної широти.
Швидкоплиннаї Тиса, сприятливі кліматичні умови, родючість грунту, рівнинний рельєф, багата рослинність з давніх-давен мали визначальний вплив на поселення тут людей.
БУШТИНО В ДАВНИНУ
Місцевість Верхнього Потисся і зокрема, околиці Буштина заселялась з найдавніших часів, адже тутешні природні умови були сприятливими для життя людей.
Розкопки, що велися на території нинішнього Буштина, підтверджують, що більше як за 2200 років до приходу в урочище Долина наших предків тут вже було колись поселення невідомих нам людей.
Сліди цього поселення свідчать, що воно належить до початку залізної доби І-го тисячоліття до нашої ери.
При розкопках, крім невеличкого городища, знайдено 23 золоті прикраси і знаряддя праці людей епохи раннього заліза IХ - VIII ст. до нашої ери (11 підвісок і 12 браслетів ).
ПЕРШІ ВІДОМОСТІ З ІСТОРІЇ БУШТИНА
Про Буштино ми знаходимо згадки в історичних документах XIV сторіччя. Точніше, в одному латинському документі, датованому 1373 роком, йдеться про Буштафолу (село Бушта). Назва походить, як вважають, від власного імені Бушта.
Однак не так легко відтворити історію виникнення нашого селища та походження його назви. Навіть у відомих істориків Закарпаття та в архівних документах не віднаходимо однозначних висновків з цього приводу, а припущення лишень спонукають нас до роздумів.
Побутує кілька легенд про виникнення Буштина

УЧАСТЬ БУШТИНЦІВ У СЕЛЯНСЬКИХ ПОВСТАННЯХ НА ПОЧАТКУ XVI СТОЛІТТЯ
У 15-му, на початку 16-го століття в Буштині відбувається подальше закріпачення селян. Разом з тим поглиблюється процес класового розшарування населення. За рахунок обезземелення селянства розширювалися володіння землевласника Хустського замку, який жорстоко експлуатував кріпаків на своїх володіннях. Панщина складала 2-4 дні на тиждень. Феодал мав необмежну владу над кріпаками. Фактично не визнавав ніяких законів. І в цей час буштинці вели боротьбу проти своїх експлуататорів.
У 1514 році під керівництвом Дьордя Довжі почалося антифеодальне селянське повстання, яке переросло в загальноселянську війну в Угорщині, охопивши цілу країну, в тому числі й Закарпаття і більшість сіл Мараморощини. Дьордь Довжа закликав селян та всіх пригноблених до нещадної боротьби з гнобителями. Він обіцяв знищити феодалів, ліквідувати королівську владу і всім дати однакові земельні наділи. Почалася селянська антифеодальна війна, в якій взяло участь понад 60 тисяч чоловік. Багато селян влились у лави цього повстання з Вишкова, Тячева і Солотвина. Кілька кріпаків брало участь у загонах Дьордя Довжі і з Буштина. Повстанці Мараморощини штурмом оволоділи Хустським, Мукачівським та Королівським замками, громили дворянські помістя, розправлялися з експлуататорами. Армія повстанців Дьордя Довжі розгромила військо феодалів. Проте при допомозі сусідів з Трансільванії 15 липня 1514 року було розбито армію Довжі. З самим Довжею та повстанцями феодали жорстоко розправилися. Трупи повстанців тисячами висіли вздовж доріг.
Після придушення цього селянського повстання цілий ряд міст і сіл нашого краю і зокрема, Вишкова, Тячева, Солотвина і Сигета були віднесені до бунтарських і тому довго сплачували велику контрибуцію. На щастя, село Буштино в цей список не потрапило.
"Восени 1514 року було прийнято закон, який ліквідував залишки незалежності селян і остаточно затвердив кріпацтво.
І хоч в 1373 році угорський король Людовик I подарував Буштино синам волоського воєводи Балка - Іванові і Драгові, та селяни все ще залишалися вільними від панщини". Пізніше в документах 1389 року згадується, що "с. Буштино було власністю трансільванського графа Драга, а ще пізніше, в 1480 році, маєтком феодала Бертолона Драгфа".
