В давні-давні часи був у цих місцях лише великий мочар і жили коло нього богатирі. Жили вільно серед прекрасної
природи, полювали на оленів, вовків, рисей, ба й ведмедів, розводили домашню худобу. Але чомусь вони страшенно вимирали, доки не зостав один-єдиний з-поміж них, на ймення Синевир.
Та й минулися бучні виїзди на лови, замовкли мисливські голоси, звуки ріжків. По здобич Синевир ходив тепер сам і тихо, сумно повертався додому.
Єдиною втіхою була для нього донечка Чіла, а найбільшою гордістю — білий бик. Але й з того суджено було йому недовго тішитися. Якось всеможні боги обрали собі цей забутий куток землі своїм осідком, тому й повернулися до богатиря непривітним обличчям.
Раз повернувся Синевир із полювання і не застав ні Чілі, ні бика. Лише по слідах від могутніх ратиць та ніжок любої доньки, що вели до мочара, пересвідчувався, де мав би шукати. Довго блукав безцільно темними лісами, тоскно згадував, а втомившися, на камінь сів і не зводиз очей із того місця на мочарі, яке блищало. Потім устав і велетенською силою рук ламав каміння, близькі скелі й кидає туди, де загинули, як йому здавалося, ті, кого найбільше любив. Доти кидав, доки над мочаром не звелася могила на зріст лежачого бика. Наостанку вирвав величезний камінь, але раптом ударив із-під скелі могутній струмінь води, підхопив Синебира і поніс до мочара. За хвилю котловина наповнилася водою, богатир зник, і лише накидана могила зосталася острівцем серед озера, яке тут постало. |
