Одного разу, за панською роботою, помер бідний чоловік, а його жінка пішла до пана просити якоїсь допомоги, щоб чоловіка поховати.
Пан сердито відповів:
— Яка ж мені користь ховати голодранців? Хіба за це подвійно мені відслужиш!
— А дітей на кого залишу? — з горя вимовила жінка.
— Як нема на кого, то потопи їх,— байдуже сказав пан.
Жінці стало боляче, і вона випалила:
— Ой, немає на вас Довбуша, щоб його добре запам'ятали!
Пан не відізвався, а другого дня бідну жінку жандарми до крові скатували.
Лежить бідна, стогне, а раз лиш до хати заходить незнайомий хлоп і питає:
— Чи правда, що піп узяв корову за похорон?
— Ой, чи правда, ще й яка! — бідкається жінка.
— А то чи правда, що вас пан звелів побити?
— Ой, звелів, громи би його побили! Ще казав і дітей потопити.
Тоді незнайомий чоловік вийняв гаманця з-за пазухи і сказав:
— Ось маєте, невістко, гроші, купіть для дітей одяг та хліб, підшукайте собі корівчину, а з паном я вже сам порахуюся.
Жінка до сліз зраділа, питає:
— А ви що за чоловік?
— Я той, котрим ви пана налякали.
Відтоді в тому сем, де жила вдова, лячно стало панові жити. Раз лиш каже він до своєї жінки:
— Знаєш, небого, Довбуш може нас бідними зробити. Мусимо тікати звідси...
А в пана був наймит, що називався Довбущук. Йому пан і звелів зготувати фіру, щоб увечері бути в Рахові. Хлопець погодився виконати панське веління, але поставив і свою вимогу:
— Добре, пане, я піду, лишень будьте добрі зі мною розрахуватися за роботу.
— Як вернемось, то все тобі заплачу.
Наймит помітив, що пан хитрує, бо все майно порозносив поміж своїх сусідів.
Однак хлопець подумав собі щось і погодився рихтувати пана у дорогу. Невдовзі вже всі дорогоцінності пана були на возі. Зверху присіла товста жінка зі своїми двома дочками.
Далеко за селом, серед темного лісу, наймит зупинив коней. А пан на слугу:
— Іване, чого серед лісу зупиняєшся? Жени швидше коней, поки видно, щоб ліс щасливо перейти.
А Довбущук спокійно:
— Пане, ти наївся й напився, а худобину теж потрібно накормити.
І підкидує коням сіна та посвистує:
— Іване, не свищи, бо ще Довбуш може почути!
.— Довбуш мені не страшний... А зі мною чесно вирахуйся, бо, бігме, лиш свисну, і Довбуш зараз буде тут!
Хоч як пан трясся над грішми, зачувши про Довбуша, налякався ще більше. Мусив виплатити слузі все, що належало, ще й просити, аби той їхав.
Слуга пообіцяв усе зробити, але наперед прикриває пана та його сім'ю плахтою. Пан опирається, а слуга толкує:
— Ховаю вас. А як Довбуш з'явиться, скажу, що везу скарб.
— Іване, такого не говори, бо тоді Довбуш захоче подивитися скарби. Ти краще скажи, що до Рахова дзвони везеш.
Довбущук згодився:
— Я скажу так, як пан радить. А як Довбуш не повірить, то най сам спробує.
Пан ледве промимрив:
— А як?
— Ну, прямо так,— радив Довбущук,— як тебе Довбуш ударить палицею, тоді ти не кричи, як той дурень, і не плач, як дитина, а дай голос великого дзвона. А коли твою
панію досягне, то най тоншим голосом обізветься. Доньки — ті вголосяться замість малих дзвонів.
Пан зітхнув трохи легше, а пані з доньками, як учули про Довбуша та його буки, ще більш налякалися.
Нагодував Довбущук коней і везе панську родину під плахтою. Далеко в лісі гукає грізним голосом:
— Стій! Я Довбуш! Куди дорогу тримаєш?
— А ти не бачиш,— відповідає сам собі вже своїм голосом,— дзвони везу до Рахова.
— Дзвони? — знову по-довбушівськи каже.— Хотів би я почути, чи файний мають голос.
Уперіщив палицею по панові, а той і озивається голосом великого дзвона.
— Бом-бом!
— Ов, файний голос,— прихвалив слуга і тут же потягнув пана ще раз. А тоді й дружину панову посягнув:
— Бім-бом! — озвалась та.
— І цей голос мені любиться,— каже слуга.— А тепер ще й малі спробую.
— Дзень-дзелень, дзень-дзелень...— задзвеніло під плахтою.
— І ці нічого, але великий мені найбільше сподобався,— примовив Довбущук і ще кілька разів сягнув пана похребту. Коли вчув, що пан ледве бомкає, каже своїм звичайним голосом:
— Добродію Олексо, ти вже чув голоси дзвонів, то прошу залиш їх, бо ще порозбиваєш...
І крикнув на коней:
— Вйо, чорногриві!
Від'їхав, зняв плахту, а панство ледве дихає. Пан нічого й не здогадується, стогне й дякує Довбущукові:
— Ей, Іване, якби ти не впросив Довбуша, то я богу душу віддав би.
А Довбущук лише посміхнувся на те, радий що провчив панів. |