Поступово землі селян почали захоплювати феодали і казна. У XVI, на початку XVII століття жителі села були закріпачені і стали залежними від правителя Хустського замку та Костелівської (Ронасекської) казенної домінії. Буштинці мали постачати гарнізон замку продовольством та будівельними матеріалами. Селяни, крім того, повинні були видобувати сіль в соляних шахтах і постачати її правителю замку.
Вони відбували панщину, здавали феодалові натуральний оброк, а церкві - десятину. Збиралися податки на військові потреби. Селяни сплачували державі податок натурою, а також залучалися на ремонт доріг, моста через річку Тереблю та Хустського замку.
Минав рік за роком, числельнішали родини поселенців. Далеко рознеслась чутка про село Буща з його родючими землями. Воно приваблювало людей з навколишніх сіл, за рахунок чого теж розросталось.
За хронікою, що велась у церковних книгах, через 20 років після приходу сюди перших буштинців, замість тимчасової каплички односельці збудували собі маленьку дерев'яну церкву Святого Юри. Обслуговував невеличку парафію, почергово з двома навколишніми селами, священик, виділений Грушівським монастирем. Ця церква була єдиним духовним і освітнім центром села майже 360 років, аж поки не згоріла в 1661 році.
"Згідно урбарію 1600 року буштинці мали 3-ох коней, 79 волів, 81 корову, 55 свиней, 77 овець." ("Історія міст і сіл Закарпаття", с. 581).
На початку XVII століття починає розвиватись товарне виробництво держав і в феодальних маєтках, що призводило до ще більшої експлуатації селян. На цей час кріпаки Буштина користувались шістьма земельними телеками (наділами). За це вони щороку, в середині листопада, від кожного наділу давали правителю Хустського замку шкурку куниці, коблик вівса, підводу сіна й 11 динарів грішми. Крім цього, їм доводилося щотижня привозити до панського двору по одній підводі дров, а в дні релігійних свят (Різдва і Великодня) нести 24 яйця і 12 динарів грішми.
У 1614 році буштинці освоїли ще 13 повних телеків нової землі та 9 напівтелеків, але цим самим вони відповідно збільшили свої повинності панові.
Так, майже протягом усього XVII століття Буштино залишалося у феодальній залежності від правителя Хустського замку.

БОРОТЬБА З ТУРЕЦЬКИМИ І ТАТАРСЬКИМИ ЗАВОЙОВНИКАМИ
Кінець XV-го - початок XVI-го століття характеризується наростанням турецької агресії з півдня.
У 1526 році турецькі війська завдали поразки угорській армії.
У 1541 році султан Сулейман І розгромив військо короля Ференца І.
У 1566 році Сулейман І здійснив останній похід в Угорщину. Турецько-татарські війська розбрелися по всій Угорщині, отже, й по нашому Закарпаттю, грабуючи та знищуючи міста і села.
Влітку 1594 року на Хуст напала 80-тисячна орда хана Герея. Але всі її спроби заволодіти Хустським замком були марними. Пограбувавши навколишні села та захопивши багато полонених, ординці відійшли за Карпати.
Буштину вони не завдали ніякої шкоди, оскільки не просувались Яблонецьким перевалом. Як свідчать перекази, під час облоги захисники виготовляли незвичайну зброю - дерев'яні ядра з тису. Вони точно уражали ворога й посилювали паніку у ворожому стані.
Протягом XVII століття кримські татари неодноразово нападали на наші землі, залишаючи після себе тільки руїни й спустошення.
Влітку 1659 року вони великою ордою напали на наш край і підійшли до Хустського замку. П'ять днів завойовники тримали облогу замку, та наші предки мужньо боролись з ними і відбили татарську навалу. Розлючені песиголовці розбіглися по сусідніх селах, грабуючи та спалюючи їх. Звичайно, не обминули вони і Буштино.
Влітку 1661 року в Карпати вторглися турки. Вони, зокрема, великою силою напали на Хустський замок. Оточивши, довго штурмували його, але так і не взяли. Майже протягом усього літа й осені 1661 року турки грабували сусідні села. Окремі загони побували і в селах Буштино, Вонігово й Новобарово. Легенда розповідає , що в Буштині вони спалили чотири хати і церкву, в якій зачинилися кілька старих людей і жінок з дітьми, що не встигли сховатися в навколишніх лісах.

