Коли вирішив князь Корятович копати криницю, довго шукав потрібних людей. То була неймовірно тяжка робота — пробивати тодішніми примітивними знаряддями тверду скелю на 80 м углиб.
Спочатку сяк-так робота йшла, відтак почала перемагати людей, бо камінь був твердіший, аніж деякі знаряддя, і не можна було його подробити. Врешті дійшли до такого твердого скельного пласта, що зовсім не піддавався. Люди заявили, що далі працювати не зможуть.
Як почув таке князь, ходив якийсь час понурий, але швидко прийняв рішення. Гадаючи довести, що кожен ка-
мінь можна розбити, спустився до криниці і сам узявся до роботи. Був він вельми дужий, та як не гатив важкою довбнею по дну, щоб його поглибити, камінь не ворухнувся. Розгніваний невдачею, Корятович не витерпів і закляв:
— А бодай його сам чорт копав!
Тільки проговорив це, як почув за собою тихий сміх. Оглянувся. Чорт стояв поруч у колодязі, блимав очима і облесно посміхався. Давно, мабуть, чекав нагоди затягнути
князя в свої тенета.
— Що даси, пане, за той колодязь? — озвався чорт.
— Гору з золотом, якщо буде готовий, доки півень запіє!
— А як не даси, твоя душа мені буде! — зловісно завертів очима чорт.
— Гаразд! — рік князь і квапно смикнув за мотузку, аби його витягли, бо в товаристві пекельника йому ставало лячно.
Про ту догоду нікому не сказав. Мовчав і тоді, коли раптом у підземеллі загриміло, жбухнув із неї дим і вгору полетіло брилля. Люди перелякано відбігали й хрестилися.
Так тривало з годину. Могутні замкові мури дрижали. А князь без страху походжав подвір'ям і вже тішився з тої хвилі, коли чорт завершить роботу і прийде за домовленою нагородою.
І от став чорт перед князем зі жбаном води в руці.
— Все готово, пане, тут доказ! — мовив і подав жбан князеві.
Князь узяв жбан, жадібно випив холодної води і спокійно всміхнувся.
— Смачна, справді смачна. Заслужив ти нагороди! Ходи зі мною, дістанеш обіцяне!
І вивів чорта на гору Ловачка. Сягнув у пояс, вийняв золотий дукат, кинув на землю.
— Тут маєш гору із золотом!
Зрозумів чорт, що його обдурили. Наїжився, аж волосся дибки йому стало, засмикав хвостом і погрозливо завертів очима.
— То нечесна гра! Страшно помщуся тобі, пане!
Забив копитами, аж гора задудніла, і наготувався скочити. Та смертельна небезпека раптом відступила від князя- тої миті закукурікав перший півень, і чорт пропав.
Коли вернувся Корятович до замка, було там повно радості. Та й як би не радувалися, коли довершено таке велике діло. |
