Пинтя ненавидів панщину. А панщина у Хусті збудувала замок, і пани там їли та пили.
Пинтя справив з граба гармату і поклав на неї залізні обручі. Гармату поставив на горі Чабрин і з тої гори розбив Хустський замок.
Як розбив замок, рушив зі своїми товаришами до Ясіня. Там мав коханку. Пинтю куля не брала. Коханці він показав, як можна його вбити: шрубом з кінської підкови, котра була перший раз на коні, і пшеницею, що стояла на дванадцятьох всеношних.
Рушили з Чабрина й прийшли до Тиси. Сказав Пинтя товаришам:
— Я хочу перескочити Тису. Як намочу ногу — помру, як ні — буду жити.
Розбігся, перескочив Тису, айбо намочив п'яту. Ішов, смутно співаючи:
Біжком, хлопці, біжком,
бо западе стежар сніжком.
Ще би Рахів проминути
й до Ясіня повернути.
До Ясіня та до Річки,
до Дзвінкової Марічки.
Коли прийшли до Марічки, Пинтя постукав у вікно:
— Чи спиш, жоно, чи ночуєш, чи вечерю нам паруєш?
Марічка одвічала:
— Ой не сплю я, не ночую, бо вечерю вам парую. Вечериця буде бивна, усім людям буде дивна.
Пинтя се слово зрозумів і сказав:
— Чи йдеш, жоно, отворяти, чи йти двері розбивати?
А Марічка одвічала:
— В мене двері остолові, в мене замки оцільові.
Пинтя каже:
— Не поможуть двері твої, як підкладу плечі свої.
Та як підклав Пинтя ліве плече,— стали замки полівляти. А як підклав праве плече: стали двері попущати. Зайшов Пинтя в сіни, а чоловік Марічки стрілив йому прямо в серце з рушниці, набитої пшеницею і шрубом. Тоді Пинтя собі заспівав:
— Було тобі не вірити й правду не казати, бо через твою бесідицю в землю повертати.
Пинтя б убив ціле Ясіня, такий був сильний, але не хотів. Тільки сказав своїм товаришам:
— Беріть мене на гонори, несіть мене в Чорні гори, най гуцула не збиткують, моє тіло най не миють. Хрестик мені не кладіте, лиш косичку посадіте.
Коли вийшов на Чорну гору, доки йому яму копали, сидів. Тоді зайшов сам у яму і сказав:
— Сріблом-злотом поділіться, по домівках розійдіться.
Із цими словами вмер, і його казка скінчена. |