За переписом, зробленим у 1715 році, у Буштині нараховувалось 25 селянських господарств, що становило 110 - 130 жителів. Вони користувалися 98 кобликами орної землі, 49 кобликами косовиці й таким же пасовиськом (толокою). Як і раніше, буштинці в основному займалися землеробством і скотарством. Тоді ж у селі почали розводити буйволів, що їх завезли з сусіднього села Салдобоша (Стеблівки). Із зернових культур селяни вирощували овес, жито, кукурудзу. Врожайність сільськогосподарських культур була досить низькою, бо дерев'яний плуг не давав можливості як слід обробити хоч і врожайну землю урочища Долина.
На цей час у Буштині жило кілька сімей німецьких колоністів, які в кінці XVIII і на початку XIX століття переселилися з далекого Тиролю. До початку першої світової війни вони майже повністю "змадяризувались".
Між переселенцями ще донедавна були не тільки німці, а й євреї, чехи. Вони, а також приїжджі українці збагатили духовну культуру Буштина само-бутнім фольклором і народними звичаями.
В 1717 році кримські татари востаннє вторглися в Дунайську улоговину. Повертаючись у Крим, 20-тисячна татарська орда підійшла до Хуста. Та з великою здобиччю вона не посміла напасти на замок. Добравшись до Вишкова, татари спалили церкву, де ховалися жінки і діти. На щастя, Буштино вони минули, бо йшли лівим берегом Тиси, а Тиса на той час була досить повноводою. Гарнізон замку при підтримці місцевого населення з сусідніх сіл, де було й кілька буштинців, завдав поразки орді біля с. Вишково.

ПРИТІК ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ
Початок XVIII століття характеризується розвитком лісової промисловості і дрібних ремесел, пов'язаних з лісорозробкою на території нового буштинського присілка, якому було дано назву Гандал. Походить воно від німецьке слово Гандл, що в перекладі означає "торгувати, діяти". Промислове пожвавлення було зумовлено притоком ряду німецьких колоністів, які в середині XVIII сторіччя переселилися з далекого Тиролю. Всі вони були дрібними ремісниками та спеціалістами лісової і лісогосподарської справи.
Водночас, десь у 1711 році у село прибилися з сусідніх слов'янських країн шість єврейських сімей. Це родини Кравза, Брокштайна, Шварца, Цала, Берковича і Шрейтера. Вони осіли в східній частині села (зараз це вулиці Травнева, Головна та Бенячови). Приїжджі євреї були торговцями, ремісниками й орендаторами. Невдовзі в їх руках опинилися майже всі крамниці, лісопильний завод, млин і чимало найкращих земель села. Причому, Кравз орендував у держави лісопильний завод, Шварц і Брукштайн стали власниками залізного магазину, Шрейтер - сільського млина, Беркович - м'ясної крамниці.
Буштино мало дуже зручне географічне розташування і прекрасні природні умови. Поруч - річка Тиса та її притока Теребля, навколо - великі масиви лісу. Завдяки цьому село сталосвоєрідною перевалочною базою для транспортування кругляка вже наприкінці XVIII століття. Ліс по річках Тересва і Теребля сплавлявся в Буштино, а звідси в Угорщину. Тоді ж у Буштині була створена лісова управа, яка підпорядковувалась спочатку Мараморош-Сигетській дирекції державних маєтків та лісів і займалася лісорозробкою й обробкою деревини та її транспортуванням.
На початку XVIII ст. виникла необхідність побудувати в Буштині невеличку лісопилку та водяний млин. За переказами старожилів, перша лісопилка була збудована у мальовничому куточку Гандал і на штучно прокладеному каналі Ростока, що навпростець з'єднує Тереблю з Тисою. Розповідають, що на цій першій лісопилці була лише одна пилорама, яка приводилася в рух водяним колесом.
Пізніше, 1830 року, на базі водяної лісопилки було збудовано новий паровий лісопильний завод, який випускав різноманітну продукцію: дошки, балки, дранку, дуги, лати тощо. На заводі працювало понад 290 чоловік.
Кругляк із буштинського портоша, що знаходився на правому березі Тиси, спочатку кіньми, потім на вагонетках, доставлявся вузькоколійкою на лісопильний завод. Тут, на десяти пилорамах, розпилювався на відповідний пиломатеріал, а звідсіля тим же шляхом знову доставлявся у портош для відправки бокорами в Угорщину. Пізніше, коли через село було прокладено залізницю, пиломатеріал та відібраний кругляк доставлявся в Угорщину потягом-товарняком.
