|
|
|
| |
|
Про герць турецького богатиря та парубка із Салдобоша або Легенда про Шандрівський соляний колодязь |
|
Турецький султан Сулейман, побивши сербів, оголосив війну королю Матвію й повів своє військо на Угорщину.
Король Матвій зібрав велике військо й рушив назустріч туркам. До самого Дунаю підвів вінЖвоє військо, а на протилежному березі в Белграді вже стояли турки на чолі з султаном Сулейманом.
Довго розглядали ворожі війська одне одного через Дунай, але ніхто з них не наважувався переправлятись на другий берег і вступати в бій з ворогами. Боялися, щоб під час переправи не побили їх.
Нарешті це надокучило султанові, й він надіслав до Матвія посла і запропонував, щоб вони обидва виставили від свого війська по одному богатирю: Сулейман— свого, а Матвій — свого. Хай вони поміряються між собою силою, і чий богатир переможе, той і виграє війну. А другий повинен відступити й заплатити відкуп.
Матвій погодився.
Почав шукати Матвій у своєму війську богатиря, який би зміг помірятися з турецьким богатирем. Але в його
війську такого не знайшли.
Засмутився король Матвій — невже він програє війну?! І послав у всі кінці своєї держави гінців із суворим наказом привести найсильнішого в країні чоловіка.
Гінці об'їздили всю Угорщину, але ніде не знайшли такого богатиря. Лишилась у них остання надія — на Мараморош. Про нього йшла слава, що там живе богатирський народ. Туди гінці й вирушили.
Коли вони наближалися до села Салдобоша, в полі побачили двох людей, які збирали сіно.
Під'їхали до них. Це були, виявилося, батько й син. Подорожні спитали:
— Де тут дорога, що веде на Шандрово?
Хлопець, який саме збирався вивершити воза з сіном, тримав у руках здоровенного паузника, яким сіно притискають на возі, щоб не розтрушувалося по дорозі.
— Ось там! — сказав парубок і показав паузником, тримаючи його однією рукою, наче це була якась тичка.
Королівські гінці аж сторопіли: адже вони вдвох обома руками не змогли б так показати, хоч обидва були, нівроку собі, дужі хлопці Такого силуна вони зроду-віку ще не бачили.
Відразу посадили парубка на доброго коня й іменем короля наказали їхати за ними.
Парубчину цього звали Павлом Кинижем. Сподобався Павло королеві Матвію. Відразу ж король наказав одягнути його як королівського вояка й тут же дав знати султанові, що він готовий до герцю.
Другого дня до Дунаю зійшли Павло Киниж і король Матвій, з одного боку, а султан зі своїм богатирем — з другого.
Перед ними на кожному березі був прив’язаний величезний човен. Обидва човни були однакові, як два волоси.
Умови герцю були такі: хто з богатирів штовхне човен
далі, той виграє.
Першим штовхнув свого човна турецький богатир. Не встиг човен досягти середини ріки, як течія підхопила його й понесла вниз.
Прийшла черга Павла. Він. з такою силою відштовхнув свого човна, що той стрілою перебіг увесь широкий Дунай і вискочив до ніг спантеличеного султана. І так переможцем лишився Павло.
Турецький султан визнав себе переможеним, заплатив велику данину й пішов геть.
Три дні святкував Матвій перемогу. З правої руки від себе посадовив Павла і перший келих випив за його здоров'я. Потім подякував за те, що він переміг у герці, й у присутності всіх вельмож урочисто пообіцяв виконати будь-яке Павлове бажання.
Тоді Павло Киниж підвівся й сказав:
— Ваша королівська величність! Нам не треба акі золота, ані срібла, ні почесного сану, ні маєтків. Тільки прошу я — дайте в нагороду соляний колодязь у Шандрові, і не мені, а моєму рідному краю Мараморошу, бідному людові з цього краю, щоб вони в усі часи могли, за даною вами вольністю, безкоштовно чиряти соляну ропу, і лише вони! Матвій відразу ж наказав своєму придворному писареві написати надавчого листа на песячій шкірі, бо тоді ще паперу не було. Коли лист був готовий, то він скріпив його власноручним підписом і золотою печаткою.
Відтоді кілька сотень років марамороські люди все користувалися цим привілеєм й згадують добрим словом свого славного земляка — богатиря Кинижа. |
|
|
| |
|
|
|
|
