Давно то було. Один чоловік прийшов на поляну. Там було поле Хиж ще не було. Він собі поставив хижу, роз-газдувався, і від нього розмножувався народ. І так заснувалася Поляна.
Коли він купив собі овець на ціле пасовище, з вівцями відправив на полонину дванадцятирічного хлопця.
Хлопець випасував на полонині вівці. І так навчився трембітати, як чоловік говорити. Коли затрембітає, то чути його на тридцять п'ять кілометрів.
А нянько наказував йому:
— Коли б на тебе напали опришки, затрембітай:
Туню, няню, туню, бери на себе гуню,
Бо прийшли опришки, забрали мої стрижки...
Коли хлопцеві було сімнадцять років, раз восени прийшли опришки і поглузували з хлопця: прив'язали його до бука, посуд повивертали, а вівці погнали.
Хлопець почав просити:
— Люди чесні, бачу, мені треба вмирати. Та перед смер
тю дайте трембіту, най я собі ще затрембітаю.
І принесли вони йому трембіту, і поклали до бука так,-аби міг узяти. Як 'опришки пішли, хлопець затрембітав:
Ой туню, няню, тцню, бери на себе гуню, Бо прийшли опришки, забрали мої стрижки. Купи позвертали, Мене молодого до бука прив'язали...
Коли отець почув голос, узяв на себе сіряк і сокиру й поспішив на полонину до сина. Прийшов, хлопця розв'язав, відправив його додому, а сам — за вівцями. Ішов, ішов і вислідив їх.
Опришки оббили овець огорожею і печуть вівцю. Як побачив чоловік, що там є дванадцять опришків, вернувся трохи назад, узяв на плечі бука і кинув опришкам на ноги. А сокирою їм голови повідтинав. Овець лишив на полонині й з ними свого легіня.
Леґінь зимував вівці на полонині, а як визимував, навесні оженився. По весіллю назад пішов на полонину. Так він жив з жоною два роки, а на третій рік прийшли песиголовці до Поляни і його жону вкрали.
Вернувся її чоловік з полонини, а жони не є.
— Та чи не вкрали її песиголовці?!
— Та, може, і вони вкрали,— каже нянько.
І сказав леґінь:
— Но, няньку, ідіть ви до овець, бо я піду жону глядати.
Був у того легіня песик. Песик іде за ним, а він відганяє
пса. І пес пішов обочиною за своїм ґаздою.
Іде, йде леґінь горами, лісами, не так скоро, як я говорю. Раз виходить із лісу на поле і бачить: песиголовець обіймається з його жоною. Леґінь придивляється за ними, де вони будуть ночувати. І прийшли вони у хащу, де стояла песиголовцева хижа, городжена з жердя. Зайшли до хижі, а леґінь за ними. І схопилися вони навхрест ламати один одного. Леґінь був сильний. Схопилися в обійми і кидають один одного. А вона поліном почала бити свого чоловіка.
Бачить чоловік — тут би пропадати. А пес став на вікно і скавчить.
— Ей, Чоря, Чоря, вмираю я,— гукнув леґінь.
Тоді пес ударив собою у вікно, пробив шибку, скочив на песиголовця й розірвав йому черево.
Леґінь тоді схопився і сокирою вбив песиголовця й жону. Вернувся додому. Отець питає:
— Чи ти знайшов жону?
— Знайшов.
— Та ЯК?
— Та так, що коли я їх знайшов, вони обоє почали мене душити, лиш пес врятував мене, і я обох забив.
— Добре зробив.
Леґінь у другий раз оженився, і від його родини розмножилося село Поляна. |