Обслуговували цей лісопильний завод робітники з числа бідняків як нашого, так і сусідніх сіл. Важко жилося тим, які працювали на лісорозробках, на лісопилці та лісосплаві. Їх трудовий день тривав по 12-14 годин, мешкали вони в колибах і бараках, спали на голій землі, біля вогнищ. За важку, непосильну працю одержували мізерну плату - по 25 - 40 крейцарів у день, і їх ледве вистачало на те, аби прогодувати сім'ї.
Дуже повільно зростало населення Буштина в період феодалізму. Основний приріст його припав на першу половину XIX століття. Перед буржуазною революцією 1848 року в селі проживало 1072 чоловік5.
Друга половина XVIII ст. принесла ще більше поневолення селян. Вони змушені були, крім уже згаданих повинностей, транспортувати сіль із шахт Мараморощини: на бокорах по річці Тисі доставляти її в Угорщину. З цією метою в 1792 році королівська соляна домінія в Роносеку уклала договір з сім'єю поміщика Телекі про передачу в її розпорядження ділянки землі в с. Буштино - там , де річка Теребля впадає в Тису (на Бенячовах). Тут розпочалося будівництво великого складу для збереження солі, магазину та корчми для потреб бокорашів.
В скорому часі всі ці об'єкти опинилися в руках євреїв, які нещодавно поселилися в Буштині. На той час сіль добувалася не тільки в солотвинських солекопальнях, а й у Округлій, Тереблі та Шандрові (нині Олександрівка). Із цих сіл вона доставлялася підводами у складські приміщення Буштина. З Солотвина, Акнашугатгу залежні селяни Апші, Ізи й інших сіл плотами і баржами сплавляли по Тисі сіль в Угорщину. Тут із кріпаків створювали загони бокорашів по 100-200 чоловік, які транспортували сіль зі складів Буштина до Вилока, а звідти - в угорські міста Токай, Солнок, Сегед. Ця робота проводилась під наглядом чиновників й інспекторів у супроводі військових. Кожен бокораш відповідав за доставку солі на місце призначення. Якщо не вистачало солі згідно документів, їм доводилось платити за неї по ринкових цінах, а такого бокораша вдома позбавляли земельного наділу6. Виконуючи цю роботу, бокораші майже круглий рік були відірвані від своєї сім'ї.

БУРЖУАЗНА РЕВОЛЮЦІЯ В УГОРЩИНІ (1848-1849 Р.Р.)
Навесні 1848 року Закарпаття, як і всю Угорщину, охопила могутня хвиля селянських рухів. Не обминула вона і Буштино. Люди збиралися на вулицях і в хатах, обговорювали становище і схвалювали рішення ділити землю, не виконувати повинностей, обирати нового старосту тощо. В березні 1848 року було скасовано кріпосне право. Хоч березневі закони були проголошені і селяни вважалися вільними, однак пани і поміщики не хотіли розлучатися з дармовою силою. Тому населення нашого краю покладало великі надії на революцію під проводом Кошута. Однак закони Кошута, спрямовані проти селянства, позбавили його підтримки серед широких мас трудового народу, зокрема слов'ян. І вже восени 1848 року закарпатські русини, а серед них і буштинці, байдуже зустріли заклик угорського Комітету національної оборони усім стати на захист вітчизни.
В післяреформений період у Буштині ще більшого розмаху набула розробка лісу та його транспортування, а це певною мірою вплинуло на зростання населення. За статистикою на 1882 рік в селі нараховувалося 349 будинків, з них 88 - у Гандалі та 261 - у основній частині села. На той час серед жителів села було 1053 русинів-українців, 522 угорців, 124 німців і кілька десятків євреїв.

За патентом (указом) від 2 березня 1853 року в інтересах лісової управи, заможників і євреїв проводились відокремлення урбаріальних лісів і пасовищ від панських та єврейських (сегрегація), а також зведення у єдиний масив розкиданих в різних урочищах села земель - ріллі і луків селянських господарств (комасація).
Оскільки урбаріальний патент 1853 року конкретно не зазначав, яка площа урочищ Дуброви і Мочари має виділитись на земельний поділ, то сільська знать і євреї при проведенні наділів ошукували селян. Лісова управа і управителі казенних маєтків на свій розсуд визначали буштинцям розміри угідь і виділяли їм інколи найгірші землі.
