Важким громаддям здіймається над старим Виноградовом Чорна гора, круто обриваючись до берегів Тиси. На одній з відножин гори, безпосередньо над містом, височить стародавній Угочанський замок. Над ним пронеслись віки, складаючись у ціле тисячоліття. Він був свідком вторгнення мадярів, брали тут ясир татари, турки.
Мовчать руїни, рештки мурів про те, коли й ким його було зруйновано, і лише народний переказ розповідає про ті часи, коли він був могутньою фортецею, і як він загинув.
Ось що люди переказують.
Після вбитого повсталим народом лицаря-розбійника Канкова, іменем якого після того почав зватись цей замок, господарем його став рід баронів Переніїв.
Перший володар з цього роду був людиною надзвичайно побожною. У підвладному йому місті Виноградові він оселив орден монахів-францисканців, віддавши їм як осідок Угочанський замок, збудувавши коло нього храм.
Щедро наділив він монахів угіддями, правами і привілеями.
У нього була молоденька дочка-красуня. Вона теж була дуже побожною, як і весь їхній рід.
Юна баронеса часто відвідувала монастир, ходила до храму, слухала казання монахів, розповіді про святих, сповідалася.
Віддавала свій час дівчина і добродійству. її любили убогі й старці. Особливо дівчину любив один дідок за її простоту, добрі наміри, щедрість. Увесь народ любив її за те, що вона не була зарозумілою, а щирою, цнотливою і вродливою.
І ось одного разу молоденька баронеса зникла. Надаремно її розшукували. У великому горі її батько обіцяв щедру нагороду тому, хто натрапить на слід дівчини.
Проте минали дні, місяці, роки, а про юну баронесу не було ні найменшої вісточки.
Особливо вболівав за нею отой дідок-жебрак, який щоразу, повернувшись із мандрівки, знову й знову розпитував людей, чи не чути чогось про дівчину.
Одного разу сталося так, що цей дідусь-прочанин зайшов до монастирської церкви і від утоми там заснув на лавиці. А лавиці в храмі були з високими спинками, і монах, який замикав церкву, так і не помітив його — зачинив у храмі на ніч.
Вночі дід прокинувся і побачив себе в церкві, але вийти не міг, бо двері були замкнені ззовні. В церкві стояла тиша, і прочанин нараз почув звідкись, наче з підземелля, придушений плач.
Він засвітив свічку — добре, що їх у церкві було багато! Почав шукати, звідки чути ридання. Шукав, шукав, але ніяк не міг знайти. А плач не припинявся. Тоді старий вирішив увійти до олтаря, хоч знав, що вірникам туди ходити не можна, а лише священнослужителям. Оглянувши олтар, він нічого не знайшов, але йому здалося, що звук посилюється коло престолу.
Він почав обмацувати його постамент. І раптом одна плита зсунулася з місця, й під нею виявився отвір. Через цей отвір дід вліз під престол і там побачив сходини, які вели в підземелля, під церкву.
Коли він спустився туди, то побачив дівчину, яка жалісно плакала і тужила. Старий відразу впізнав зниклу баронську дочку і почав її умовляти, щоб вона негайно залишила свою в'язницю і він її відведе до батька. Але дівчина безтямними, божевільними очима дивилася на нього й не рухалася з місця.
Дід бачив, що дівчина з горя збожеволіла, й перестав її умовляти. Лишивши дівчину в підземеллі, виліз нагору в церкву, поклав плиту на місце і сховався між лавицями.
Вранці, коли монах відчинив церкву й почали заходити люди, жебрак-прочанин непомітно вийшов І швидко, не оглядаючись, побіг до барона і все розповів йому, що з ним сталося вночі.
Монахи все лицемірно заперечували. Ні про який потаємний хід і про підземелля й знати не знали. Навіть погрожували баронові карою божою, якщо він порушить святість храму, й навіть перегородили йому хрестом дорогу до олтаря.
Але барон їх не послухав, силою увірвався до олтаря і звідти через отвір під престолом дістався до підземелля. Там він знайшов свою дочку. Але вона була божевільна й не впізнавала навіть свого рідного батька.
До неї відразу були викликані найкращі лікарі, але вилікувати її вони не змогли. Нещасна швидко померла.
Розгніваний нечуваним злочином, барон вигнав монахів і наказав монастирський храм разом із замком, осідком монахів, зруйнувати.
І від того часу на тому місці лежать руїни. І коли в зруйнованих мурах у нічній тиші виє вітер, здається, що то плаче й тужить нещасна дівчина. |
