У далекому минулому берегівські гори були вкриті лісами-пущами, а біля західного їх підніжжя простяглося велике болото — Сірчаний мочар. У пущі водилась усяка звірка, росли дички, малина, гриби, а в болоті було безліч риби й дика птиця — качки, гуси й лебеді.
Так ось, у цій пущі, далеко від людського житла, оселився якийсь чоловік — на невисокому пагорбі, на краю Сірчаного мочара, на невеличкій галявині під древнім дубом.
Це був чоловік у роках. Їв усяку лісову поживу, рибу, яку ловив у болоті. Цілими днями молився.
Так минали дні за днями, роки за роками, в самоті.
Одного разу він зійшов до болота наловити на вечерю риби й раптом почув дитячий плач. Чоловік пішов на той плач і побачив маленьке дівчатко. Навколо не було нікого, ніхто не озивався. А дівчинка була така мала, що ледве стояла на ніжках і, звичайно, не могла розповісти, хто вона, звідки, хто її батьки, й імені свого не могла назвати.
Пустельник відніс дитинку в хижу, нагодував. Дівчинка перестала плакати й заснула. Була вона червонолиця, й пустельник назвав її Розою. Минали дні й роки. Роза звикла до нього й кликала татком. І він дуже полюбив її, усією душею упадав коло неї. Навчив її грамоти.
Йшов час. Дівчинка виросла й стала стрункою красунею. Названий батько почав умовляти її, щоб ішла в місто, шукала свого щастя межи людьми, а його лишила. Але дівчина нізащо не хотіла йти від свого коханого батька. І коли він постарів, вела хазяйство й ходила за ним.
А час невблаганно відраховував своє. Королі мінялися, й зрештою сів на угорському престолі Коломан, прозваний за любов до науки Книжним. З себе він був не дуже привабливим, можна навіть сказати — потворним, але це не заважало йому бути вельми войовничим. Задумав він поширити свої володіння й за Карпатами, захопити сусідську Галицьку Русь, користуючись міжусобицею.
Призначив він збір війська в околиці Мукачівського замка. Поки військо збиралося, молодь розважалася полюванням.
Погнавшись за пораненим оленем, один із витязів заблукав у берегівські ліси. І там ненароком зустрів Розу, яка збирала в лісі ягоди.
Юнак був уражений надзвичайною красою дівчини, спинив коня й почав розпитувати — хто вона, як у такій глушині опинилася.
Роза на все йому відповіла й повела до батька, який ласкаво прийняв витязя і розповів, як знайшов малу дівчинку, як виростив її, яка вона хороша, добра, що вона — єдина його втіха в житті.
Молодий лицар був так зачарований красою Рози, що відтоді щодня почав бувати в хижі пустельника.
Коли настав час рушати в похід, молодий витязь наважився сватати Розу, обіцяючи, що коли він залишиться живий, то повернеться, и вони одружаться. Батько на це дав згоду.
Проте доля вирішила інакше. Коли дівчина якось у лісі збирала малину, вона наступила на гадюку, й та її вкусила. Гадюка була отруйна, і дівчина померла. Прибитий горем батько поховав її на лісовій галявині під кущем дикої ружі й цілими днями сидів біля могили своєї коханої дочки.
За якийсь час Коломан повернувся з походу, вернувся й молодий витязь, наречений Рози, але старий міг йому показати лише могилу.
Глибока скорбота охопила молодого лицаря, і він довго стояв мовчки над могилою коханої. Потім попросив у пустельника дозволу залишитися з ним, щоб не розлучатися з дорогою могилою.
Батько дівчини згодився, й вони лишилися жити вдвох.
Але тяжке горе остаточно підірвало сили старого, і він, відчуваючи наближення смерті, відкрив молодій людині свою таємницю: що він — король Соломон, син короля Андрія від Анастасії Ярославни, дочки руського князя Ярослава Мудрого, що він усі ці останні роки тут спокутував свій гріх — пролиту людську кров у міжусобних чварах.
Померлого діда молодий витязь поховав поруч із могилою Рози й лишився там у лісі жити відлюдником. Слава про нього рознеслася далеко, і до нього почали сходитися й інші знедолені. Вони спільно збудували церкву й монастир. Навколо утворилося селище, яке в пам'ять про смерть дівчини почало зватися Зміївкою. |