Після того, як була прокладена Головна дорога, згідно урбаріального патенту, по обидва її боки, починаючи від Колгоспної дороги (від Шустура зліва і Паша Івана справа) і аж до провулка, що прямує в Тополівку (біля Тигларні), були визначені наділи під забудову. Поряд із наділами селян проводились наділи для церкви і школи. Ці землі призначалися священикові й дякові, який у той час жив на селі. В Буштині церковно-приходські землі становили понад 20 гольдів землі і, як правило, вони оброблялися селянами.
У 1905 році в селі проводилося і кадастрове земельне впорядкування. За розпорядженням міністра землеробства Угорщини в Буштино, як і в інші села, виїжджали інженери-землеміри для обміру земель, зазначення карт і реєстрів господарств та визначення меж між ними.
До 70-их років XIX ст. основними видами транспорту в селі як і в краї в цілому були гужовий і річковий. З середини XIX ст. розпочалося прокладання залізничної колії, що проходила через Буштино аж до Сигета. Роботи велися довго, більше десяти років. І ось у 1872 році через село промчав перший поїзд Чоп - Мароморош - Сигет.
За переказами старожилів, все село вибігло в Малу Черять дивитися на це чудо. Люди боялися й підходити близько, а спостерігали здалеку, із-за дерев (Мала Черять була вкрита густим дубово-березовим гаєм). Після цієї події чоловіки і жінки довго збирались групами, обговорюючи це видовище. То там, то тут було чути: "Це вже близько кінець світу, бо пройшов огняний віз без волів і коней".
Пізніше, у 20-ті роки XX ст., через село по шосейній дорозі проїхав перший автомобіль, а потім, коли над Буштином пролетів перший аероплан, люди теж сприйняли це як недобрий знак. В післяреформений період в Буштині значно посилився процес обезземелення селян. Велику кількість земельних угідь було зосереджено в руках казначейства, в дирекції державних лісів та маєтків, а також у сільських багачів. Лише в однієї казни в той час нараховувалось 700 гольдів угідь.

АВСТРО-УГОРСЬКЕ ПАНУВАННЯ
Австро-угорське панування на Закарпатті, в тому числі в Буштині, залишило за собою насправді жахливу спадщину. Поневолювачі ніколи не скупилися на утиски у ставленні до наших русинів - українців. Саме після буржуазної революції в Угорщині закарпатці починають масово виїжджати "у світ за очі" - за океан.
На початку XX ст. у заможних селян Буштина та в панських господарствах застосовувалась праця сезонних, поденних чи акордних робітників. Поденники працювали не лише на полях землевласників, а й на лісорозробках, сплаві лісу, на лісовому заводі, будівництві шляхів тощо. Немало сільськогосподарських робітників-бідняків Буштина весною й особливо під час жнив відправлялися на заробітки "у Мадярщину", тобто до поміщиків Великої Угорської рівнини, звідки поверталися тільки восени.
Трудящі Буштина, як і всього Закарпаття, в другій половині XIX і на початку XX ст. зазнали великого зубожіння.Цьому в значній мірі сприяли податки. Населення не тільки сплачувало поземельний, прибутковий, подвірний, подушний, церковний податки, воно обкладалося ще й значними місцевими податками на охорону здоров'я, шляхове будівництво, утримання адміністрації, громадські роботи та інше. Крім оплати державних податків, селянські господарства виконували повинності по будівництву і ремонту шляхів. Посиленню соціального гніту селян сприяли і церковні податки. Прихожани Буштина давали попові певну міру зерна (коблик), або замість цього грошову компенсацію і відпрацьовували певну кількість днів. З двору потрібно було дати віко кукурудзи і два дні відробляти на приходських землях.
За даними на 1895 рік в Буштині серед селян переважали бідняки і середняки, вони становили близько 75% всього населення. В них у середньому було по 3-7 гольдів землі. Третя група селянських господарств - заможні селяни (газди), в чиїх руках сконцентрувалась більша частина землі. Серед буштинців нерівномірно була розподілена і сільськогосподарська техніка. У бідняцьких господарствах один плуг припадав на 7-8 дворів, у середняків - на два двори. Багато з них не мало і своєї тяглової сили. Весь сільгоспреманент був зосереджений у багатіїв. Віз, плуг (соха), борона були примітивними, з дерева.
