Перші поселенці заснували село на тому місці, де тепер Малий Бичків. Село було невелике, ще й назви не мало. Та коли на село впала чума, то воно майже опустіло: одні повмирали, другі втекли із села.
У селі жив один чоловік, Бабинцем його звали. Той запряг двох молодих бичків, яких ще ні разу до плуга не запрягали, і оборав село. Тому село й назвали Бичковом.
Ті, що втекли із села, заснували собі село на другому місці й теж назвали Бичковом. В обораному селі люди не дуже хотіли селитися — все більше їх будувалося у новому селі. Тому потім і стали називати села Малий Бичків і Великий Бичків.
Як Малий Бичків оборали, то чума в село більше ніколи не приходила. Але люди кожного року держали про всяк випадок молодих незапряганих бичків. Держав бичків кожний ґазда, бо хотілося кожному в час біди оборати село,
битися з ворогом. Надіне село було ще маленьке и багато помочі не могло дати, але скільки було легінів — усі пішли. Прийшли до Ужгорода, а там уже дзвони били, сумно було. Такий великий сум був, що навіть пташка, що так весело співала, зажурилася.
Звідують легіні драгівські — чого сумує все в Ужгороді. Кажуть люди ужгородські, що люті вороги русинів прийшли з чужого краю. Геть побили людей та убили князя Лаборця над рікою Свіржавою й запанували над нашим краєм.
З великим сумом поховали князя Лаборця. Двадцять попів службу служило. Тридцять дяків співало. І від того часу ріку Свіржаву назвали Лаборцем иа згадку про руського князя. |
