Коли ще давно татари напали на нашу руську землю, то ченці, що жили у Драгові, втікали од татар. У глибокій зворині на дуже красному місці зробили монастир,
У Драгові жив великий пан на ймення Лошвай. Жив він самотній, серце мав зле, тому ціле село його боялося. Хто до нього не прийшов, пан хапався до зброї. Лише один чоловік із села, його кум Ференцик, міг із ним говорити.
Та Лошваєві дуже не любилося, що так багато людей сходжується у свята до монастиря. Зато й задумав, що збере своїх слуг, розжене ченців та розіб'є монастир.
Перед тим вечором прийшло щось під вікно його кума Ференцика і стало гойкати:
— Біжи скоро до свого кума та скажи йому, що не сміє того робити, на що думає.
Побіг Ференцик до кума Лошвая й сказав йому:
— Те, на що ви думаєте, солодкий куме, не смієте робити, бо буде з того велика біда. Як Лошвай те учув, витріщив очі й сказав: -— Но, куме, коли б мені таке х-ґось інший сказав, я би його застрелив...
І взяв Лошвай Ференцика за руки, повів у комору, показав повні лади золота й сказав:
— Грошей у мене є доста, але не є у мене ще доста землі. Зато й мушу одкіряти ченців та одібрати од них цілий звір. А монастир розіб'ю, аби ані сліду за ним не зосталося.
Так і зробив Лошвай. Другого дня зібрав слуг, вигнав ченців із монастиря, а монастир порозбивав, що ані сліду не зосталося.
Але недовго радів землі. Третього дня знайшли його мертвого у постелі.
Під Великою Клевою у зворі ще й тепер стоїть камінь, де була церквиця.
А те місце, де стояв монастир, на пам'ятку й донині Монастирем звуть. |