Селяни-бідняки відрізнялися від заможних селян не тільки кількістю земельного наділу, інвентарем, а й житлом, одягом та харчуванням. Більшість буштинців власноруч виготовляли для себе взуття, одяг, посуд. Традиційним чоловічим одягом влітку здебільшого служили гаті, шеревари (штани), сорочка з домотканого полотна, постоли. З овечої вовни виготовляли теплий верхній одяг: холошні, вуйош-реклик, петек.
Селяни змушені були обходитися без медичної допомоги, щоб уникнути непомірних витрат на неї. До речі, один лікар обслуговував кілька сусідніх сіл, тому смертність серед селян була досить високою, зокрема серед дітей.
Потерпаючи від тяжкого становища, значна частина буштинців шукала порятунку в еміграції у країни Західної Європи і Америки. За переказами старожилів села, вони виїжджали за кордон, сподіваючись заробити грошей, щоб поліпшити своє становище, викупити клапоть землі. Переважна більшість буштинців емігрувала насамперед до США, Канади, Бразилії і Бельгії.
За переписом на 1900 рік із 608 жителів села майже половина займалася сільським господарством. З них 115 чоловік були сільськогосподарськими робітниками, 183 - сезонними поденниками й слугами і 28 чоловік жили з допоміжних заробітків. В 1908 році селяни Буштина сплатили державі 11800 крон податку, що в середньому становило по 7 крон на кожного селянина. Крім державних податків, селяни повинні були сплачувати коблину й роковину уніатському попові. Так, лише в 1888 році 210 українських дворів здали попові 210 вік кукурудзи, 64 віка вівса, відпрацювали на попівських полях 210 днів. Крім того, вони заплатили за відправлення попом релігійних обрядів у селі (штолла) 208 форинтів грішми. Отже, річний прибуток уніатського попа становив 874 форинти. Разом з цим селяни Буштина повинні були відпрацювати близько 600 днів на ремонті і будівництві доріг.
Що становило собою пореформене Буштино? Було воно типовим верховинським селом. Хати будувалися з дуба в зруб, покривались соломою, частково драницею, особливо після другої світової війни.
Традиційними елементами одягу залишився петек та холошні, які виготовляли з овечої вовни, та шеревари з домотканого клочаного полотна. Жінки носили гуні та домоткані сорочки (свити).
В 1910 році в Буштині проживало 2056 чоловік. У селі були дві церковно-приходські школи з початковим навчанням. В українській навчалося 180 учнів. До речі, в той час вміли читати і писати лише 260 буштинців.
Великим лихом для селян була заборгованність (довг) за позичені (взяті на віру) у продавців та багатіїв продукти. Грошей для повернення боргів часто не було, а лихвар брав за відстрочку великі проценти. Протягом кількох років борги збільшувались у два-три рази. Доводилося продавати худобину і навіть землю.
Наприкінці жовтня 1918 року багатонаціональна Австро-Угорська монархія розпалася. На її руїнах виникло кілька нових держав з владою буржуазії. Новоствореною державою стала Угорська буржуазна республіка, Закарпаття ввійшло до неї і дістало назву - Руська Країна. Буржуазна Угорщина на чолі з М. Каролі не змогла розв'язати основних соціально-економічних проблем. Її уряд прагнув одного - не допустити наростання в країні революційного руху. Однак це було йому не під силу.
У ході революційної боротьби наприкінці 1918 на початку 1919 років в Буштині, як і в усьому краї та Угорщині, створювалися органи революційної боротьби - селянські і робітничі Ради. Керівна роль в організації і діяльності Рад належала колишнім військовополоненим. В листопаді і грудні в селі відбувались збори селян, на яких переважна більшість учасників приймала маніфест з вимогами возз'єднати наш край з Україною, конфіскувати поміщицькі, державні землі лісової дирекції, церковні землі, що належали священикові Уйгелію, і передати їх малоземельним і безземельним селянам. Вимагали також ліквідації церковної десятини, скасування робіт і всіх повинностей на користь священика Уйгелія. Населення наполягало й на розв'язанні національного питання. Ставило вимогу перед урядом, щоб навчання в школі проводилося рідною мовою. Рідна мова мала бути запроваджена і в адміністративному апараті.
