Бограч – його історія, рецепт, секрети приготування та ще багато чого цікавого

Жив якось собі один бограч...
Так повинні були б починатися розповіді про угорську,
а відповідно, й частково закарпатську кухню.
Це була б історія про простий казан, що супроводжував угорців з початку їхнього історичного шляху.
Карой Гундель 

Ця історія, наскільки її можна простежити, охоплює щонайменше три тисячоліття. Бограч пройшов разом із праугорським плем'ям шлях від Уралу й уральських степів через царство хазарів, Кавказ, уздовж північних берегів Чорного моря й далі через пів Європи до Дунаю. Точно невідомо, що готували кочові племена у своєму похідному казані. Але ясно, що це була їжа, яку варили із припасів, – відвареної, порізаної, висушеної на сонці і потовченої на порошок яловичини чи конини, а також зібраних трав, коренів і грибів.

Історію сала ми детально розповіли в матеріалі до рецепту Закарпатської папрікашки Хто ж усе таки винайшов сало?

Що ж стосується солонини на рожні – то це страва пастуша. Бідний закарпатський люд, на відміну від панства, доступ до м’яса мав тільки на свята, зате сало було одним з найбільш популярних продуктів. Разом з куснем чорного хліба його брали з собою на роботу в поле чи до лісу.
Легенда розповідає, як панський свинопас якось увечері після того, як позаганяв свиней у загороду, розклав собі вогнище і вирішив повечеряти. Взяв кусень хліба, хотів було покласти на нього шмат сала, але раптом у лісі щось завило, свинопас налякався і сало випало від нього у вогонь, а хліб поруч з вогнищем. Чоловік, трохи заспокоївшись, відламав від дерева гілляку, підчепив нею добряче обсмалене сало, з якого крапав на землю смалець і аби не переводити безцінний продукт, швидко поклав шмат на хліб. Таким спонтанним чином винайдена страва дуже припала йому до душі, тому наступного дня він розповів про неї іншій панській прислузі. Невдовзі солонина смажена на дерев’яних прутах стала дуже популярною серед закарпатців.
Сьогодні солонину на рожні найчастіше готують, відпочиваючи на природі. А також за стародавніми традиціями, працюючи в полі чи в лісі або випасаючи худобу.

Закарпатська легенда, записана Людмилою Крупою в селі Чорноголова Великоберезнянського району, розповідає історію цієї смачної і простої страви так:

Колись давно жила собі бідна сім'я. Було в тій сім'ї багато дітей. Жінка займалася домогосподарством, а чоловік ходив у ліс на роботу. Але якось сталася біда: чоловік осліп і сім'я почала голодувати. Чоловік не міг витерпіти плачу дітей, які всихали від голоду, і вирушив у дорогу за їжею.
А в той час у полі збирали картоплю, яка вважалася другим хлібом, бадилля згрібали, зносили на купи й спалювали. Той чоловік, ідучи дорогою попри те поле, відчув на собі теплоту вогню. Підійшов туди і почав ціпком теребити у вогнищі. Коли ж це натрапив ціпком на щось кругле, вигріб.
"Таке, як крумпля..."- подумав.
Але тоді ще люди не вміли пекти картоплю в жаринах вогнища, лишень варити у воді. Узяв у руку, ніби м'яке. Спробував їсти - смачне. Тоді швиденько затеребив у попелі ціпком і вигріб звідти ще. Хоч він і не бачив, але то були картоплини, кинуті у вогнище разом з бадиллям. Бадилля згоріло, а тверді картоплини спеклися й стали м'якими, розсип частими в роті. Набрав повну шапку й поніс додому.
- Що се?- спитала жінка, висипаючи печену картоплю перед собою на стіл,
-Не знаю... але їсться смачно, - відказав.
Жінка краще придивилася, розрізала ножиком, вкусила – і тоді збагнула, що то таке приніс її чоловік.
-Ой, чоловічку добрий, - радісно вигукнула, так це ж у вогні спечена крумпля!
З того часу челядь і навчилася смакувати печеною у вогнищі картоплею.