Щоб не допустити відокремлення Закарпаття від Угорщини, буржуазний уряд М.Каролі 21 грудня 1918 року ухвалив "Народний закон №10 про автономію русинів у Мадярщині".
Історичні документи засвідчують, що народні збори в Мароморош-Сигеті вже в грудні 1918 року проголосили возз'єднання Закарпаття з Україною. Однак ці депутати представляли тільки Мараморощину, тому прийняли рішення скликати збори всіх русинів, що проживають в Угорщині.
Повідомлення поширювалось всіма можливими способами із села в село, із округа в округ. Жителі Буштина вибрали на з'їзд до Хуста трьох своїх делегатів: І.Деяка, М.Микуляка і В.Андришина. І дали їм накази - голосувати за возз'єднання з Україною.
Угорський уряд намагався зірвати проведення зборів у Хусті. Але всенародний рух на Закарпатті був такий могутній, що ніякі сили не могли його придушити. Тож до Хуста прибуло 420 делегатів з 175 населених пунктів Закарпаття, серед яких були й буштинці.
21 січня 1919 року в міській горожанській школі всезакарпатський з'їзд було відкрито. Центральним питанням з'їзду було возз'єднання Карпатського краю з Україною. З'їзд вислав дві делегації - до Києва і Харкова для розгляду і виконання його рішення.
Під час і після першої світової війни в селі загострилися класові протиріччя. Особливо боротьба посилилась під впливом Жовтневої революції 1917 року, влада фактично перебувала в руках трудящих. Були усунуті представники державної влади, роззброєні жандарми. І все це робилося військовополоненими, які поверталися з Росії після жовтневого перевороту.

ЧЕХОСЛОВАЦЬКЕ ПАНУВАННЯ
Чимало змін у селі відбулося після переходу Закарпаття до складу Чехословаччини. Як слов'яни, чехи краще ставилися до місцевого населеня. Як прогресивна держава, Чехословаччина, здійснила, зокрема, в Буштині цілий ряд демократичних реформ. В село прийшло багато освітчених, культурних і релігійних діячів з колишньої царської Росії. Це Чернавін (православний священик), Буркатський, Мручковський, Риковський (вчителі), пізніше Мисенко, Болдирєв. У 1932 році була побудована восьмикласна початкова двоповерхова школа.
За часів Чехословаччини в Буштині було розбудовано основні корпуси лісової дирекції. Лісопильний завод у Тополівці, що проіснував майже 100 років, у 1928 році, як застарілий, припинив роботу його було розібрано.
У цьому ж році деревообробною фірмою "Нашицька" у північній частині села розпочалось будівництво й зараз існуючого лісопильного заводу.
Одночасно була збудована вузкоколійна залізниця Буштино - Синевир, по якій перевозився ліс на Буштинський лісопильний завод. Але завод так і не працював аж до закінчення другої світової війни. Хоч за Чехословацького режиму дещо кращим було ставлення властей до населення краю, проте переважна маса селян терпіла від злиднів. Основним заняттям населення залишалося землеробство та тваринництво. Молочна худоба та тяглова сила була в руках у сільських багатіїв, а бідне населення, щоб не померти з голоду, виїжджало на заробітки в Францію, Бельгію, Канаду. В червні 1925 року 60 робітників Буштина і Стеблівки припинили роботу на лісопилці села Вишково і зажадали підвищення заробітньої платні. Особливо гострим був страйк буштинських бокорашів у 1926 році. Щоб запобігти поширенню страйку і виступам селян сусідніх сіл, був виданий спеціальний наказ про збільшення кількості жандармів.
У березні 1930 року успішно завершився страйк робітників, які працювали на будівництві моста через річку Теребля. Страйкарі домоглися своєчасної видачі заробітної плати. В цьому ж році в селі організовано відбулася першотравнева демонстрація, в якій взяло участь 500 робітників і селян14. Страйки робітників і селян в Буштині інколи закінчувались сутичками з жандармами. Так було під час першотравневої демонстрації в 1930 році.
Будучи демократичною державою, Чехословаччина лояльно ставилася до існування різних партій та громадських організацій.
9 квітня 1937 року в Буштині застрайкували робітники млина та електростанції, а 24 серпня цього ж року - робітники фірми "Нашицька", які працювали на будівництві деревообробного заводу.

ЗАКАРПАТТЯ ПІД УГОРЩИНОЮ
17 березня 1939 року Буштино було окуповане угорськими військами, які одразу ж встановили кривавий правлячий режим. Вони заарештували десятки жителів села, січовиків та комуністів: В.І.Мочара, Ю.І.Гичку, М.В.Гичку, П.Ю.Ференца, І.М.Лукача та інших. Було заборонено українську мову, юнаків примушували відвідувати заняття з війської підготовки "Левенти".
Десятки юнаків і дівчат втікали в Радянський Союз, але й тут їх прийняли не як братів, а як ворогів. За період з 1939 по 1941 рік з Буштина емігрувало в СРСР 42 чоловік. Всіх їх "радянські брати" зустріли не обіймами, а арештом. Наші земляки відбували каторжні роботи на Колимі та Новій землі. І тільки дякуючи чехословацькому генералові Людвигу Свободі, їх було звільнено і направлено на фронт - боротися з німецькими фашистами. Майже половина з "буштинських емігрантів" не дожила до закінчення війни. Одні загинули у таборах сталінського режиму, інші - на війні.
Чималу роботу проводили буштинці в боротьбі з фашистами, підтримуючи партизанів. За співробітництво з партизанськими загонами на Тереблянській долині заарештували М.І.Рущака та П.Ю.Микульця. На каторжні роботи в Німеччину та до в'язниць було направлено до 90 буштинців.
Під час 2-ї світової всі євреї були піддані геноциду. Головними виконавцями депортації євреїв на Закарпатті в тому числі й Буштині, були Ласло Ендре та Ласло Бакі - державні секретарі внутрішніх справ Угорщини. Ними було розроблено інструкції про збір єврейського населення в табори (гетто). Таке гетто було в місті Мукачево.
Протягом 1941-1944 рр. в Буштині фашисти будували військовий аеродрому (летище). Всі роботи на ньому проводились за участю загонів смерті, сформованих з євреїв - вихідців з Угорщини, Польщі, Чехословаччини та Німеччини.

РАДЯНСЬКА ВЛАДА НА ЗАКАРПАТТІ
Громлячи відступаючих фашистів, частини Червоної Армії 4-го Українського фронту під командуванням А.Й.Гастиловича 22 жовтня 1944 року вступили в Буштино.
Одразу ж після визволення трудящі Буштина взялися за створення органів народної влади. 24 жовтня 1944 року на масовому мітингу обрали сільський Народний Комітет в складі 20 чоловік.
З року в рік село розбудовувалось і в 1957 році набуло статусу селища міського типу. Число його жителів щороку зростало, особливо коли на всю потужність почали працювати буштинські заводи-гіганти - лісокомбінат і завод "Електроавтоматика". Адже виникла велика потреба в нових спеціалістах і робочих руках. Сюди хлинули кадри з усього Радянського Союзу і сьогодні вони становлять понад 50% всіх мешканців селища.

УКРАЇНА
У нашому селищі, - каже землевпорядник М.М.Сухара, - мешкає понад 8500 жителів, які займають 2800 дворогосподарств. Чи не від кожного поступила заява на ділянку землі. Виходячи з наявних площ, виділяємо кожній сім'ї не більше 15 сотин ораниці. Всього ж у селищі нараховується 2546 гектарів землі після реформування ТзОВ "Верховина" (колишній одноіменний радгосп). За його членами на приватній основі закріплено 368 гектарів: 154,5 га ріллі, 168 - сінокосів, 24,5 - пасовищ, 19,9 га - під будівлями. Створено резервний фонд, що обчислюється 15% (66 га) від загальної площі. Загалом селищна рада розпоряджається 298 гектарами. Десять родин виявили бажання займатися фермерством. Отримали по 3,6 га земель - і орної, і сінокосів.
Колись завод "Електроавтоматика" одержав 60 дачних ділянок. Поселення так і називається - Дачне. З'явилася низка нових вулиць: Черешнева, Львівська, Робітнича. Після повені 1998 року селище посприяло 57 наділами мешканцям Лопухова, Руської Мокрої, Комсомольська, в яких стихія знесла житло. Нові вулиці цих преселенців мають назви Гірська та Полонинська.